"«Мамо, це не люди вбили нашого тата, а звірі?»"

Людмила ЩЕКУН
9 листопада 2013

«Тривожний сигнал» — так називається нова рубрика, яку сьогодні започатковує «УК». У ній ми будемо розповідати про непрості ситуації,  в яких опиняються люди, які потребують підтримки. В одних випадках жорстока реальність спричинена примхами долі, в інших —  жорстокістю чи байдужістю, а то й недосконалістю наших нормативних актів.  У випадку, про який розповідаємо сьогодні, сплелися всі три чинники.

30 вересня на перевалі між Байдарською та Бельбекською долинами Кримських гір було вбито єгеря Всеармійського військово-мисливського товариства Олександра Півсаєва. Тіло застреленого впритул чоловіка знайшли наступного дня його колеги. За фактом убивства кримською міліцією відкрита кримінальна справа за статтею 115 КК України. Проводяться оперативно-слідчі дії.

А родина лишилася без годувальника. Найбільша проблема, яка зараз потребує негайного вирішення, — матеріальне становище сім’ї. Дружина загиблого Світлана отримала матеріальну підтримку від родичів, друзів, підприємства, Cевастопольської міськдержадміністрації, та цих коштів вистачило на поховання і поминальні дні. На сьогодні єдиний дохід родини — дитячі виплати на однорічну доньку Таїсію. Ще нарахована пенсія із втрати годувальника: кожна дитина до 18-ти років отримуватиме щомісяця по 240 гривень.

Олександр Півсаєв із дружиною Світланою та найменшою донечкою Таїсією. Родина запам'ятає батька таким. Фото надане Світланою ПІВСАЄВОЮ

Добрий, люблячий, мрійливий

Поки їхала на зустріч із дружиною Олександра, розмірковувала: як говорити про те, що найбільше ятрить душу? Та побачивши Світлану, зрозуміла, що хвилювання марні. Розмова з привітною молодою жінкою склалася сама собою.

Вона познайомилася з Олександром п’ять років тому. Він мав уже двох дітей — Настю й Артема — від попередніх шлюбів. У Світлани теж був за плечима досвід сімейного життя, від якого на руках залишилася донька Карина. «Він був справжнім чоловіком: міцним, сильним, турботливим і надзвичайно добрим, — з теплотою у голосі згадує Світлана. — Мою доньку любив так, ніби вона була його рідна кровинка. Згодом у нас народилися спільні діти — Ілля, якому зараз три роки, і Таїсія. Його турботи й любові вистачало на всіх». Таким він був не лише у своїй родині. Ніхто з друзів і знайомих ніколи не бачив його у поганому настрої. Ця людина випромінювала добро і позитив.

Ліс — другий дім

Лісу Олександр приділяв багато часу. Це була його стихія, де почувався як риба у воді, ніколи не чекав небезпеки.

Кожний день єгеря починався з об’їзду своєї території — перевіряв, чи все як слід, чи немає в лісі непроханих гостей. Світлана пригадує, що часто супроводжувала його у таких поїздках. І вранці, й увечері, коли надходила інформація, що в лісі не все гаразд. «Для мене завжди було дивно, що навіть на такі виїзди він ніколи не брав із собою зброї», — розповідала жінка. Мене це теж здивувало, не втримуюся від запитання: «Він був такий упевнений, що з ним нічого не станеться?». Світлана на мить замислилася, а потім впевнено сказала: «Навіть якби в нього була зброя, на людину її не підняв би!».

Можливо тому, що бачив чимало смертей, оскільки два роки відслужив в Афганістані, поховав багатьох своїх товаришів. Тому до зброї завжди ставився з пересторогою.

Та і не всяку тварину міг убити. «Якось до лісу почали зграями приходити дикі собаки, — згадує Світлана. — Сашко переймався, що вони можуть загризти молодих тварин, тому просив своїх колег їх відстрілювати. Єдине, на кого він справді любив полювати, — перепілка. Але не більше того, що дозволено, бо ніколи не зловживав владою у лісі».

Інших також змушував дотримуватися законів і правил полювання. Уважно стежив, аби організовані групи мисливців вполювали не більше, ніж вказано в ліцензії. А на всі їх вмовляння підстрелити більше, відповідав: «Я годую цих тварин не для того, щоб ви в один день усіх відстріляли і перетворили живий ліс на пустелю».

Поза зоною досяжності

Розповідаючи про день, який назавжди змінив життя родини, Світлана пригадувала кожну хвилину, кожне сказане слово.

На вихідні вона з дітьми поїхала до своєї мами. Сашко залишився на господарстві, як завжди навідувався до лісу та порався біля хати. Родину мусив забрати додому в неділю надвечір. Але зателефонував і попередив, що приїде за ними в понеділок. Бо має ще клопіт — заготувати дрова для опалення будинку взимку. «Він ніби кудись поспішав. Адже ці дрова пролежали біля хати майже місяць. А тут на вулиці така злива, а йому чомусь закортіло їх привести до ладу», — не приховує свого подиву Світлана.

Як і обіцяв, приїхав наступного дня зранку — діти ще спали. Почав усіх квапити: «Скоріше додому, запалимо піч, натопимо баню». Але плани змінилися — зателефонували друзі-єгері і запросили на полювання, перепілку постріляти. Довізши родину додому, забіг до хати, перевдягнувся, взяв собаку та рушницю, сів у машину і поїхав.

Коли повертався з полювання, отримав інформацію, що на його ділянці браконьєри вбили оленя. Дивним було те, що людина, яка це повідомила, телефонувала з незнайомого номера і не представилася.

Вдома чоловік поспіхом схопив ключі від шлагбаума, який перекриває дорогу на ділянку, попросив дружину забрати собаку і рушницю. «Я не мала передчуття чи якоїсь внутрішньої тривоги. Подібні ситуації траплялися і раніше», — зауважує Світлана.

Заклопотана дітьми, вона незчулася, як минув час. На годиннику — вже п’ята, скоро почне вечоріти, а чоловіка немає... Зателефонувала йому і почула у відповідь: «Абонент поза зоною досяжності». Та не хвилювалася, бо знала, що в лісі телефонний зв’язок може зникати, тому чекала на повідомлення: «Абонент знову на зв’язку». Але воно так і не прийшло.

Терпець увірвався. Після шостої вечора жінка почала телефонувати кожні 15 хвилин. У відповідь ненависне: «Абонент поза зоною досяжності»… Світлана не випускала телефон із рук до ночі. Відчуття того, що трапилося щось недобре, вже не покидало. Припускала, що, може, за кимсь гнався і зламав ногу, чи загубив телефон, або вдарився і втратив свідомість…

Потім зателефонувала ліснику, кордон якого розташований поруч зі шлагбаумом, до якого виїхав чоловік. У відповідь почула: «Я його не бачив, повз кордон він не проїжджав». Потім почала телефонувати єгерю, ділянка якого трохи вище, ніж угіддя Олександра. На зв’язок він вийшов лише о 7 ранку і сказав те, чого Світлана чути не хотіла: «Сашка я не бачив».

Далі все було, як у тумані. Жінка тиснула на кнопки мобільного і говорила, як робот: «Сашко пропав» і казала, куди треба їхати.

Єгері, лісники з Ай-Петрі, Ялти, Сімеїза почали підійматися до вказаного місця. «Перші, хто добрався, зателефонували мені й сказали, що знайшли відкриту машину, а Сашка ніде немає, — з тремтінням в голосі говорить Світлана. — Надія, що він живий, жевріла в душі. Але було якесь відчуття внутрішньої порожнечі. Я просто плакала, пила якість пігулки і себе не пам’ятала».

Сестри Олександра принесли до хати трагічну звістку: «Сашу вбили».

«Коли приїхала на місце вбивства, побачила міліціонерів, вони почали кричати: «Хто її сюди привів? Заберіть її звідси!». Я пояснювала, що мені треба побачити Сашу, бо хочу зрозуміти, що вже нічого не зможу для нього зробити», — з повними очами сліз згадує жінка.

З дня трагедії пройшов уже майже місяць, а Світлана так і не може збагнути, чому Саша не взяв із собою собаку. Можливо, його гавкіт налякав би вбивцю, і це дало б шанс врятуватися. Щодо рушниці, яку він залишив вдома, то навряд чи він нею скористався б — спрямувати в людину він її все одно не зміг би.

Були мрії, а залишилися…

«У нас багато дітей, ми з тобою тільки жити починаємо. Наші дітки трохи підросли, і можна почати власний дім будувати», — пригадує нині Світлана слова свого чоловіка. — Ми жили у будинку його мами, а так хотілося мати своє гніздечко!»

Тепер молодій вдові не до мрій. Життя змінилося назавжди — Світлана втратила кохану людину, а з ним і міцну опору, турботу, любов, підтримку. І що буде далі в її житті, вона не знає. Сили жити додає лише думка про дітей. Розуміє, що тепер це тільки її діти, її турбота і її мами, яка допомагає нести хрест своїй дочці.

Бентежить жінку і водночас дивує те, що говорить трирічний син, який за останній місяць подорослішав. «Він розмірковує, як доросла людина, — ділиться своїми спостереженнями Світлана. — Якось Ілля підійшов, притулився і запитав: «Мамо, це не люди вбили нашого тата, а звірі?». А ще він постійно питає: «Чому вбили нашого тата? Правда, що в людей не можна стріляти? Мамо, ти знайдеш того, хто його вбив?»

Поки триває розслідування

Хвилювань жінці додає невпевненість у завтрашньому дні. До всього, її донька, 9-річна Карина, хворіє на діабет і потребує постійного догляду, ліків та особливого харчування. Єдину надію розв’язати нинішні проблеми жінка покладає на страхову компенсацію, яку виплачують, коли з людиною стався нещасний випадок на виробництві. «Я намагалася дізнатися про долю виплати у роботодавця чоловіка, але зрозумілої відповіді не отримала, — бідкається Світлана. — Навіть не знаю, отримаю щось чи ні».

Аби допомогти Світлані, «УК» звернувся до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві в АРК. Адже саме ця інстанція нараховує виплати за згаданими страховими випадками. Як з’ясувалося, аби «колесо завертілося», працедавець мусить звернутися до фонду із заявою про те, що в нього стався нещасний випадок на виробництві. Після чого створюють комісію, яка здійснює власне розслідування. В підсумку видається перший акт Н-5, де визначають — пов’язаний цей випадок із виробництвом чи ні. На підсилення першого акта видається другий — Н-1, який доводить, що випадок пов’язаний з виробництвом. І тільки після цього нараховують компенсацію. Як розповіли у фонді, цього року максимальна сума одноразової виплати становить 79 тисяч гривень, але через суд утриманці можуть збільшити виплату, якщо доведуть, що претендують на більшу компенсацію.

За законом розслідування комісії триває від 3 до 30 днів. Та, як пояснили в управлінні фонду міста Севастополя, випадок Світлани не простий. Адже за фактом вбивства відкрита кримінальна справа, і поки не буде завершене розслідування, ні про яку страхову компенсацію не може бути і мови.

Прохання  про допомогу

Скільки триватиме розслідування, поки що відповіді немає. Тому не зрозуміло, коли рідні отримають гроші. А підтримка їм украй потрібна саме зараз. Тому якщо хтось має бажання допомогти у скруті, може перерахувати кошти на особисту банківську картку Півсаєвої Світлани Миколаївни. Номер картки у Приватбанку 4627 0858 2328 7533.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua