Автобусні тури за кордон набирають дедалі більшої популярності серед українців середнього класу. Не вперше цьому виду транспорту довіряю і я. Майже 6 тис. кілометрів проїхали цього літа такими країнами, як Угорщина, Словенія, Франція, Італія, Іспанія. Було напрочуд цікаво милуватися з вікна європейськими краєвидами. Враження від поїздки справді фантастичні. Однак без ложки дьогтю у бочці з медом не обійшлося.
Думаю, погодитеся зі мною, що обираючи путівку, ми ніби купуємо кота в мішку, бо не знаємо, які випробування очікують попереду. Чи виконає свої зобов’язання фірма, чи комфортним буде наш дім на колесах, чи дисциплінованою виявиться група, адже всі ми залежимо одне від одного: десь трапилися збої — і графік полетів шкереберть. А два тижні мандрів в одній упряжці — справа непроста.
Почну з кількості людей. Усіх нас було без одного п’ятдесят.
— Це ще нічого, — сказав, усміхаючись, водій. — У моїй практиці було таке, що жодного вільного місця в автобусі не залишалося. І нічого, витримали, довезли успішно всіх на батьківщину.
Хвала їм, що не розгубили. Але, вважаю, що тим туристам було непереливки, бо про який відпочинок у такому складі можна говорити? На пам’яті попередні поїздки, коли в автобусі перебувало не більше 35 туристів. Ми могли на вільних місцях хоч якось перепочити. А ось цього разу — зась!
Коли збиралися у поїздку, думали, що в оксамитовий сезон охочих мандрувати буде менше, адже для сімей із дітьми почалися заняття в школах, вишах. Та не вгадали. У турі дітей справді не було, зате переважали літні люди.
Щодо транспорту. Зовні автобус був новенький і гарний. Усередині також мав хороший вигляд. Та коли сідали у крісла — коліна впиралися в передні сидіння й про комфорт уже не йшлося. Спочатку народ терпів, але згодом серед туристів стало зріти невдоволення. «Ми як свічки — не повернутися, ні калачиком скрутитися. Спини німіють, що робити?» І кожен вигадував, як зарадити собі за рахунок іншого. А ще старші постійно робили зауваження молодим, мовляв, куди хочете, туди й дівайте свої довгі ноги. І без попередження відкидали крісла на тих, хто сидів позаду. Тож картина мала не вельми пристойний вигляд. Одне обличчя (того, хто напівлежав) упиралося у підборіддя іншого. Крім того, на сидіння деякі особи складали куртки, інший одяг, що також заважало почуватися комфортно. А ще нові синці на колінах з’являлися у багатьох після кожного відкидання крісла. У передостанні ж дні дехто взагалі втратив людяність. Як кажуть, своя сорочка ближче.
Одна туристка нервово поділилася враженнями, що фірма мала б путівки продати карликам, адже цей автобус зовсім не придатний для далеких подорожей. На деякі скарги людей, мовляв, так їхати просто неможливо, керівник групи заявив, що треба було ще у Львові відмовитися від цього автобуса. Траплялися випадки, коли представники фірми робили заміну. Та хто ж знав про таке? До слова, потенційним туристам варто це взяти на замітку.
Зрозуміло, що головне для турфірми — продати путівки. І якщо є попит, задовольнити всіх. Але ж не в такий спосіб!
…І все-таки поїздка запам’яталася не тими незручностями в автобусі, а насамперед європейськими стандартами надання послуг (у кожній країні ми ночували у пристойних, а подекуди шикарних 4-зіркових готелях й оцінили, що всі блага тут — для людини). Запам’яталася подорож толерантністю і ввічливістю іноземних громадян, чого, на жаль, під час поїздки бракувало деяким нашим співвітчизникам.