Музикант гурту «ДахаБраха»
Марко ГАЛАНЕВИЧ
«ДахаБраха» — український колектив, який утворився на початку 2000-х років, постійно гастролює за кордоном, а от на Батьківщині їх можна почути лише на етнофестивалях або придбавши диски сольних альбомів. Тому коли колектив завітав до Криму на фестиваль, я із задоволенням скористалася можливістю поспілкуватися з гуртом. Марку Галаневичу, єдиному власнику чоловічого голосу квартету, дівчата Ніна, Олена та Ірина довірили відповідати на запитання.
— Марку, розкажіть, як народилася назва вашого гурту?
— Наша назва, як і сам колектив, народилася в київському театрі «Дах». Власне, «даха» і «браха» перекладається зі староукраїнської як «давати» і «брати». Нам здавалося тоді, що ці слова досить добре відповідають енергетично та концептуально тому, чим ми займаємося. Назва підкреслює таку собі циркуляцію енергетики між нами та глядачами, а також природою і світом. Ми все беремо від цього світу, тому на сцені віддаємо себе по максимуму.
— Слухаючи ваші пісні, відчуваєш якийсь гіпнотичний вплив музики та неймовірну енергетику. Як ви її створюєте?
— Можу вам сказати абсолютно відверто, що ми не займаємось якимось гіпнозом чи магічними обрядами. Наша музика енергетична, але вона втягує і примушує людей переживати справжні емоції, почуття. Саме те, що нині дуже рідко можна зустріти в нашому житті. Наш гурт просто робить музику так, як розуміє та відчуває. Великий вплив на наші музичні смаки Влада Троїцького — директора театру «Дах». Саме він давав нам можливість орієнтуватися на найкращі зразки світової музики і в першу чергу на етнічну, а водночас і на класичний мінімалізм Філіпа Гласса чи Майкла Наймана.
— Ви в дуже цікавому аранжуванні виконуєте свої пісні, вони багатоголосі, використовуєте чимало інструментів. Чи не виникає у вас проблем, коли записуєте диск?
— Так, усе дається нам дуже непросто. Ми в піснях використовуємо різні мотиви, ритми, велику кількість інструментів, які музичній українській культурі непритаманні. За великим рахунком, для нас не має значення, чи ми записуємо, чи виступаємо на сцені. Адже завжди прагнемо, щоб ті інструменти, які в нас є, добре прозвучали і були почуті.
Музиканти самостійно розробили сценічні костюми — чорне поєднали з білим. Фото з сайту dakhabrakha.com.ua
— Звідки поповнюєте свій репертуар?
— Більшість пісень, які використовуємо, записали дівчата нашого гурту, їхні колеги та викладачі у фольклорних експедиціях по всій Україні. У нас є ще досить багато нерозшифрованих касет. Але ми чітко усвідомлюємо, що збирати треба і далі, адже носії автентики не вічні. Нині сільська культура не може адекватно й органічно існувати в нашому суспільстві. Ми ж не просто відтворюємо пісні наших бабусь, а намагаємось запропонувати новий продукт, даємо пісням нове життя, новий погляд. Нині, на жаль, не маємо часу їхати у фольклорні експедиції, бо дуже щільний графік виступів.
— У вашому репертуарі лише українські народні пісні?
— Не тільки. Ми виконували кілька болгарських народних, пробували працювати з молдавськими, російськими, а останнім часом співаємо й англійською. Основним концептуальним моментом нашої творчості є те, що не робимо перед собою якихось особливих обмежень. Щодо впливів етнічних чи неетнічних, класичної чи електронної музики, завжди ідемо на експерименти, бо вважаємо їх основою творчості.
— У музичному арсеналі гурту багато інструментів з цікавими назвами: джамбе, дарбука, діджеріду — звідки вони у вас взялися?
— Це не вигадані інструменти. Ми живемо у світі, який відкритий для нас, а ми для нього. Люди знають, що ми цікавимося різними народними інструментами, і дарують. Та й ми, подорожуючи по світу, привозимо з поїздок цікаві музичні речі. У нас є австралійський діджеріду, африканське джамбе, індійські табла...
— Ви самі вчитеся грати на них чи вам хтось допомагає?
— Якби нас почули ті люди, які вміють грати на цих інструментах, то вони б сказали, що ми граємо не так. Адже в класичному звучанні вони відтворюють зовсім інші звуки. Ми абсолютно свідомі того, що ніколи не навчимося грати, як нігерійці на своїх барабанах, але ці барабани нам дають можливість інакше робити музику тут, в Україні. Наш гурт не боїться експериментувати і шукати свій шлях. У нас, наприклад, серед інструментів є дитячі гармошки. На моє переконання, все, що звучить, може бути інструментом. І якщо в тебе є бажання, можеш навчитися грати на будь-чому.
— Костюми, в яких завжди виступає ваш колектив, лише з двох кольорів: чорного та білого. Як ви створювали свій одяг?
— Ще на початку нашої музичної кар’єри замислювалися над своїм сценічним образом. Саме тоді чітко зрозуміли, що просто бути в українському народному одязі — це не дуже правильно і щиро. Адже ми не граємо суто українську автентичну музику. Щодо наших головних уборів, чорних великих папах, то це власна знахідка, а не копіювання якоїсь етнічної традиції. Ми, звісно, поступово відходитимемо від цих кольорів, але коли і як, сказати не можу.
— Виконуєте свою музику не тільки на концертах та фестивалях. Вона озвучує театральні вистави. Розкажіть про проект «Україна Містична».
— «ДахаБраха» є складовою нового проекту «Україна Містична». Автор цієї ідеї — директор театру «Дах» Влад Троїцький. Оскільки ми брали безпосередню участь у реалізації цього задуму, то можемо поділитися своїми думками. «Україна Містична» — цикл вистав, які дають нам ще один шанс, можливість зрозуміти, що таке Україна.
— Ви багато подорожуєте по різних країнах, даруючи людям за кордоном українську пісню. Як сприймають нашу культуру іноземці?
— Нам дуже подобається, як нас і Україну там сприймають. Коли в перший раз приїжджаємо на той чи той фестиваль, нас запрошують ще і ще. А під час виступу у Франції публіка після концерту довго скандувала: Україна! Україна! Для нас це найбільше задоволення і, власне, нагорода. Ми працюємо, створюючи позитивний імідж Україні, і вважаємо, що якимось чином свою Батьківщину робимо кращою.
— А з якими емоціями повертаєтесь до України?
— Що частіше наш гурт буває в далеких світах, то більше нас турбують власні проблеми. Чому в нас так до цих пір? За двадцять років незалежності ми від цивілізованого та культурного світу дуже відстали. України, на жаль, на культурній мапі світу не існує. Час від часу виникають якісь спалахи, але найчастіше не найкращі меседжі ідуть з країни по світу. Ми стараємось хоча б своїми силами цей імідж покращувати.
— Ви популярні за кордоном, а чому вдома не дуже відомі? Не вписуєтесь у формат української культури?
— Ми зі своїми піснями не вписуємось в шоу-бізнес. Бізнесом не займаємось, а стараємось робити те, що нам ближче до душі. А якщо виходити в телевізійний простір, то треба дівчатам трохи роздягнутися і пісні зробити коротшими та веселішими. Щоб люди могли веселитися і ні про що не думати. Наша музика інакша. Вона може примусити людей замислитися над своєю долею і над долею країни.
— То виходить, що в нас на українській естраді інтелект, так би мовити, відсутній?
— Якщо йдеться про шоу-бізнес, то він у всьому світі практично такий. Але в цивілізованому світі культурних країн є телебачення, телеканали, фестивалі, які популяризують автентичну культуру, — це все проходить на дуже високому рівні за великої підтримки держави. А в Україні висока культура перебуває в андеграунді. Саме в тому і є наша велика проблема.
— На вашу думку, чому поступово, але впевнено зникає україномовна пісня з наших каналів?
— Над цим питанням в першу чергу повинна замислитися держава. Поки не зрозуміють, що культура не менш важлива річ у розвитку країни, ніж економіка, змін на краще годі і чекати. Культурне життя країни може слугувати фундаментом для економічного розвитку. Саме так і відбувається в багатьох країнах.
Людмила ЩЕКУН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Марко ГАЛАНЕВИЧ. Народився 14 квітня 1981 року в селі Крушинівка Вінницької області. Закінчив філологічний факультет університету
ім. Т. Шевченка. Подальшу долю пов’язав зі сценою та музикою. Нині Марко — актор театру «Дах» та музикант етно-хаос гурту «ДахаБраха».