125 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ПОРАЯ-КОШИЦЯ 
ПОСТАТЬ. Завдяки телесеріалу «Майор Вихор» нині широковідомий подвиг групи розвідників під командуванням українця Євгена Березняка, які врятували Краків від знищення німецькими окупантами. Та мало хто чув про Миколу Порай-Кошиця, який завадив тотальному мінуванню Вінниці.
31 січня 1944 року агент Мельник, як іменували розвідника навіть у секретних доповідних, зумів занести мініатюрний підривний пристрій на склад вибухівки, заготовленої для знищення Вінниці. Велетенська вирва завглибшки
Найцікавіше, що агент Мельник, як і Євген Березняк, не був кадровим співробітником радянських спецслужб. Микола Порай-Кошиць до кінця життя залишився не реабілітованим «ворогом народу». Його репресували у 1933 році як колишнього царського офіцера, хоч насправді до Першої світової війни він служив чиновником у земстві й потрапив на фронт за мобілізацією.
Парадокс долі, що заслання до БАМЛАГу фактично врятувало Пораєві-Кошицю життя, адже під час репресій 1937 року дворянин і золотопогонник навряд чи уникнув би розстрілу. Повернувшись перед війною в рідну Україну, колишній киянин оселився в Полтаві. Тут його, 48-річного, мобілізували в армію, але колона вояків до фронту не дійшла. Після оточення радянських військ під Лохвицею ще недавній нібито глибокий тил опинився під німецькою окупацією.
Колишній царський офіцер очолив у Полтаві представництво Червоного Хреста, діяльності якого завдячують врятованими життями сотні полонених червоноармійців. Згодом Порая-Кошиця призначили директором млина, що радянські визволителі розцінили як працю на ворога.
Лише щасливий випадок урятував арештанта від швидкого і неправого вироку трибуналу. Чекісти вирішили використати в’язня для знищення бургомістра Вінниці Севастьянова, який був добрим знайомим Порая-Кошиця. Гарантією слухняності агента Мельника стала його родина, перетворена на заручників.
Поставленого завдання командир розвідгрупи Порай-Кошиць не виконав, однак за влаштований ним у Вінниці вибух кримінальну справу «про ізмєну Родінє» закрили. Героя навіть нагородили орденом Вітчизняної війни, хоч важкоконтуженому рятівникові Вінниці значно потрібніша була хоч якась матеріальна підтримка, а не красива цяцька на лацкані драного піджака.
Організована Пораєм-Кошицем у Києві артіль інвалідів, згодом реорганізована у підприємство побутового обслуговування, дала шматок хліба сотням скалічених людей. Вони отримали змогу офіційно працювати на вулицях столиці чистильниками взуття, зважувати за символічну плату сердобольних перехожих і надавати інші послуги, що швидше були прихованим різновидом жебрацтва, ніж роботою.
Доля винагородила Порая-Кошиця довгим життям. Його земна дорога завершилася 19 листопада 1990 року. На той час його вже офіційно реабілітували, однак рішення про це, датоване 23 березня 1989 року, так і не вручили. Як написано у кримінальній справі «ворога народу», нібито «через відсутність родичів», хоч, крім ще живого героя, у Києві жили його п’ятеро дітей і численні онуки.
135 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ГРИГОРОВИЧА 
У радянських ВПС український батько
ГОРДІСТЬ. Нині нікому не треба пояснювати, хто такий Ігор Сікорський. Та навіть у знавців історії авіації ім’я киянина Дмитра Григоровича зазвичай асоціюється лише зі створеними ним найкращими у світі літаючими човнами-гідролітаками. Аеродромами для них слугувала водна поверхня навіть з висотою хвиль до 0,5 метра. На літаючому човні М-9, озброєному автоматичною гарматою та завантаженому
Не дивно, що створені Григоровичем аероплани сотнями виробляли у воюючій на фронтах Першої світової війни Російській імперії й навіть у США і Великобританії, які купили ліцензії на випуск літаків нашого земляка.
Його шлях в авіабудування розпочався в Києві, де двоє студентів Політехнічного інституту в сусідніх сараях-ангарах трудилися над створеннях перших аеропланів. Тільки Сікорський для пілотного проекту обрав біплан (літак із двома парами крил), а Григорович віддав перевагу моноплану.
На відміну від нинішніх українських скоробагатьків, які витрачають зайві кошти на колекції швейцарських годинників і світських левиць, студентські роботи майбутніх метрів авіабудування профінансували купці Києва, керуючись цілком альтруїстським прагненням сприяти будівництву аеропланів. А нині вся надія — на небайдужість доведених до зубожіння простих українців або на грошовитих іноземців, бо навіть конкурсом української мови в Україні завдячуємо громадянинові Канади Петрові Яцику.
Не менш повчально, що фактично інженерам-початківцям Сікорському і Григоровичу не побоялися довірити конструювання і виробництво новітньої техніки, а в нас наукою і технічним прогресом опікуються переважно люди глибоко пенсійного віку. Корінь проблеми не у престарілих вчених, бо професори Київської політехніки теж не були малодосвідченими юнаками, а в державній системі, за якої молоді науковці опиняються перед вибором втечі за кордон або злиденного існування в рідній країні.
Сікорський після більшовицького перевороту емігрував до США, де прославився на весь світ. Григорович залишився вірним Вітчизні, де нині про нього мало хто знає. А створений ним на замовлення Укрповітряшляху пасажирський літак СУВП — вітчизняна ластівка авіаліній України, винищувач І-2 став першою серійною машиною цього класу для військово-повітряного флоту СРСР, яка замінила ще дореволюційну техніку.
Григорович створив серію улюблених ним літаючих човнів — від морських розвідників МР і РОМ до крилатих морських міноносців ММ і перших торпедоносців МТ. Особливий успіх судився літаючому човну М-24, який став базовим для радянської військової гідроавіації, його застосовували під час аерофотознімання та льодової розвідки на всіх морях із північними включно.
Подяка за титанічну працю не забарилася: 1 вересня 1928 року видатного авіаконструктора показово заарештували просто в робочому кабінеті, звинувативши у «шкідництві». Лише після того, як більшість дореволюційної науково-технічної еліти опинилася за ґратами, стало очевидно, що займатися проектуванням нових літаків нікому.
Тож із 1 грудня 1929 року в Бутирській тюрмі запрацювало «особливе конструкторське бюро» на чолі з Григоровичем. Його заступником призначили ще одного «контрреволюціонера» і «шкідника» Миколу Полікарпова. Створений ними винищувач І-5 став найкращим у світі на ті часи, хоч у радянських енциклопедіях і довідниках немає жодної згадки, що літак спочатку називався «ВТ» («внутренняя тюрьма»).
У травні 1931 року Григоровича, який «напруженою роботою довів на ділі своє розкаяння за злочини перед радянською владою», разом з очолюваними ним інженерами амністували і звільнили від відбуття подальшого ув’язнення. Талановитий авіаконструктор встиг ще стати творцем абсолютно нового виду льотної бойової техніки — перших броньованих штурмовиків, спадкоємцем яких у роки Другої світової війни був грізний Іл-2 конструктора Іллюшина.
Номінально наш земляк Дмитро Григорович помер від лейкемії, хоч насправді він жертва тоталітарного режиму, для якого навіть найталановитіші люди були трісками на будівництві радянської імперії.
55 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГАЙДІ-МАРІЇ СТЕФАНИШИН-ПАЙПЕР 
Зоряна висота справжнього полковника
ПАТРІОТИЗМ. Восьма у світі жінка, яка працювала за межами корабля у відкритому космосі, де впродовж двох польотів провела понад 33 години, — такі зоряні заслуги американки українського походження Гайді-Марії Стефанишин-Пайпер.
На відміну від росіянки Валентини Терешкової, після польоту якої у космос Сергій Корольов заявив, що більше жодної жінки на його ракетах не буде, наша одноплемінниця довела, що вона справжній інженер, астронавт і полковник.
115 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІРЕН НЕМІРОВСЬКІ 
Київська письменниця Франції
БІЛЬ. Наша землячка, яка після більшовицького перевороту емігрувала, стала першою і досі єдиною серед письменників, яку посмертно удостоїли престижної літературної премії Ренодо. Її засновано ще 1926 року, вона вважається у Франції другою за значимістю після Гонкурівської.
Високу нагороду здобув уперше виданий у 2004 році роман Ірен Неміровські «Французька сюїта», який розповідає про долі біженців після окупації країни гітлерівськими військами. Це не лише талановитий мистецький твір, а й нагадування про гіркі події минулого, описані його учасником.
Уродженка Києва єврейської національності, яка закінчила Сорбонну, а з 1929 року ввійшла до числа найпопулярніших у Франції прозаїків, не змогла добитися громадянства країни, в якій жила. Це відіграло трагічну роль у долі Ірен Неміровські. 13 липня 1942 року її як «єврейку без громадянства» заарештували і відправили до табору смерті Освенцим, де авторка понад 20 романів за місяць померла нібито «від грипу».
Отож видання дивом вцілілого рукопису останнього роману Ірен Неміровські нагадує про злочини німецьких окупантів і про вину керівників Франції, чия політика умиротворення агресора призвела до окупації країни.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)