130 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА НЕСТЕРОВА
ГОРДІСТЬ. Авіатор Петро Нестеров прославився тим, що 9 вересня 1913 року першим у світі здійснив фігуру вищого пілотажу, згодом названу його іменем. Спочатку її нарекли мертвою петлею, адже в пору, коли аероплани нагадували летючі етажерки, повне коло у вертикальній площині з переворотом літака у верхній точці догори колесами було смертельним трюком. Доречно нагадати, що в ті часи основним завданням військових льотчиків було виконання плавних еволюцій над власним аеродромом тільки в хорошу погоду.
Реакцією командування на небезпечний експеримент, якому насправді передували численні інженерні розрахунки і напрацювання техніки польоту, стала погроза посадити винуватця на 30 діб на гауптвахту. Начальник повітроплавального управління російського генштабу генерал Шишкевич навіть безапеляційно заявив, що «експерименти військових льотчиків, подібні до того, що зробив Нестеров, не мають жодної практичної користі».
Однак час довів, що мертва петля, як і вперше доведена її автором можливість і доцільність розворотів аеропланів із креном до 45 градусів, до того категорично заборонених навіть під час польотів у горизонтальній площині, є складовою перетворення літаків на реальну бойову силу.
Ще одним тріумфом розуму та льотної майстерності став безпосадковий переліт на відстань
.jpg)
Важко повірити, що видатний реформатор авіації вперше побачив літак 1911 року в Нижньому Новгороді, коли там гастролював підкорювач неба одесит Сергій Уточкін. Доля відвела Нестерову менш як два роки від першого самостійного польоту на літаку 12 вересня 1912-го до героїчної загибелі під час здійснення першого у світі повітряного тарану 26 серпня (8 вересня за н. ст.) 1914 року. За цей вкрай малий проміжок часу талановитий льотчик зумів здійснити напрочуд багато. Великою мірою це зумовлено його службою в Києві та тісною співпрацею з найбільшим у Російській імперії Київським товариством повітроплавання, де інтелектуальний потенціал професорів політехніки поєднався з талантом авіаконструкторів і досвідом пілотів-практиків.
Саме тут Нестеров зустрів однодумців і соратників, які допомогли йому здійснювати технічні розрахунки нових елементів пілотування й навіть сконструювати перший у світі повітряний автомобіль. Встановлення на ньому малопотужного навіть за рівнем того часу двигуна істотно знижувало ціну аероплана, а простота керування і здатність злітати з імпровізованих аеродромів відкривали дорогу в небо пілотам-аматорам з мінімальним рівнем підготовки.
«Лише за такої умови авіація стане на практичну основу нарівні з автомобілем і зробить повітря доступним кожному смертному», — стверджував Петро Нестеров.
На жаль, початок Першої світової війни не дав змоги втілити цей задум у конкретні літальні апарати, зате випробувані талановитим льотчиком аероплани Олександра Карпеки та братів Касьяненків дали путівку в небо школі київських авіаконструкторів. Не менш плідною була дружба і тісна співпраця пілота-практика з Федором Терещенком, на авіазаводі якого у селищі Червоному на Житомирщині вперше в Російській імперії розпочали серійний випуск вітчизняних літаків.
П’ЯТИРІЧЧЯ СКАСУВАННЯ ПРАПОРА МІСТА ШАХТИ
Зневажена історія Грушевська
ПАМ’ЯТЬ. Друге за площею і третє за кількістю населення місто Ростовської області, яке колись назвалося Грушевськ, а нині Шахти, до 1924 року входило до складу України. Не дивно, що аж до 2012-го тутешній міський прапор був майже тотожним синьо-жовтому стягу історичної Вітчизни, відрізнявся лише розташованим у нижній частині полотнища гербом міста. Однак за наказом Москви крамольний символ змінили до невпізнанності, розширивши жовте тло і перетворивши синю частину на тонку хвилясту лінію.
90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАРАСКИ ГОРИЦВІТ
Дорога випробувань гуцульської мисткині
ПОДВИЖНИЦЯ. Ми справедливо обурюємося знущаннями, які випали за радянських часів на долю самобутніх народних митців. Зокрема безправній і безпаспортній Катерині Білокур, твори якої знає весь світ, у рідному колгоспі відмовляли навіть у соняшничинні на опалення, бо вона, мовляв, не виробила норму на сапанні цукрових буряків.
Як засвідчує доля народної мисткині Параски Плитки-Горицвіт, незалежна Україна недалеко відійшла від УРСР за ставленням до своїх талантів. Уродженка Гуцульщини в роки визвольних змагань була зв’язковою із псевдо Ластівка, яку за співпрацю з УПА 18-річною засудили на 10 років таборів. Повернувшись із Сибіру, Параска, яка, попри лише чотирикласну освіту, знала кілька іноземних мов і мала хист живописця, працювала художником у місцевому лісгоспі на рідній Івано-Франківщині.
Заслужену славу мисткині принесли зображені нею сценки з побуту земляків-гуцулів, фольклорні записи, словник місцевої говірки, духовно-філософські праці на релігійну тематику. Спадщину, цінність якої з роками лише зростає, зібрано у п’яти десятках рукописних томів обсягом по півтисячі сторінок.
Однак останні сім років життя Параски Горицвіт у вистражданій нею незалежній Україні були часом страшенних злиднів, а нова еліта багатіла, розграбовуючи рідну країну.
190 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОНІДА ГЛІБОВА
Український Крилов чи самодостатній талант?
ПОГЛЯД. Уже поганим правилом, яке вкоренилося ще з царських часів і втокмачувалось у голови учням радянських шкіл, стало називати видатного байкаря Леоніда Глібова «українським Криловим». Так утверджували вторинність творчості видатного майстра, який начебто просто надав малоросійського колориту байкам старшого брата, переклавши їх з російської українською мовою.
На перший погляд у Крилова і Глібова справді чимало аналогічних сюжетів. Та якщо звернутися до творчості Езопа чи Лафонтена, то виявиться, що Крилов теж не оригінальний, хоч ніхто не називає його за це російським Езопом чи Лафонтеном. На відміну від іменитих попередників, байкар-росіянин наділив героїв своїх творів абсолютно впізнаваними національними рисами, тож, наприклад, знамениту «Дем’янову уху» з її універсальною мораллю заслужено сприймаємо як суто російську байку.
Натомість Глібову, в якого фактично кожен рядок наповнений українським колоритом, сторіччями відмовляли в самобутності, перетворюючи його на перекладача чужих творів. За такою логікою навіть безсмертна «Енеїда» І. Котляревського, яку об’єднують із першоджерелом Гомера лише деякі сюжетні лінії та спільні для всієї античної літератури герої, — лише переклад. Однак ніхто не називає Івана Котляревського українським Гомером й не заявлятиме, що їхні твори різняться тільки мовою.
Насправді йдеться про ситуацію, коли, як стверджував видатний російський байкар, «ларчик просто открывался». Відгадка приховується в листуванні чиновників російського цензурного комітету, які після тріумфального успіху перших видань байок Глібова шукали благопристойні причини для заборони подальших перевидань його творів.
І якщо на місцевому рівні справу начебто вирішували позитивно, то в Петербурзі однозначно заявляли, що байки «не удобні» для друку через «намеренное старание проводить украинофильские тенденции» і «болезненное нытье над судьбою исключительно малоросса».
У висновку від 18 березня 1889 року Петербурзького цензурного комітету прямо сказано, що автор навіть у перероблених сюжетах байок «берет явление не из жизни вообще, как у Крылова, а приспособляет каждое событие к характеру малороссийской жизни, чтобы этою обособленностью угодить украинофильским стремлениям». Особливу лють цензорів-шовіністів викликали слова з байки «Бджола та муха»: «Я рідну Україну не проміняю на чужину», в яких висловлена «приверженность южнорусскому краю России», який «бил і єсть» Малоросією, а не чимось іншим.
Утім, усе це відверте листування було тільки для внутрішнього користування. Натомість в офіційних відповідях заявникам повідомляли, що «басни Глибова представляют из себя почти сплошной перевод басен Крылова», а тому на основі Емського указу «подобные сочинения на малороссийском наречии подлежат запрещению», бо українцям немає потреби читати без того зрозумілі для них російські книжки в перекладі.
Отож десятиріччями називаючи Глібова «українським Криловим», ми фактично повторювали придуманий великодержавними шовіністами міф, єдиною метою якого було під пристойним приводом заборонити друк «малороссийских книг для народного чтения». Їх видання російські шовіністи сприймали як «явный ущерб русской национальности» на колонізованій українській землі.
Ще один доказ цього — заборона видання віршів, написаних Глібовим для дітей. Ці твори за всього бажання вже не можна було видати за переклади, однак книжку «Пісеньки, загадки і жарти» не допустили до друку, а її рукопис «удержали» в надрах цензурного комітету як крамольний. Отож текст пам’ятного багатьом поколінням українців «Квіткового весілля» зі знайомими кожному словами «танцювала риба з раком, а морквиця з пастернаком» вперше побачив світ за кордоном тодішньої Російської імперії — на сторінках львівського дитячого журналу «Дзвінок».
Не менш складна доля в легендарної «Журби (Стоїть гора високая)», що давно вже стала українською народною піснею, в якій звучить не лише суто лірична туга за втраченою молодістю. Маємо пам’ятати, що гімназійного викладача історії й географії Леоніда Глібова за прагнення «тихою правдою доброго слова» нагадувати українцям, хто вони і яких батьків діти, покарали забороною на професію та роками злиденного існування. Такою була розплата за мужність залишатись українцем.
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)