Водогону Дон — Донбас, із якого кремлівські загарбники та окупаційна влада загарбаної території Донеччини тривалий час щедро ллють здебільшого тільки обіцянки, більше пасує назвисько «донгобуд». Адже ввести в дію цей стратегічний об’єкт, довкола якого багато пропагандистського галасу, окупанти вкотре обіцяли наприкінці червня. Утім, скільки там того червня? Запуск водогону на повну потужність перенесли на кінець липня.

Знаєте, яку розкіш тепер гарантують (на словах) рашистські загарбники тим жителям краю, які до 2014 року переважно мали повноцінне цілодобове забезпечення водою? Тримайте відра, тазики, каністри, банки, каструлі напоготові! «Після збільшення потужності ми постараємося перейти на подачу води раз на два дні», — гордо запевнили у ДУПі (державне унітарне підприємство) днр «Вода Донбасу».

Що, хіба мало? Бо донедавна воду там подавали всього двічі на тиждень по три години. А відтепер, волає з усіх рупорів пропаганда, завдяки пуйлу, кремлю, рф та дону люди, які досі вціліли після «захисту» їх від України, таки менше перейматимуться сухими кранами та спрагою.

«Захист» від рашистів ще й водоканалу

Зайве навіть нагадувати, що знищення потужної системи водозабезпечення — тільки одна з лихих проблем, якими буквально тероризує і знищує потворний «рускій мір» індустріальний і найбільш густозаселений регіон України. Проте не варто забувати, що серед людей, котрі виглядають із дону скупу порцію води, досі чимало прихильників божевільного геополітика, який перетворив їх дев’ять років тому на заручників і жертв кремлівського неонацизму і рашизму. Хоч вони все-таки добре мають пам’ятати, як потерпали в Україні в умовах безперебійного забезпечення водою.

До фатального 2014 року Донецьку область стабільно напував канал Сіверський Донець — Донбас, який збудували і наприкінці 1950-х років ввели в експлуатацію в межах області з півночі на південь на відстані понад 133 кілометри. Після загарбання Слов’янська та боїв у північній частині краю унікальна гідротехнічна споруда періодично зазнавала обстрілів та пошкоджень, однак виконувала свою головну функцію. Навіть у той тривалий період, коли Україна контролювала територію, де розташована більша частина стратегічного об’єкта, населені пункти на окупованій частині Донеччини безперебійно отримували воду. І відбувалося це, за словами тамтешніх керівних колабораціоністів, на шару: міста і селища ОРДО не заплатили Україні жодної копійки за використану воду.

Таким зручним і безкоштовним послугам поклав край знавіснілий правитель кремля, який у лютому 2022 року кинувся значно масштабніше і жорстокіше «захищати» людей на і без того сплюндрованій і потерпілій території Донбасу. Під час важких боїв, які розпочали рашистські загарбники, канал Сіверський Донець — Донбас  зазнав серйозних пошкоджень. Відтоді окупована територія області залишилася зовсім без води, яку доти безперебійно отримувала понад 70 років. Чим цей об’єкт, так само як і Донбас та вся Україна, загрожували безпеці рф, не можуть досі чітко пояснити ні головний кремлівський палій загарбницької війни, ні полчища пропагандистських лакеїв. А ось тисячі людей в окупованих Донецьку, Макіївці, Горлівці, Єнакієвому, Маріуполі та інших населених пунктах краю надовго залишилися без звичного централізованого водопостачання.

Спасибі москві, що ви й досі живі…

Стосовно одвічних московитських запитань «Хто винен?» та «Що робити?» окупанти-зайди не сушили порожні, як тамтешні водосховища, голови. Усю відповідальність за черговий воєнний злочин і катастрофічну нестачу води вони спритно переклали на Україну, НАТО, Європу, США тощо. І так само вправно заходилися обіцяти буквально залити весь спраглий Донбас прозорою, корисною і навіть цілющою водою з Дону.

«Коли вони почали нам розповідати казки про водний рай з Дону, ми зрозуміли, що обіцяний вихід «другої у світі армії» на адміністративні кордони Донецької області надовго відкладається. Тобто росіяни свідомо визнали свою неспроможність загарбати ту територію, відремонтувати і відновити роботу каналу Сіверський Донець — Донбас, натомість почали рекламувати воду із сусідньої рф. І тоді всі, хто досі вірив у велич і силу російської зброї, нарешті збагнули, що насправді ця армада здатна воювати тільки проти беззбройних цивільних людей», — розповідає про певні настрої тамтешніх людей житель окупованої Горлівки.

Як переважно реагували пересічні заручники ОРДО на цей утопічний проєкт? Здебільшого скептично. Адже на території Донеччини по той бік лінії фронту чимало власних джерел прісної і цілком придатної для пиття води, а тому водогін від Дону завдовжки понад 200 кілометрів складно назвати економічно доцільним навіть у мирний час. Отож ішлося більше про пропагандистський ефект на кшталт: «Спасибі москві, що ви й досі живі!» Це по-перше.

По-друге, автори проєкту відразу чесно назвали потужність споруди: щодоби до окупованої Донеччини зможуть подавати 288 тисяч кубометрів води. Стоп! Тільки Маріуполь улітку звично вживав майже 300 тисяч кубів. А на сухому безводному пайку нині сидять Донецьк, Макіївка, Горлівка, Єнакієве. І хоч там тепер значно менше людей, ніж до війни, очевидно, що води з рф недостатньо для їхніх потреб.

Те, що жодний Дон не розв’яже цю проблему, якимось дивом нарешті дійшло навіть до керівних осіб ОРДО.

«Будівництво водогону з Дону ніяк не зможе закрити фізичну потребу у воді в тому вигляді, в якому потребує Донбас. Це тимчасова міра. Тієї води з Дону могло б вистачити на покриття більшої кількості наших потреб, та так вийшло, що наші водогінні мережі зараз дають втрати води до 60 відсотків», — ще на початку року публічно проскиглив окупаційний лідер Донецька пушилін.

Звичайно, про те, чому «так вийшло», колабораціоніст промовчав. А тим часом військово-будівельна компанія з рф енергійно рила землю, прокладала труби, обіцяла здати об’єкт в експлуатацію й напоїти донеччан у рекордні терміни — до кінця березня. Дзуськи! Строки перенесли на кінець червня. А де червень, там і липень.

Частково вода з Дону вже надходить до Донецька, та її малувато. Однак нарікання людей дуже обурюють рашистських окупантів, адже нині, підтверджують вони, донської води не завжди вистачає навіть споживачам у ростовській області. Тому насторожує ще й дуже похмурий підтекст отієї будови. Складається враження, що, плануючи проєктну потужність водогону з території держави-агресора, загарбники врахували значно меншу кількість жителів міст Донбасу, де тривають бої. За приклад вони могли взяти знищений Маріуполь, де до «визволення» було понад 400 тисяч жителів, а тепер залишилося 120—150 тисяч.

Отож на відміну від казкової води, реальна вода з Дону насправді може стати мертвою для містян Донецька, Макіївки, Горлівки чи Єнакієвого. Бо готуючись до жорстокого «захисту» цих великих міст, рашисти передбачають істотне зменшення там кількості цивільного населення. А геноцид українців якесь нікчемне окупаційне цабе вже звично назве: «Так вийшло…»