У 1774 році англійський хімік Джозеф Прістлі поставив такий дослід: під скляний ковпак помістив мишу, дав їй достатню кількість їжі. Миша, використавши кисень під ковпаком, померла. Прістлі змінює умови досліду: під ковпак помістив невеличку живу рослину — м’яту. І вона врятувала миші життя.
Людина за добу споживає 500 літрів кисню, а за рік — 180 000 літрів. Річну норму кисню однієї людини забезпечують 10—12 дерев середнього віку за весь період вегетації. Один листок дуба має 70 мільйонів клітин, кожна з яких має 60 штук хлорофілових зерняток, а кожне хлорофілове зернятко – це фабрика кисню. Один листок дуба за 5,5 місяця життя виділяє кисню стільки, скільки треба одній людині, щоб дихати сім діб. Один автомобіль таксі за вісім годин роботи спалює кисню стільки, скільки потрібно одній людині, щоб дихати цілий рік. За один рейс Київ — Париж літак спалює 40 тонн кисню. Ми досягли швидкості, але якою ціною?
Один гектар дубового лісу — це 10 гектарів зеленої поверхні листків, а один гектар соснового лісу — це 13 гектарів зеленої поверхні листків. За даними ЮНЕСКО, щохвилини людство покриває асфальтом, цеглою і бетоном 44 гектари суші й вирубує 22 гектари тропічного лісу, який працює весь рік на поповнення кисню в атмосфері.
Тому я закликаю вас, мої співвітчизники від 10 до 70 років, садити щороку 12 дерев. Якщо так само робитимуть усі земляни, тоді ми ніколи не опинимося у становищі миші із дослідів знаменитого англійця Прістлі.
Тоді буде здоровою наша планета, будуть здоровими люди, які матимуть прекрасне майбутнє, про яке говорив український вчений Володимир Вернадський: «В геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не використовуватиме свій розум і свою працю на самознищення. Вона може і повинна перебудовувати своєю працею і думкою область свого життя, перебудовувати докорінно, порівняно з тим, що було раніше!»
Усі свідомі роки свого життя я навчаю, що Рослина — це основа життя на Землі. Водночас особисто (вже 63 роки) висаджую дерева і тлумачу, що людина мусить дивитися на Рослину очима, а бачити розумом. З осені 1952-го, ще студентом Лубенського лісового технікуму Полтавської області, я почав висаджувати дерева. Мої 0,10 гектара дендропарку Лубенського лісотехнічного коледжу, пам’ятки садово-паркового мистецтва імені Василя Байтали, милують око людям нині і служитимуть їхньому здоров’ю ще багато років. Після такого початку я щороку навесні й восени висаджую дерева і активно займаюсь цією святою роботою понині. Скільки дерев я висадив? Десятки тисяч!
Тільки за останні три роки я особисто посадив 500 дерев із відділу голонасінні (хвойні) рослини. Чому я — прихильник голонасінних? Та тому, що хвойні рослини фотосинтезують (виділяють газ життя — кисень) навіть за температури повітря -7оС упродовж 9—10 місяців за рік, а листопадні дерева фотосинтезують максимум 5,5 місяця за рік.
На 0,25 гектара біля свого будинку я посадив 400 екземплярів дерев із відділу голонасінні, а саме 25 видів і форм. Я маю біля власного будинку міні-дендрарій. Більшість із висаджених дерев доживають інколи до 4000 років, а така рослина, як псевдотсуга, інколи доживає до 12 000 років, сягає висоти 130 метрів, може мати діаметр стовбура до 9 метрів.
Якби кожне українське подвір’я мало такий вигляд, то було б так, як сказав наш геній Тарас Шевченко:
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Володимир ЛИСЕНКО,
академік, для «Урядового кур’єра»