Таку просту й водночас непересічну людину важко уявити. У характері Ярослава Картавцева дивним чином перепліталися цілковито протилежні риси. У нього не було дилем. Він завжди знав, що саме варте зусиль, а на що їх розпорошувати не слід; де істина і заради чого варто рухатись уперед, без пафосу й пустопорожніх роздумів.
Широкомасштабна російська агресія не залишила йому вибору. Як 2014-го, так і 2022 року. Захищати країну від кремлівських зайд — таким було його рішення. Військового досвіду фактично обмаль. Якщо не брати до уваги військову кафедру Київського політехнічного інституту, яку закінчив аж ген 2002 року, отримавши наймолодше офіцерське звання.
«Хоч це й була повістка, рішення Ярослава було однозначним. А рідня певний час перебувала в шоковому стані, — згадує його дружина Зоя Федорівна. — Адже не всі, отримавши повістки, тоді хвацько помчали на передову, навіть люди з військовими навичками».
Уже в серпні 2014-го Ярослав Картавцев розпочав службу за мобілізацією, пройшов шляхами АТО на Донеччині й Луганщині, командував взводом у 79 окремій аеромобільній десантній бригаді Високомобільних десантних військ ЗСУ. Відзначився в боях за донецький аеропорт. Уже за місяць від початку служби зазнав вогнепального осколкового поранення.
На згадку про той період служби в родині зберігають медаль «Захиснику Вітчизни», нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту». А також медаль «Честь. Слава. Держава» за мужність, патріотизм і високу громадянську позицію від громади Києва. Міста, де він народився, закінчив школу й інститут, створив чудову родину, став дбайливим батьком, і куди йому судилося повернутися на вічний спочин.
Хто може розповісти про рідну людину краще й глибше, ніж близька їй? Ми не можемо не навести рядків спогадів дружини Ярослава. Це щира зворушлива розповідь, яка не залишить байдужим нікого.
«Інтелігентний, спокійний, освічений. Без радикальної складової щодо будь-чого, мирний і врівноважений, зовсім не войовничий, от як ботан у повному розумінні цього слова. Дві вищі освіти (друга — юридична в КНУ ім. Т. Шевченка), феноменальна пам’ять, IQ понад 130. Не уявляю, і напевно, так і було, щоб він із кимось бився в буремні 90-ті. Агресія на рівні нуля. А тут Донбас, 2014-й... Ну що ти там робитимеш? Ти ж не годен геть. Усі аргументи ні до чого. А хто, як не я? А якщо всі поховаються, що тоді, ворог прийде сюди? Тоді це був якийсь сюрреалізм. Як можна було повірити, що ця чумна орда, тотальне зло, може бути поряд, під Києвом чи в Києві? Усі чи не вірили, чи не хотіли вірити, що таке станеться, а він ніби знав.
Це наче щось далеко сховане у глибинних ланцюгах ДНК, те, що спало, національне, справедливе, загноблене віками, прокинулось. Я це відчувала, знала, боялася, поважала, протестувала — все вкупі. Було нестерпно важко, але ми чекали. Я, наш син, батьки, рідні, близькі, всі...
Повернувся живий, інший, наче покращена версія. Тільки згодом пазл за пазлом складалася певна картина того, що він так майстерно, ні, не брехав, просто маскував. Командир взводу, як прорвалися біля Іловайська, поранення, донецький аеропорт, Водяне...
Не було в нього посттравматичного синдрому, психічних розладів. Нереальне прийняття всіх і всього. Мене вражала його абсолютна психологічна стійкість після всього пережитого й побаченого. І ще він завжди знав що це не все. Після його загибелі я багато дивилась інтерв’ю і дописів наших героїв-атовців, які з перших днів повномасштабної війни не роздумуючи пішли захищати рідну землю. Усі особливі. Це справді цвіт нації.
Ми не раз обговорювали можливість повномасштабної війни. Але відмовлятися від життя означає прийняти поразку. Тому жили з надією на краще. Бог подарував ще одного сина. Ніколи не забуду, як Ярослав уперше взяв його на руки і промовив: «Він такий класний!» Так, наші діти чудові, його продовження. І вони дають мені сили жити».
25 лютого Ярослав сам з’явився до військкомату. Уже як людину з бойовим досвідом, його направили до Макарова, де наші воїни проводили оборонну операцію початкового етапу війни. Згодом отримав призначення командиром аеромобільного взводу в 46 окрему аеромобільну бригаду Десантно-штурмових військ Збройних сил України.
Під час важких боїв за визволення Херсонщини 22 липня 2022 року внаслідок ворожого артилерійського обстрілу наших позицій Ярослав Картавцев зазнав важкого поранення. Лікарі не змогли врятувати життя офіцера.
«Після загибелі Яріка я написала понад пів сотні віршів українською. Як це роблю, не знаю, це не я... Чесно: інколи перечитую, сама в шоці. А ще пісні, музика, хоч жодної ноти не знаю. Ось звідки це все береться?»
що про тебе знаю я,
Щоб розуміли усі люди,
яка задорога ціна.
Що ми втрачаємо найкращих
у руйнівній оцій війні!
Це винищення цвіту!
Я не забуду, ні!
Ти був такий розумний...
Той рівень інтелекту
Мене завжди вражав:
Феноменальна пам’ять!
Як все ти пам’ятав?!
Два виші, складні курси,
світла голова!
А ще світліша чиста
й золота душа!
Тебе всі поважали за спокій,
доброту,
За чесність, за турботу,
за добросовісну роботу,
За філігранність, простоту;
За принципи і непохитність,
за справедливість
І за те, що з усіма в строю, всі,
всі, хто тебе знали,
Не скажуть щось лихе.
Бо в тобі було світло
І щось таке легке...
Любив природу, гори
(Завзятий скелелаз!),
гриби і риболовлю —
дітей привчав не раз.
Турботливий був батько,
найліпший чоловік!
Цю рану не загоїти,
вона не відболить.
Ти справді був найкращий,
Картавцев Ярослав.
Це втрата для родини!
Це втрата для країни!
Для всіх, хто тебе знав!
Юрій МЕДУНИЦЯ,
офіцер служби зв’язків з громадськістю 46 ОАеМБр,
для «Урядового кур’єра»