Спікер парламенту Молдови Андріан Канду, повідомляє Newsmaker, підписав замість президента Ігоря Додона закон, який забороняє ретрансляцію в країні російських новин та інформаційно-аналітичних програм. За порушення цього закону передбачено штрафи від 40 до 70 тисяч леїв (від 2 до 4 тисяч доларів). Повторні подібні дії парламент оцінив у 70—100 тисяч леїв (від 4 до майже 6 тисяч доларів).
А президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв заборонив парламенту та уряду використовувати російську мову на своїх засіданнях, зобов’язавши чиновників розмовляти лише державною мовою. Тож вже 27 лютого засідання уряду практично повністю відбувалося казахською мовою. Більше того, у квітні 2017 року Нурсултан Назарбаєв виступив за переведення казахської писемної мови з кирилиці на латинку, підписавши відповідний указ. І вже в лютому 2018 року президент країни затвердив новий варіант алфавіту казахської мови на латиниці. Астана, повідомляли тоді казахські ЗМІ, має добрі відносини з Москвою, але веде незалежну політику, а також бореться з російським націоналізмом у регіонах, де росіяни становлять значну частку населення. А що у нас? Ми лише чешемо язиками про любов до рідної «солов’їної», вставляючи обов’язково при цьому, що в Україні порушуються права російської мови. І звучать такі звинувачення останнім часом дедалі наполегливіше. Особливо з екранів центральних телеканалів. Я, наприклад, дуже обурився, коли на передачі «Український формат» народний депутат від «Опозиційного блоку» Євген Балицький заявив, що в його окрузі в місті Маріуполь Донецької області виборці скаржаться, що в них «украли родину. Мы живём в оккупации. На своём языке нам говорить нельзя!».
Разом із волонтерами я нещодавно відвідав український (!) Маріуполь. Чию «родину» там хтось украв, не знаю. Але українську мову в місті дуже рідко почуєш. Хіба що від військовослужбовців, які воюють на півдні Донецької області. Та що там Маріуполь?! У Києві виходиш із Центрального залізничного вокзалу — й одразу ж чуєш: «Уважаемые киевляне и гости нашего города! Туристическое бюро «Краєвид» приглашает всех на увлекательнейшую экскурсию…»
Я не розумію, до яких киян та гостей нашого міста звертається бюро «Краєвид» російською мовою. Адже городяни та гості столиці з інших областей нашої держави чудово розуміють українську. До росіян же (тих, у кого виникне бажання відвідати Київ) і туристів із далекого зарубіжжя можна звернутися англійською. І це буде правильно! А запрошувати гостей столиці України на екскурсію по Києву мовою країни-агресора, солдати якої окупували частину українського Донбасу й убивають там наших співвітчизників, — просто неповага до загиблих наших патріотів! Чи ми вже зовсім перестали себе поважати?!
До речі, про повагу: за даними російського видання «Ведомости» з посиланням на «Левада-центр», лише 26% (!) росіян ставляться до України добре. Кого ми називаємо «братами» і кому збираємося «відкрити» всю красу древнього, але вічно молодого Києва? Російському письменнику Захару Прілєпіну, який зібрав на окупованому Донбасі батальйон із місцевих найманців, котрі встигли вже повоювати, аби палити не підконтрольні терористам села та міста, вбивати українців, у тому числі й дітей?! 2017-го цей виродок закликав бойовиків «…заставить всех любить «русский мир»! Чем меньше будет свидомых украинцев и их потомства, тем больше у нас шансов вернуть свои территории. Выжигать и убивать всех!».
Але мене обурює більше не висловлювання цього нелюда, яке знаходить підтримку в Росії, а те, що до тієї ж країни-агресора продовжують виїжджати на заробітки українці. Особливо із західних регіонів країни. Зокрема, поїзд №073/074 Львів—Москва виявився лідером із перевезення пасажирів залізничним транспортом до Білокам’яної: лише за одне півріччя 2017-го на ньому перетнули державний кордон 87 тисяч пасажирів, серед яких було чимало українських заробітчан. Попри щоденні сумні новини з фронту, різке погіршення відносин з Росією, «бандерівці» їдуть до Москви і беруться за найгіршу, найбруднішу, мало оплачувану роботу. Один із таких заробітчан «похвалився» в інтернеті, що працювати в Росії можна, якщо не розмовляти там з незнайомцями та менше кудись виходити. Я тоді згадав чомусь повідомлення на релігійному інтернет-ресурсі «Духовна велич Львова», в якому наголошувалося, що зі Львівщини в зону АТО було мобілізовано близько 8 тисяч осіб (мобілізаційний ресурс — 70 тисяч осіб), з яких загинуло понад 100 львів’ян та мешканців області. 22 герої поховані у Львові на Личаківському кладовищі (може, на сьогоднішній день, уже й більше), решта — у містах та селах краю. Прикро, але львів’яни продовжують гинути на Донбасі. 22 березня у Великих Мостах на Львівщині поховали прикордонника з Краматорського прикордонного загону, який загинув у результаті вибуху гранати. А тепер уявіть, що хтось із жителів Великих Мостів пустив на поминальному обіді чоловічу сльозу за героя, а наступного дня сів о 10:03 в купейний вагон поїзда Львів—Москва (заплативши 3757 гривень) і поїхав робити ремонт якомусь московському баризі… Через те й живемо ми якось неправильно. І рідну мову не любимо. Бо якби любили, то говорили б нею від малого й до великого. До речі, один розумний чоловік сказав мені, що тоді Україна заживе щасливо, коли українською заговорять усі. Зокрема й на Донбасі.