АКЦІЯ «УК»
Ми вросли в цю землю
Їхні предки вписалися в історію карпатського торгового міста, коли Коломиї було 550. Австрійська імперія на початку ХІХ століття, освоюючи нові східні кордони, вербувала на переселення сюди людей з Німеччини та Австрії.
Богемські склярі були першими
Обіцяли землю, добрі стартові умови, прагнучи водночас запровадження на нових теренах імперії передових методів господарювання.
Їхали сюди, в основному, люди небагаті, працьовиті, молоді та амбітні, — розповідає голова німецького культурного товариства Коломийщини «Відергібурт» («Відродження») Зеновій Іванович Шмідль. — Був серед них і молодик графського роду, якому батьки не дозволяли одружуватися з коханою бідною дівчиною. Тож разом з нею подався на чужину.
Потік переселенців потягнувся з Богемії, Баварії і Пфальцу, де рівень життя після наполеонівських війн був доволі низький. Рід Вальдмарів та Ренерів мав швейцарське коріння.
У валці відчайдухів, які рушили на схід, було чимало богемських склярів. Зупинилися спочатку на Буковині, багатій сировиною та буковою деревиною, особливо придатною для варіння скла. Мали на меті зайнятися традиційним склодувним ремеслом. На склярні, де найнялися на роботу, погано платили, тож зібралися назад додому. Зворотний шлях пролягав через Коломию, де, як і тисячі подорожніх, зупинилися відпочити біля річки. Побачили тут гарні «вільні обшари» і звернулися до місцевої влади про оренду землі. Обживали пустирі, викорчовували чагарники, щоб побудувати житло і зайнятися хліборобством. Нове поселення назвали Маріягільф — Марія допоможи.
Схожі не за національною ознакою
Серед переселенців з Богемії прибув на Коломийщину у 1811році і прадід Зеновія Івановича Шмідля, нині голови національно-культурної общини німців Прикарпатської Коломийщини. В їхній сім’ї часто згадували, що першим колоністам сподобалися тут не лише вільні землі, а й люди. Зеновій сприймав це як етичний реверанс, який мовиться в гостях. Тільки час і життя наповнили ці слова глибоким змістом.
Не все було просто і гладко в житті австрійських новоселів і скляра Шмідля. Він, як і багато тутешніх селян, навчався хліборобських премудростей від тих, хто з німецькою завбачливістю і пунктуальністю привіз із собою передовий на той час сільськогосподарський реманент і досвід. Згодилося ремесло ковалів і нові технології будівництва, вміння працювати з кредитними спілками.
Хоч селилися окремо, та змішані шлюби з місцевим населенням ставали все частішими. Дослідники зазначають, а Зеновій Іванович на прикладі своєї родини знає: менталітет гірських народів — судетських, швейцарських німців ближчий до характеру гуцулів, ніж, наприклад, до північних німців — більш сухих і замкнутих. Баварці, як і гуцули (по своїй тещі знаю, каже пан Зеновій) мають твердий характер і добру душу, люблять повеселитися. Навіть пиво полюбляють однаково. Різдво й Великдень традиційно святкують у національних костюмах.
У скрині Шмідлів зберігаються по три народні костюми для кожного члена сім’ї. Гуцульський одягають, коли їдуть в Космач на свята до бабусі по материній лінії. В цих же строях представляють Україну на фольклорних фестивалях Австрії та Німеччини. У традиційному швейцарському та баварському одязі виступають на міжнародному святі «Гірські горни Європи» в Коломиї, яке за їхньою ініціативою вперше минулоріч проводилося міськрадою.
Щороку Зеновій Шмідль представляє Україну на міжнародних змаганнях альпгорнистів. Фото автора
З любов’ю до горна і трембіти
Альпійські горни, до речі кажучи, — прямі родичі карпатських трембіт: такої самої довжини, тільки завершуються, як горн, дзвоноподібно. Коломийські німці мають ще два неповторних — «місцевих покращених» альпійських народних інструменти. Один автентичний альпгорн Зеновій Іванович купив за кордоном за 700 євро. Два інших — для свого чотирнадцятирічного сина Дмитра та вчителя музики Володимира Ясінчука — виготовив за індивідуальним замовленням гуцульський майстер народних інструментів Василь Шепетюк з косівського Шепота. Як каже пан Шмідль, у гірських горнах він успішно впровадив своє ноу-хау. Основа їх звикло, з хвойного дерева, а обмотана не по-німецьки тонкою лозою, а по-гуцульськи — березовою корою, як трембіта.
Цей інструмент, каже напівжартома Зеновій Іванович, асоціюється з моєю донькою — в костюмі гуцулки, з ніжною душею, як її бабуня з Космача та німецьким характером, як у дідуся Йогана.
Щастя й горе йшли разом
Він перший в родині Шмідлів здобув в Україні вищу освіту — технічну. Працював начальником цеху, головним інженером деревообробного заводу. Тепер його онука Світлана має вищу економічну.
Йоган одружився, працював і жив у невеликому Товмачику — недалеко від тієї землі, на яку вперше ступив його дід. Батько Йогана Франц Шмідль у повоєнних 40-х був репресований. «До з’яcування обставин» рік відсидів у коломийській та івано-франківській в’язницях. Будинок конфіскували для потреб військової частини.
Братів його дружини в часи війни вивезли до Німеччини на каторжні роботи. Один втік і був знайомий з українською партизанкою. Пройшов пішки сотні кілометрів, щоб за кілька метрів від рідного дому знайти свою смерть: був застрелений під час німецької облави. Так люди щастям і горем вростали в цю землю, поливаючи сльозами горя і радості, своєю кров’ю, щоб назвати її батьківщиною.
Врятований Христос
У 1853 році німецькі поселенці — австрійські піддані — збудували на нових землях велику кірху Благодатної Марії — помічниці вірним, де молилися католики і лютерани. У 1946 р. вона була знищена. Села стали однією з вулиць Коломиї. Розстріляну солдатами фігуру Ісуса Христа з німецької кірхи знайшла згодом на пустирі дівчинка з ближнього українського села Шипарівці Марійка Терпелюк, коли пасла худобу. Цю святиню її родина надійно сховала до кращих часів. У 2004 р., коли кірху, точніше четверту частину колишньої, відбудували, пані Терпелюк повернула німецькій громаді врятованого Христа і вишила їм на добру пам’ять бісером картину з червоною калиною.
Колишні німецькі поселення то ставали селами, то стискалися до меж однієї вулиці, яка за Польщі в Коломиї називалася Маріїнською, за радянських часів — Жданова, за незалежної України названа іменем ватажка українських опришків Довбуша. «Якщо ми по-справжньому поважаємо свою історію, вдумливо до неї ставитимося, то відобразиться це і в біографії нашої вулиці. Звертатимемося, — каже внук Франца і син Йогана Шмідля Зеновій, — до місцевої влади з проханням назвати її іменем Богородиці Марії. Ця назва чи не найточніше відображатиме історичну пам’ять цієї місцини».
Добрі справи сьогодення
Коли з нагоди ювілею заснування общини коломийських німців приїжджали гості, вони у давно вже неіснуючому селі Нойдорф чудом знаходили «свої подвір’я», щоб взяти на пам’ять грудочку землі, на якій народилися. А деруни і реванслі — одна й та сама страва з тертої картоплі, тільки по-різному називається, яку люблять і німці, і українці. В мові та домашній кулінарії коломийських німців упродовж кількох поколінь не губиться «кокорудз», «кулеша» та «мамалига». А на столах українських родин давно прижилися німецькі кльоцки та сальтисон, рецепт яких не знає хіба що лінивий.
Культура німецьких поселенців природно ввійшла в культуру української Коломиї. Сьогодні в дев’яти загальноосвітніх середніх школах райцентру і в гімназії вивчають німецьку мову як першу або другу іноземну. Вчителями є вихідці з тутешніх німецьких родин.
Турфірма «Галіцієн райзен — Галицькі подорожі», яку створив і очолив Зеновій Шмідль зі своєю родиною, двічі на рік або на цілком доступних фінансових, або й на благодійних умовах возить сільчан до Німеччини, Австрії, Швейцарії. Коломийчани завдяки активній діяльності німецької общини налагодили зв’язки з багатьма освітніми закладами цих країн, мають друзів, з якими спілкуються, вчаться тірольського співу і навчають їх коломийок, показують себе і бачать інших на фольклорних фестивалях та святах Європи.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Перші сільські німецькі поселення з’явилися на теренах України на початку ХVІІІ ст. Зараз нараховується 33,3 тис. німців, які проживають у 18 областях України та АР Крим.
Кількасот німецьких переселенців у передмісті Коломиї утворили шість сіл — Маріягільф, Розенгек, Флеберг, Багінсберг, Славці. До 1939 року на цих теренах проживало до 5 тисяч німців. Перша хвиля повернення їх до Німеччини відбулася згідно Договору Молотова — Ріббентропа, друга — у роки Другої світової війни після відступу гітлерівських військ.