У спекотні серпневі дні Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки привітно відчинив двері для всіх зацікавлених гостей, щоб презентувати нове надходження — унікальне зібрання документів, яке нині передають в Україну зі Сполучених Штатів Америки. На заході були присутні голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов, народні депутати України — члени Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Ірина Констанкевич, Євгенія Кравчук і Єлізавета Богуцька, в.о. державного секретаря Міністерства юстиції України Вікторія Васильчук, перший секретар Управління всесвітньої української спільноти і гуманітарних ініціатив департаменту публічної дипломатії та комунікацій Міністерства закордонних справ України Тетяна Горупович, представник Фундації імені Івана Багряного у м. Києві дослідник творчості І. Багряного Олександр Шугай, відповідальні працівники Укрдерж архіву, директори та співробітники державних архівних і музейних установ, науковці, представники закладів вищої освіти, громадських організацій та медіа.
.jpg)
З огляду на обсяг і цілісний характер ця документальна колекція одна з найбільших і найцікавіших з переданих архіву за останнє десятиліття. Це робить захід без перебільшення безпрецедентним і надзвичайно важливим не лише для вітчизняної архівної й наукової спільноти, а для всієї нашої країни загалом. Власник комплексу документів, який архів отримав на державне зберігання, — благодійна інституція української діаспори у США Фундація імені Івана Багряного.
Іван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін, 1906—1963) — видатний український письменник і публіцист, автор романів «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Буйний вітер», «Людина біжить над прірвою» та багатьох інших творів, що стали широко відомими на батьківщині автора лише після відновлення Україною незалежності. У 1930-ті роки він пройшов пекло сталінських катівень, а опинившись після Другої світової війни в еміграції, займався громадсько-політичною діяльністю, був одним з ініціаторів створення 1946 року в Німеччині Української революційно-демократичної партії (УРДП) та її лідером, головою виконавчого органу Української національної ради, співорганізатором Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ), головним редактором газети «Українські вісті».
Фундацію імені Івана Багряного було засновано 1975 року на VII з’їзді УРДП в Торонто (Канада) з ініціативи великого прихильника творчості письменника колишнього остарбайтера Миколи Шаблія. Його пропозицію охоче підтримали інші члени УРДП, а 1976 року фундація отримала юридичний статус неприбуткової доброчинної організації. Першою її очолила діаспорна громадська діячка і меценатка Галина Воскобійник.
Ушановуючи пам’ять Івана Багряного, засновники фундації передбачали перевидання і розповсюдження його художніх і публіцистичних творів, проведення заходів, що сприяли б поширенню інформації про письменника на батьківщині та у світі. Також організація мала на меті ведення видавничої й науково-публіцистичної діяльності, спрямованої на допомогу визвольним процесам в Україні, збирання, публікацію та поширення відомостей про історію еміграції українців після Другої світової війни, популяризацію творчості інших митців діаспори.
За майже пів століття існування Фундація імені Івана Багряного зібрала значний масив різноманітних документальних джерел. Тривалий час цей архів перебував під надійною опікою Української вільної академії наук (УВАН) у США. Коли фундація виконала свою місію, її очільники вирішили передати весь накопичений документальний комплекс на постійне зберігання до архівної установи в Україні — Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки (ЦДАГОУ). Завдяки плідній співпраці Укрдержархіву, Міністерства закордонних справ і Міністерства юстиції України, ЦДАГОУ та Архіву-музею імені Дмитра Антоновича при УВАН процес передавання та перевезення документів в Україну успішно розпочався і триває.
.jpg)
Серед уже отриманих — матеріали про створення і діяльність УРДП та Фундації імені Івана Багряного, документи відомих громадсько-політичних діячів діаспори, зокрема з автографами Івана Багряного, президента Української Народної Республіки в екзилі Миколи Лівицького, композитора, диригента і бандуриста Григорія Китастого, журналіста і одного з очільників ОДУМ Олексія Пошиваника, історика і публіциста Федора Піґіда тощо.
На окрему увагу заслуговує частина документів, що висвітлюють еміграцію українців після Другої світової війни. Це, наприклад, створені спеціально для емігрантів довідники, пам’ятки та інформаційні брошури про різні держави (Канаду, Німеччину, Велику Британію, Францію, Бельгію, Нідерланди та ін.) з відомостями про звичаї й традиції відповідної країни, мапами, а також переліком організацій, які в разі потреби могли надати новоприбулим консультацію чи допомогу; оголошення іноземних державних органів про працевлаштування; листи українців, які перебували в таборах для переміщених осіб (Ді-Пі); списки емігрантів та відомості про родини, які їх прийняли, завдяки чому можна було спробувати розшукати родичів і знайомих, тощо.
Нині, коли внаслідок повномасштабної російської агресії проти України мільйони наших співвітчизників знову вимушено залишили рідні домівки, дуже суголосно сьогоденню звучать слова з допису, опублікованого в одному з випусків машинописної газети «Українець», яку друкували й розповсюджували на суднах, котрими українські емігранти діставалися до нових місць проживання за океаном (стилістику, орфографію та пунктуацію документів тут і далі збережено).
.jpg)
«Вкінці по довгих трудах, муках деколи безвиглядного чекання, по невигодах таборового життя — ми їдемо. В далеку, чужу країну, де теж не чекають нас розкоші, але де зможемо жити й думати як люди.
Вчора ми опустили береги нашої рідної Европи. Сьогодні довкола нас розбурхані хвилі моря покриті білими шумами, над ними буре, непривітне небо грудня. Перед нами бездоріжжя водних просторів.
Під теперішню хвилину ми на кораблі серед чужих. Мусимо виступати гідно й перед ними засвідчити нашу культуру. Поводитися чемно, не входити в сварки й непотрібні дискусії з ніким. Допомагати один одному, зорганізуватися. <…>
Пам’ятаймо: кожна одиниця репрезентує нарід».
В архівній колекції Фундації імені Івана Багряного збереглися документи, що відображають прагнення влади срср репатріювати тих своїх громадян, які після війни залишились на території Німеччини й Австрії. Це розповсюджувані в Ді-Пі-таборах листівки та брошури, в яких ішлося про те, що українці за кордоном нікому не будуть потрібні, тому їм краще повертатися додому.
Проте багато українських біженців, остарбайтерів та колишніх військовополонених добре усвідомлювали, що на батьківщині їм може загрожувати політичне або кримінальне переслідування, і категорично відмовлялися повертатися добровільно. Підтвердження цього знаходимо в листі від 26 березня 1946 року, адресованому делегатці від США в Генеральній Асамблеї ООН Елеонорі Рузвельт і пізніше передрукованому Українською інформаційною службою (Велика Британія). Його підписали донька розстріляного 1934 року письменника Костя Буревія Оксана, а також інші українки з табору для переміщених осіб, рідних яких репресувала більшовицька влада.
«Вельмишановна пані Рузвельт.
Ми, українські жінки, що живемо в Герсфельдському таборі, хочемо звернути Вашу увагу на те, що поводження з біженцями в Европі не завжди відповідає тим принципам, які Ви проповідуєте.
Саме 24 березня Ви виступали в Лос-Анжелосі, говорячи перед 7.000 авдиторією, що С.Ш.А. не підуть на компроміс з Совітами в питанні політемігрантів, а 25 березня ц.р. в нашому таборі, де живе 354 українці, була спроба примусової видачі українців Совєтам за допомогою американської збройної сили.
Події відбулися так: вранці табір був оточений прибулими американськими жовнірами, і всіх людей примусили розійтися по кімнатах, не давши їм ніяких пояснень. Потім американський офіцер в супроводі директора табору англійського полковника Шортгозе обходив кімнати з списком українців, що начебто за Ялтинською згодою мають бути передані Совєтам. Знайденим за списком людям було наказано забирати речі й сідати на авта. Жінки й матері з сльозами питали, куди везуть їх рідних. На це або не відповідали, або казали, що повезуть до іншого табору. Тоді люди заявили, що не поїдуть без рідних невідомо куди, і відмовилися йти. Жовніри почали бити людей прикладами рушниць і виносити силою на авта. (Було побито 4 особи, з них п. Задерій 55 років вже три дні перебуває в лікарні). Жінки зняли крик, кидалися обіймати своїх рідних, весь табір був охоплений розпачем і плачем. Побачивши картину розпачливого плачу і протесту, американські війська (піхотна частина біля 100 душ і бронемашина) відійшли від табору, не забравши нікого.
Після того в таборі були нервові й сердечні захорування серед дорослих і дітей.
Ми, українські жінки, що втікли разом з дітьми від тоталітарної сталінської системи, не віримо, що такі події є нормальні для демократичного ладу. Ми є певні того, що це є провокації ворожих аґентів. Тому ми просимо Вас, шановна пані, зробити так, щоб не порушувалися високогуманні принціпи, проголошені Атлянтійською Хартією, статутом УНО, 12 пунктами президента Трумана».
Ще одна цікава частина документів нової колекції — друковані видання, листівки, запрошення і плакати про заходи, які українська діаспора влаштовувала для збирання пожертв на допомогу новоприбулим емігрантам, ушанування знаменних для України історичних дат, поширення інформації в медіа про Україну й українців. Завдяки рішенню Фундації імені Івана Багряного всі ці скарби нині надходять в Україну і після науково-технічного опрацювання будуть доступні широкому загалу.
головний спеціаліст відділу використання інформації та комунікацій
Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки