Доктор філологічних наук
Михайло ГЕТМАНЕЦЬ
Бувають відкриття, після яких неможливо, не опираючись на них, розвивати, вдосконалювати ту галузь науки, в якій вони зроблені. Так було, наприклад, у природознавстві після відкриттів Коперника і Дарвіна, в музиці — після Бетховена і Чайковського, в літературі — після Шекспіра і Пушкіна. Всі вони направляли хід людських думок і почуттів. На їх основі люди рухали вперед не лише науку, техніку, мистецтво, перетворювали природу, а й самі виховувались, ставали сильнішими, людянішими, кращими.
У цій дорогоцінній низці постає й педагогіка Антона Семеновича Макаренка, який працював у Харкові в двох закладах — Курязькій колонії і Дитячій трудовій комуні імені Дзержинського. Саме тут новаторські пошуки, починання і задуми відомого на весь світ педагога, які народилися ще в колонії імені Горького на Полтавщині, отримали подальший розвиток і склалися в цільну, глибоконаукову систему виховання, яка отримала визнання не лише на батьківщині автора, а й далеко за її межами. А його «Педагогічною поемою» зачитуються й нині в багатьох країнах.
Не стихає інтерес до спадщини Антона Семеновича й у вчених-дослідників макаренкознавців. Один із них — доктор філологічних наук професор Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Михайло Гетманець. З ним напередодні відзначення 125-річчя з дня народження Антона Макаренка, яке виповнюється сьогодні, зустрілась наш власний кореспондент і попросила розповісти про феномен його особистості та роль у сучасній педагогіці і літературі.
— Михайле Феодосійовичу, одні дослідники спадщини Антона Макаренка називають його видатним педагогом, інші — талановитим письменником. Яке ж начало у нього переважало?
— Обидві професії — педагога і письменника — настільки органічно злиті в його життєвій долі і науково-художній спадщині, що розділити їх фактично неможливо. Свого часу Антон Чехов, лікар за професією, жартома сказав «Медицина — моя дружина, а література — коханка». Макаренко так сказати не міг, через те що мета і призначення педагогіки й літератури ідентичні. Водночас Макаренко замислювався над тим, що важливіше в його житті, — педагогіка чи література. В його усних виступах і листах зустрічається таке висловлювання: «Я педагог, а не письменник». Однак про професію письменника він мріяв з дитинства, дуже пишався статусом літератора і гучну славу за життя здобув як прозаїк. Помираючи в московській електричці від розриву серця, він сказав пасажирам: «Я — письменник Макаренко».
Антон Макаренко був талановитим і в педагогіці, і в письменництві. Фото з сайту dnpb.gov.ua
— І все-таки, в останні роки на перший план висувається педагогічна спадщина Макаренка, навколо якої, до речі, й досі триває полеміка серед педагогів. Виходить, що великий педагог дещо втратив свою популярність як письменник?
— Як і колись, Макаренко-письменник викликає інтерес читачів у всьому світі. У зв’язку з вічною соціальною проблемою безпритульного дитинства, яка з особливою гостротою проявилася в пострадянський період і в Україні, велику популярність має його найкращий твір «Педагогічна поема». Про нього свого часу Луї Арагон сказав пророчі слова: «Я не знаю жодної книжки на світі, яка була б написана з такою свободою, книжки, яка так сміливо витримує будь-який аналіз… Гадаю, жодна історія загальної літератури, навіть найпристраснішої, навіть позначеної антирадянськими переконаннями, не може нині обійти мовчанням «Педагогічну поему», не порушуючи пристойностей… Ніщо не в силах зупинити її впливу, що заряджає, і ніщо не може позбавити її майбутнього».
Твори Макаренка видані усіма мовами Західної Європи і 17 мовами країн Азії і Африки. Щодо полеміки навколо педагогічної спадщини Антона Макаренка, то вона з особливою гостротою розгорілася після розпаду Радянського Союзу. На хвилі критики тоталітарної системи окремі літератори намагалися представити Макаренка одним з її ідеологів, закликали відмовитись від його педагогічних ідей. Після глибокого застою, цитатництва і формалізму у сприйнятті макаренківських ідей, з кінця 80-х років минулого століття наступив період огульної і поспішної критики, коли незадоволеність соціалізмом і сталінізмом було пред’явлено… Антону Макаренку.
Стримане, якщо не сказати, негативне ставлення до Макаренка проявилося і в Україні. Вітчизняне педагогічне товариство, яке було названо іменем Макаренка, спішно перейменували в «імені Г. Ващенка» — педагога, заслуги якого перед педагогікою абсолютно невідомі. Приводом таких дій послужило те, що колишній полтавський професор Ващенко, який свого часу високо оцінив діяльність Макаренка, в роки Великої Вітчизняної війни перебрався на Захід, де розгорнув злісну критику його педагогічних ідей. Однак тверезо мислячі представники педагогічної науки в Україні та в країнах СНД і Заходу зуміли відділити політичні нашарування в педагогічній теорії Макаренка, обумовлені соціально-політичними умовами того часу, від її справжньої суті і по достоїнству оцінити його як великого педагога ХХ століття. Він визнаний класиком світової педагогіки поряд з Коменським, Песталоцці, Руссо.
— Отже, можна сказати, що науково-педагогічна спадщина Антона Макаренка витримала гуманітарну експертизу часом. Хто ж відстоював її і продовжує робити це найбільш активно?
— Звичайно, Світовий центр макаренкознавства, яким став Марбурзький університет (ФРН). Там ще 1968 року відкрито спеціальну лабораторію з вивчення творчої спадщини педагога — «Макаренко-реферат». Заснував її професор Леонхард Фрезе, а очолив його учень Гетц Хілліг, який розгорнув широку діяльність зі збирання, вивчення і пропаганди спадщини Макаренка. Достатньо навести лише такі факти: він знайшов у Франції в пансіонаті для літніх людей рідного брата Антона Семеновича — Віталія Семеновича, колишнього білого офіцера, який на його прохання написав цікаві спогади. А коли на початку 1990-х років були відкриті всі радянські архіви, в тому числі й МВС, він зняв копії з документів, які стосувалися життя і діяльності Макаренка, та ввів їх у науковий обіг. Лабораторія видає 20-томне зібрання творів письменника-педагога, періодично проводить міжнародні наукові конференції й створює Міжнародну асоціацію макаренкознавства.
Також центри з вивчення науково-педагогічної спадщини Макаренка, які активно долучилися до захисту його спадщини, працюють і в багатьох інших країнах світу. Наприклад, у Росії їх кілька — в Москві, Волгограді, Челябінську та інших містах. Особливо велику роботу проводить дослідна лабораторія «Виховна педагогіка» А.С.Макаренка в Нижньогородському державному педагогічному університеті, яку очолює професор А. Фролов. В Україні авторитетними центрами макаренкознавства стали Полтава і Харків, хоч спеціалізованих лабораторій у нас немає.
— Михайле Феодосійовичу, а чи є нині відповідь учених на те, чий же все-таки письменник і педагог Антон Макаренко — український чи російський, адже в усіх дослідженнях його називають виключно радянським?
— Над питанням «Макаренко і Україна» працює багато макаренкознавців, однак і до цього часу воно недостатньо вивчене. Хоч достеменно відомо, що Макаренко був членом Спілки радянських письменників України, жив і працював в Україні (в Москву він переїхав за два роки до своєї смерті), книжки писав в Україні і, звичайно, відобразив у них соціальні процеси, які відбувалися в Україні в 20—30-ті роки ХХ століття. Як письменник і особистість він сформувався в українському соціокультурному середовищі і відображав у своїй творчості національний побут, менталітет народу і характерні риси українського національного характеру.
Що стосується проблеми національної ідентифікації, то вперше її поставив і ∂рунтовно дослідив Гетц Хілліг, який опублікував низку архівних документів, де Макаренко говорить про свою національність. Наприклад, в анкеті при вступі на службу в НКВС Антон Семенович зазначав: національність — українець, рідна мова — російська. В анкеті, наданій у Спілку радянських письменників, у відповідних графах він пише: росіянин. Цілком можливо, що ця двоїстість обумовлена генеалогією Макаренка. Його батько Семен Григорович був українцем, а мати Тетяна Михайлівна – росіянкою із збіднілої дворянської родини. Однак і вона, живучи в Україні, в українському середовищі, ∂рунтовно українізувалась. Брат Віталій Макаренко у своїх спогадах писав: «Мама була жартівницею, вся просякнута українським гумором».
У свідомості Антона Семеновича поєднувалося два начала – українське і російське. Українське йшло від глибоких коренів народу, серед якого він ріс і формувався як особистість. Читаючи, наприклад, «Педагогічну поему», не можна не відчути, що її автор — українець, так само, як у повістях Гоголя відчутно проявляється українське походження автора. Російське начало формувалося російською культурою — школа, література, театр, преса, яка домінувала в Україні, і Макаренко вбирав їх з юних років. Двомовність — дуже поширене явище в світі, коли люди через життєві обставини синтезують у своїй свідомості особливості мови, культури і менталітету двох народів. У науковій літературі зроблено висновок про те, що Макаренко був російськомовним українським письменником. Це саме з повною мірою можна сказати й про Макаренка-педагога: він був російськомовним українським педагогом.
Як літературознавець і педагог Михайло Гетманець багато років досліджує життя і творчість великого педагога і літератора. З-під його пера в 1980 році вийшла єдина серед численних досліджень докторська дисертація про Макаренка як письменника. Протягом 20 років співробітничав зі Світовим центром макаренкознавства в місті Марбург (ФРН). Нині очолює Центр макаренкознавства в Харківському національному університеті імені Г. С. Сковороди. Ветеран Великої Вітчизняної війни.
Світлана ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Михайло ГЕТМАНЕЦЬ. Народився 1923 року в селі Китайгород на Кіровоградщині. Закінчив Харківський національний університет імені В. Н.Каразіна. Протягом 60 років працює в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди, де обіймав посади декана й ректора цього навчального закладу. Доктор філологічних наук, професор, автор близько 300 робіт з історії російської і української літератур, у тому числі 35 праць з них присвячено А. С. Макаренку.