Співак
Микола ГНАТЮК
Зачувши прізвище цього співака, більшість шанувальників пісні відразу згадують славнозвісну «Смереку» або «Малиновий дзвін». Хоч частина слухачів надають перевагу таким шлягерам, як «Час рікою пливе» чи «Галина». Дехто з ностальгією пригадує «Танець на барабані», «Дівчина з квартири 45», «Ромашка біла». Одне слово, у кожного в душі власний хіт цього талановитого і харизматичного виконавця.
Віддаючи належне співакові, все-таки варто звернути увагу на своєрідність його позасценічної репутації. Чомусь вважається, що артист тримається осторонь журналістів, неохоче відгукується на автограф-сесії тощо.
Але недавній приїзд Миколи Гнатюка до Сум абсолютно заперечив ці характеристики. Зустрівшись перед виступом, співак спершу запросив до зали послухати пісні, а затим погодився на бесіду після завершення концерту. Жартома додавши: «А раптом потім передумаєте?». Про передумування не могло бути мови, бо Микола Гнатюк відпрацював усю програму на «відмінно». Глядачі бурхливими оплесками реагували на кожну пісню, допомагали співати відомі хіти, дарували квіти. А «Смереку» довелося виконувати на біс…
Після концерту до співака вишикувалася черга по автографи. Для кожного він знайшов не тільки час, а й щире вдячне слово.
— Миколо Васильовичу, втомилися після виступу?
— Трохи є. Але такий стан завжди, як закінчую програму. Головне, що сподобалося глядачам.
— Нині дехто схильний якщо не драматизувати, то з тривогою говорити про сьогоднішній стан нашої естради. Мовляв, роками ніхто не пише шлягерів, співаки виконують пісні багаторічної давності. То чи справді не все гаразд на пісенній сцені?
— Я не погоджуюся з таким твердженням, бо гарні пісні завжди були, є і неодмінно будуть. Інша річ, що на все свій час, і нині, можливо, людям трохи не до пісень. Бо все ж пов’язане. Потрібен грунт, у який би потрапляло добірне зерно. Але останніми роками я все-таки відчуваю певне потепління в людських стосунках. Люди щось втрачали, а тепер починають повертатися до вічних цінностей і понять, усвідомлювати їхню значущість. Тобто міцніє дух, і це тішить. Бо саме в такій аурі творяться мистецькі шедеври, які живуть не день чи два, а роками і десятиріччями.
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що опираєтеся на усталений репертуар, а нових творів обмаль.
— Але це не означає, що я нічого нового не записую. Просто не хочу записувати абищо. Якщо пісня сама пишеться, треба неодмінно співати. Беруся лише за тексти, в яких упевнений. А їх обмаль, хоча перечитую багато.
— Наскільки відчуваєте, що перед вами майбутній шлягер?
— На 100% не гарантую, однак відчуття неодмінно є. Наприклад, прочитавши слова майбутньої пісні «Малиновий дзвін», зрозумів: це хіт. Так само і «Смерека». Тобто на якомусь підсвідомо-свідомому рівні фіксуються або слова, або ж музика. Бо не завжди трапляється готова пісня.
— Як, наприклад, добре знаний «Танець на барабані».
— Саме так. Наприкінці 70-х років минулого століття знайома режисер запропонувала послухати кілька нових музичних творів Раймонда Паулса. З-поміж них запав у серце той самий «Барабан». Причому сама мелодія, бо слів тоді ще не було. Режисер запитала: про що повинна бути ця пісня? Я зразу ж сказав, що про… барабан. Навіть сам не знаю, чому припав до душі цей музичний інструмент. Спершу висловив незадоволення й Андрій Вознесенський, який узявся писати слова. Мовляв, що за вигадки і чому саме барабан? Але швидко заспокоївся і написав текст. А я заспівав. І донині співаю. Причому поет і композитор врахували моє побажання: після приспіву розтягнули музику, аби я встигав відходити від барабана до мікрофона.
— Ваша творчість широко знана і популярна, молоді співаки можуть вчитися у вас. А в кого навчалися ви або ж пробували наслідувати?
— Дякую за добрі слова на мою адресу. Звісно, свого часу придивлявся до манери співу й поведінки на сцені таких співаків, як Муслім Магомаєв, Йосип Кобзон. Дуже імпонує Лев Лещенко. Певний вплив справила Едіта П’єха. Коли я жив у Ленінграді, часто зустрічалися, спілкувалися. Як зараз бачу її: тоненька, як берізка, уважна, делікатна. Мова не про якесь наслідування — учився в них природності, щирості, безпосередності. Адже співак — це насамперед співрозмовник слухача.
— А нині з ким підтримуєте товариські стосунки?
— Із Сосо Павліашвілі, Іраклієм. До речі, в другого я хрестив сина, тому ми з ним уже родичі. Давно в прекрасних стосунках з Йосипом Кобзоном, який відіграв величезну роль у моїй творчості. В мене був так званий другий прихід на телебачення після перерви, тож він стався завдяки Йосипові Давидовичу. Якось звернувся до нього з приводу участі в одній з програм у Кремлі, то легендарний артист швидко вирішив питання. А що це означає — пояснювати не варто.
Насамперед потужний телевізійний канал ОРТ. Там побачили, що я в чудовій творчій формі, — і після концерту посипалися різні пропозиції на участь у зйомках. Якщо вже зайшла мова про Кобзона, то він і раніше допомагав мені. Ще коли починав кар’єру, одного разу зустрівся з Йосипом Давидовичем у коридорі Останкіно. Я знав, що він вестиме одну з концертних програм у Кремлі, і наважився на розмову. Привітавшись, перепитав, чи й справді завтра відбудеться кремлівський концерт. Кобзон підтвердив. А я й кажу: «Йосипе Давидовичу, у програмі не заявлено одного співака». Пауза і запитання: «Хто?». «Коля Гнатюк». Далі ще одна пауза. Метр естради зміряв мене поглядом і запитав, яку пісню хочу виконувати. Я назвав. Йосип Давидович кивнув головою і сказав, щоб чекав дзвінка. І справді, буквально за годину мені зателефонували і попросили швиденько готуватися до виступу.
— Ваш пісенний репертуар складається і з українських, і з російських пісень.
— Кожен співак виконує ті твори, які вважає за потрібне. Знаю, що дехто воліє співати виключно українськомовні пісні, інші тяжіють до мови нашого сусіда. Але я ніколи не коментував і не оцінюватиму вибору своїх колег по сцені. Про них — або тільки добре, або нічого.
— Наскільки щільний ваш концертний графік?
— Зовсім не щільний. Виступаю тоді, коли надходять запрошення. Нині можу дозволити собі поїхати кудись відпочити, подивитися на невідомі краї і країни, набратися нових вражень. Постійно читаю.
— Миколо Васильовичу, у вашій біографії є два роки навчання на місіонерському відділенні Бєлгородської духовної семінарії.
— Так, я закінчив два курси, але навчання повністю не завершив. Паузу зробив сам. Навіть сьогодні не можу сказати, чи правильно вчинив. Але тоді заручився підтримкою, що тільки-но прийму рішення, мене відразу ж візьмуть на третій курс. Надіюся з часом поїхати до семінарії і завершити розпочате.
— Зайве запитувати про духовне життя, та все-таки… Чи знайшли відповіді на вічні запитання і на які саме?
— Не подумайте, що перебільшую, проте відповіді знайшов і чудово знаю їх. І готовий відповідати на будь-яке ваше запитання. Відчуваю, що знаю більше, ніж можу впоратися зі знаннями. Маю на увазі насамперед сфери духовного життя, які осягав і продовжую осягати за допомогою насамперед спеціальної літератури. І нині багато читаю Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, інших видатних просвітителів. Не хочу сказати, що так звана світська література не дає тих чи тих відповідей на вічні запитання. Свого часу добряче проштудіював як вітчизняну, так і зарубіжну класику. Вона збагатила мене розумінням граней людського існування, людини як Божого створіння. Але в духовній літературі знайшов головне — повноту осмислення життя. Цього не дає жоден твір світової класики.
— Як вплинула віра на ваші концерти, спосіб життя, зрештою побутові справи?
— Ще й як вплинула! Свято-Успенська Почаївська лавра посприяла запису диску «Господи, спаси, збережи» з духовними піснями в моєму виконанні. Серед них «Віра», «Почаїв», «Монахи», «Аве Марія» та інші. Їх виконую і під час концертів. Слухачі по-особливому сприймають такі твори, й це додає сили і віри. Написав пісню про Святого Миколая, до якого в мене особливо ніжне і трепетне ставлення. На власному досвіді переконався в його чудодійній величі. Ось послухайте цікаву-прецікаву історію.
Під час поїздки до італійського містечка Барі, де в одній з базилік зберігаються мощі святого, трапилося неймовірне. Дуже вже мені хотілося відвідати це місце і в тамтешній крамниці придбати на згадку духовні сувеніри. Але грошей мав обмаль. Йдучи вулицею містечка, надибав у магазині дуже гарні майки. Хотів купити, але… Далі трапилися духмяні кекси. Теж захотілося… Зрештою, побував у базиліці і придбав такі цінні для мене сувеніри, хоч у кишенях гуляв протяг. Навіть на таксі до вокзалу не вистачало. А на зворотній дорозі почалися дива. Спершу побачив машину, з якої всім охочим дарували… майки, які бачив у магазині. Як передбачливий чоловік, попросив аж три. За кілька хвилин зустрів українців-заробітчан — упізнали мене. Вони не тільки подарували ще кілька майок, а й запросили на вечерю, де пригощали… кексами і чаєм. Ще й на дорогу дали. А потім довезли з валізою на залізничний вокзал. Звісно, не взявши жодного цента. Зайшов я до вагона, сів біля вікна та й думаю: от що значить вірити Святому Миколаю! Віра сильніша за будь-які гроші!
— А про що сьогодні мріє Микола Гнатюк?
— Щоб мій син став по-справжньому віруючою і духовною людиною. Все решта залежить від Господа.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
.jpg)
Микола ГНАТЮК. Народився 14 вересня 1952 року в селі Немирівка на Хмельниччині. Закінчив музично-педагогічний факультет Рівненського педінституту. Творчу кар’єру розпочинав в ансамблі «Ми — одесити». Згодом виступав з гуртами «Дружба», «Мальви», «Бенефіс» та іншими. Служив у лавах Радянської армії в Німеччині, навчався в студії Ленінградського мюзик-холу. Переможець фестивалю Інтербачення в Сопоті (1980 рік) з піснею «Танець на барабані». Лауреат багатьох міжнародних конкурсів, автор низки компакт-дисків. Народний артист України.