Учасник бойових дій,
полковник запасу
повітрянодесантних військ
Микола ПАНТЕЛЮК
З того часу, якстанній радянський солдат покинув Афганістан, минуло 24 роки. Виросло вже нове покоління, для якого та десятирічна війна — лише історія з життя держави, якої вже немає на карті. Однак для тих, хто пройшов через це пекло, вона не просто історія, а нестихаючий біль у серці за загиблими однополчанами, за тими, хто передчасно пішов або в кого не склалося життя вже після повернення додому. Ніхто не запитував цих хлопців, чи хочуть вони ризикувати своїм життям. Як і в молодого офіцера — десантника Миколи Пантелюка, який через три дні після одруження вже був у Кабулі. І саме з того, як він потрапив в Афганістан та якими були перші враження, ми розпочали нашу розмову.
— Коли радянські війська ввійшли наприкінці грудня 1979 року в Афганістан, я на той час служив у Болградській повітрянодесантній дивізії. Але рівно через два місяці, 25 лютого 1980 року, я вже був заступником командира батальйону 317 парашутно-десантного полку 103 Вітебської повітрянодесантної дивізії. Один батальйон нашого полку охороняв палац Бабрака Кармаля, другий — аеродром у Кабулі, третій, у якому я служив, опинився за 500 кілометрів від столиці Афганістану в пустелі. Перед нами було поставлено завдання — контролювати і не пропускати каравани зі зброєю та іншим спорядженням, які йшли з Пакистану душманам. Буквально через кілька днів, після того, як я прибув на нове місце призначення, почалася по суті перша бойова — Кунарська операція, під час якої загинули мої однополчани. Двоє з них посмертно були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
А щодо суто фізичних вражень, то якими вони можуть бути, коли ти живеш у палатці, температура влітку зашкалює за 50 градусів вдень і опускається майже до нульової відмітки вночі? Їжа — консерви, вода — з металевих ємностей. Окрім того, постійне патрулювання на закріпленому за нами п’ятнадцятикілометровому відрізку та можливість у будь-який момент потрапити в засідку. Перші ж бойові дії засвідчили, що потрібно враховувати нові реалії, які різняться від того, чому нас навчали. Здавалося б, проста подробиця — польова форма офіцера. Однак вона призвела в перші місяці до значних втрат, оскільки відрізнялася від солдатської, і на полі бою командний склад ставав прекрасною мішенню для снайперів. Тому терміново було створено нову, яку назвали афганкою, — однакову для всіх, від рядового до генерала.
— Так звані нестатутні стосунки завжди були однією з перманентних проблем армії. Чи оминули вони десантників, які вважаються елітою, тим більше під час бойових дій?
— На жаль, усвідомлення того, що перед кулею чи міною всі однакові, утверджувалося ціною людського життя. Так, в одному з десантних підрозділів під час бою загинуло 28 бійців, які були вбиті пострілом у спину чи потилицю. Спершу подумали, що це справа ворожих снайперів, які стріляли з тилу. Потім розслідування показало, що так молоді десантники помстилися «дідам» за знущання над собою. Були й інші прикрі випадки. Приміром, за вироком трибуналу розстріляли двох бійців, які займалися мародерством.
— Отже, від цієї війни у вас лише негативні спогади?
— Все не так однозначно, як ви вважаєте. Саме там я, як і більшість тих, хто пройшов Афганістан, зрозумів, що таке дружба, чесність і правдивість. Поступово відійшла в минуле і «дідівщина», а повагою та авторитетом серед бійців почали користуватися не ті, хто довше прослужив, а хто більше брав участь у боях. Приміром, були сержанти, яких поважали навіть більше, ніж окремих офіцерів, за вміння швидко орієнтуватися в обстановці, приймати єдино правильне рішення та не ховатся за спини підлеглих.
І хоча на десантні підрозділи припадають дві третини бойових операцій, втрати в нас були менші, ніж у піхоти, як ми називали мотострілкові частини. Передусім тому наші солдати й офіцери проходили відповідну піврічну підготовку. А бійців мотострілкових частин після прийняття присяги одразу ж кидали в це пекло.
— В яких бойових операціях ви безпосередньо брали участь?
— Їх було багато. Але одна з них, звичайно, за два з половиною роки моєї служби там запам’яталася назавжди. У травні-червні 1982 року проводили Панджшерську операцію, в ході якої вперше здійснено масову висадку десанту — понад чотири тисячі чоловік. Слід сказати, що за три роки тут фактично не ступала нога нашого військового, як і представників афганської влади. Цю територію повністю контролювали моджахеди під керівництвом талановитого польового командира Ахмад Шах Масуда. Панджшер було взято, завдання командування виконано. Під час цієї операції я виніс із поля бою пораненого солдата свого батальйону. Потрібно було перейти річку, проте берег — під прицільним шквальним вогнем духів. Мені довелося, доки не настала ніч, шість годин з ним на спині простояти в гірській річці. Хлопець залишився живим і пізніше приїжджав до мене з далекої Уфи. А потім підлеглі виносили мене, коли наш автомобіль підірвався на пластиковій міні. Міг би розповісти і про інші випадки, проте розумію, що площа газети не безрозмірна.
— На жаль, так. Тому, будь ласка, коротко — ваша оцінка тих подій з відстані тридцяти років, які віддаляють вас від них.
— Це була політична авантюра, яка забрала життя десятків тисяч і понівечила долі сотень тисяч людей. Наші втрати, за різними оцінками, від 17 до 50 тисяч воїнів, афганські — до півтора мільйона, більшість із яких мирні жителі. Багато хто з наших солдат пристрастився там до наркотиків і потім привіз цю заразу додому. Фактично радянське керівництво розпалило багаття, в якому досі згоряють людські життя. Хотілось би забути все, як страшний сон, але не можу. Як не можу байдуже сприймати будь-чиє зневажливе ставлення до тих, хто пройшов через це пекло, не відступив у критичну мить і залишився вірним бойовому побратимству…
Василь ТУГЛУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Микола ПАНТЕЛЮК. Народився на Івано-Франківщині. Закінчив Вище військове училище та Військову академію. Службу проходив у повітрянодесантних військах. З 1980 по 1983 рік — учасник бойових дій в Афганістані. Нагороджений багатьма медалями й орденами. З 2005 року — Гетьман Українського козацтва. Проживає в місті Донецьку.