Рішення про введення радянських військ до Афганістану ухвалили 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС. Першими висадилися 24 грудня 1979 року на аеродромі Баграм, поблизу Кабула, частини 105-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії. Одночасно в Афганістан через Кушку й інші прикордонні пункти увійшли 357-а і 66-а моторизовані стрілецькі дивізії. У середині 1980-х в Афганістан ввели додатково 16-у і 54-у мотострілецькі дивізії. Моджахеди чинили завзятий опір. Їм допомагали гори, які займають велику частину Афганістану. Наземні операції проходили з неймовірними труднощами. Серед тих, хто першим потрапив у пекло афганської війни, був ірпінчанин Микола СИДЕНКО.
Його біографію можна поділити на два періоди: до і після Афганістану. До — навчання в ірпінських школах. Із відзнакою закінчив державне профтехучилище №2 за спеціальністю радіомонтажник. Встиг попрацювати на київському заводі «Арсенал». Другий етап був «вікопомніший» — це служба в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані. 2 липня 1979 року Сиденка призвали на строкову службу до лав Радянської армії.
— Миколо, весняний призов на службу зазвичай триває з квітня по травень, а тебе призвали у міжпризовний період. Чому?
— Для мене це також була несподіванка. Як нам пояснили у військкоматі, то був спецнабір. Нас відрядили до Ашгабата. Якщо в «учебці» навчалися півроку, то у школі сержантів (програма підготовки командирів мотострілецьких відділень) — лише 4 місяці. У нас був багатонаціональний колектив. Розпорядок дня дуже насичений, навіть передбачався двогодинний відпочинок удень. Командування частини запровадило його після трагічних випадків у нашій частині. Двоє молодих бійців після сонячних ударів померли. Для запобігання подібним випадкам і кращої акліматизації ми відпочивали у найспекотніший час, коли температура була +40 — +50 градусів. 31 жовтня 1979 року мені присвоїли військове звання молодший сержант. За розподілом потрапив у Туркестанський військовий округ у м. Іолотань, що за 100 кілометрів від Кушки.
— У військових існує вислів: «Далі Кушки не пошлють, менше взводу не дадуть». Проте афганські події це спростували…
— Ми навіть не здогадувалися, які події нас очікуватимуть. А тоді їздили на навчання, допомагали збирати місцевому населенню бавовну, і раптом — тривога! Командир сказав, щоб добровольці написали заяви з проханням направити їх служити до Ірану. Зрозуміло, це був добровільно-примусовий наказ. Нам, строковикам, нічого не залишалося, як погодитися.
Подальші події нагадували фільм про війну. Тільки ми були не глядачами, а безпосередніми учасниками. Отримали зброю, бойові патрони. Наша військова автоколона всю ніч їхала в напрямку Кушки. Вранці вже були у цьому місті. З гелікоптера Мі-8, який щойно приземлився, вийшов генерал-майор і поінформував, що в Афганістані 27 грудня наші десантники штурмували палац Аміна, що нам випала велика честь «прийти на допомогу братському афганському народу». Пролунала команда: «По машинах!» На митниці нагромадилося багато військової техніки. На кордоні нас довго не затримували. Опинившись на афганській землі, привели зброю у готовність.
Місце нашої дислокації — місто Герат, третє за величиною та чисельністю після Кабула й Кандагара. За кілька днів облаштували своє військове містечко. Одного вечора звідкись взялися 12 танків. Усі оторопіли. Бойова тривога! Готуємо кулемети, хоч розуміємо: проти бронетехніки нічого не вдіємо. А танки тим часом навели на нас стволи. Хвилини здавалися вічністю. Аж раптом пролунала команда: відбій тривозі! Це були наші танки! Вони відстали від своєї основної групи і, не зорієнтувавшись, випадково повернули на Іран, а треба було на Шиндан. Добре, що все своєчасно з’ясувалося.
.jpg)
— А як місцеве населення ставилося до шураві?
— Дослівний переклад слова «шураві» — радянський, людина з північного краю. Вони дотримувалися хараму — у своєму будинку не вбивали. Там свій менталітет, свої правила, до яких треба було звикнути.
Трохи знімали напругу безтурботні всюдисущі дітлахи, які пропонували нам купити або обміняти іноземні годинники, магнітофони на армійський одяг, їжу тощо. Був випадок, коли до нашої частини підійшов афганець зі своєю дочкою і хотів обміняти її на… їжу. Для нас це було дико. Звичайно, ми на такий обмін не погодилися, поділилися з ним хлібом.
— Як годували рядовий та сержантський склад?
— Протягом двох років служби постійно хотілося їсти. Спочатку був хліб: одна буханка на 30 чоловік. А потім забули і його смак. Суха картопля, трохи тушонки. Вона для нас була делікатесом, а замість кави — згущенка. Щоб угамувати голод, робили з неї «бурду». Для нас за щастя було піти на бойову операцію. Хоча знав, що можна загинути, але там можна було чимось поживитися! Найгірше покарання — коли залишали чергувати у військовій частині. Одного разу «накинулися» на сад, де росли зелені гранати. Наїлися досхочу, а потім дизентерія розпочалася. А то, було, роздобули меду. Від душі посмакували.
Якось терпець мені увірвався, і я зробив зауваження командирові про погане харчування. Його реакція була неочікуваною. Всіх вишикували, мені при бійцях зірвали сержантські погони за «негідну поведінку» і жбурнули їх під ноги. Я, проковтнувши образу, сказав: «Не ви мені присвоювали військове звання, не вам його й позбавляти!»
— У центральній газеті було надруковано інтерв’ю з колишнім воїном-афганцем, який стверджував, нібито у перші роки війни було багато перебіжчиків на бік моджахедів.
— Не знаю, звідки у нього така інформація, але за перші два роки служби таких випадків не було.
— Спілкуючись із воїнами-інтернаціоналістами, я дізнався, що майже всі, хто брав участь у бойових діях, мали при собі бойовий патрон. Якщо була можливість вибору — полон або смерть — вибирали останній варіант...
— Саме так. У кожного в кишені була остання куля; ми берегли її на крайній випадок. Майже два роки вона постійно була зі мною. Навіть повернувся з нею в Союз. Так би мовити, була мені за талісман. Не можу не розповісти, що саме спонукало постійно носити її із собою. Майже 30 років минуло відтоді, але досі перед очима бачу замордованих, точніше те, що від них лишилося, трьох наших співвітчизників, які потрапили до моджахедів у полон… Боляче не те що казати, згадувати їх — без вух, внутрощів. Вони пройшли страшні тортури, у нелюдських муках зазнали насильницької смерті… Напевно, їм в останню хвилину так не вистачало саме цієї останньої кулі…
— Кажуть, що моджахеди застосовували жорстокі тортури?
— Це так. На підтвердження згадаю так званий «живий», або, як його називають, «червоний тюльпан» (не плутати з «чорним тюльпаном»). Це найжахливіший вид тортур. Полоненого спочатку накачували наркотиками, підвішуючи за руки. Потім підрізали шкіру під пахвами навколо тіла і завертали її до пояса. Коли дія наркотиків проходить, жертва або божеволіє, або помирає від болю.
— Чи можна на війні звикнути до смерті?
— Так, можна. Якщо вона тебе на кожному кроці чатує. Єдине — не можна змиритися зі смертю у 18—20 років. Перша наша втрата — водій бронетранспортера Юрій Кравченко. Він не в бою загинув: стався трагічний випадок через необережність. Ми для себе з капсул бойових патронів робили ручки. Висвердлювали середину, а туди вставляли стержень. У той фатальний для нього день йому в руки потрапив патрон БЗТ. Ніхто не знав його властивостей. І він у руках Юрка вибухнув…
Мої найкращі друзі — Віктор Попович та В’ячеслав Онуфрієв із Кривого Рогу. Ми завжди були поруч. Я звільнявся, їм лишалося дослужити лише місяць. Домовилися обов’язково зустрітися в Союзі. Я писав у свою військову частину, чекав листів, але так і не отримав. Не міг збагнути: чому? Одного разу відвідав у Києві Музей афганської війни. Навіть уявити не міг, що серед прізвищ загиблих будуть мої побратими. Не хотів і не міг вірити. Думав, що однофамільці. Проте помилки не було, вони загинули в один день — 7 червня 1981 року. Поховані у Кривому Розі. Як згодом дізнався, їхня група підірвалася на БТРі. В’ячеслав отримав орден Червоної Зірки, прикривав відхід групи; Віктора нагороджено медаллю «За відвагу». Обидва посмертно. Низько схиляю голову перед їхніми батьками, що виховали героїв, які ціною свого життя рятували інших…
— Твій мундир також прикрашають бойові нагороди.
— Мені пощастило залишитися живим. Це завдяки долі й особливо моєму бойовому побратимові Володимиру Блосі. Якби не він, то навряд чи я зараз спілкувався б із журналістом.
Мені лишалося до дембеля два місяці. Того дня командир повідомив, що у зв’язку з оперативною необхідністю буде четвертий рейд. Крім того, потрібні 12 добровольців. Після повернення з рейду їм підпишуть наказ про звільнення. Розумів, буде серйозна операція, але й додому хотілося, а тут така нагода. Підібрав бійців, доповів у штаб, що група готова. Отримали зброю, підготували БТР. Старшим групи призначили мене, а командиром — офіцера з групи «Каскад», нам допомагав афганський провідник. Поставили перед нами завдання, і ми пішли в гори. Навіть не здогадувалися, що «духи» за нами стежать. Вони навмисно нас пропустили, а потім відкрили вогонь по роті з великокаліберного кулемета ДШК, відомого ще з часів Великої Вітчизняної. У відповідь з нашого боку — артилерійський загороджувальний вогонь. Ми опинилися на лінії вогню. Не хотілося загинути від своєї зброї. Нам вдалося миттєво зорієнтуватися — заховалися за валуни. Це і врятувало.
Коли припинився обстріл, піднялися вище в гори. Я побачив намет. Підходжу, обережно заглядаю всередину. Перше, що впало в око, — це магнітофон «Шарп». І не помітив біля своєї ноги «розтяжку», яку навмисно залишили «духи». Це побачив Володя Блох і в останню мить встиг мене зупинити. Того дня я народився вдруге…
Операція закінчилася тим, що ми повністю знищили навчальний центр душманів «Ісламська партія Афганістану», розташований високо в горах. Ми налічили 40 загиблих. У печерах знайшли арсенал зброї, ящики з патронами. На деяких із них англійською та російською мовами було написано назву боєприпасів.
— Що ще закарбувалося у пам’яті про ту страшну війну?
— Обмін військовополоненими. Ці документальні кадри я побачив після повернення на Батьківщину. Цінність їх у тому, що відеокамера зафіксувала афганську війну без цензури. Мене особисто вразив факт, як зустрічали душманів свої. Моджахедів, веселих, безтурботних, з усмішками на обличчях зустрічали як національних героїв. Обійми, поцілунки, вигуки «Аллах Акбар!»
А наших, замордованих, зі слідами тортур, із синіми руками від мотузок, у тісні обійми брали «особісти» і з перших же хвилин «теплої» зустрічі поводилися з ними як із військовими зрадниками, злочинцями. Як таке можна забути?!
— Довго звикав до мирного життя після повернення з Афганістану?
— Складалося враження, ніби потрапив на іншу планету. Люди ходять без зброї, яка була постійно з нами. Не лунають постріли, вибухи, скрізь спокійні обличчя, не треба ходити нагинаючись, постійно озиратися, очікуючи пострілу.
Відверто скажу, я навіть не відразу звик спати на своєму ліжку. Прокидаєшся, а ти на підлозі. Адже за всю службу ми жодного разу не спали на ліжках, у кращому разі на матраці, і тільки на землі: влітку і взимку. І досі сняться мої фронтові побратими: і загиблі, і живі…
Володимир ЕННАНОВ
для «Урядового кур’єра»
ДОВІДКА «УК»
Афганська війна тривала з 25 грудня 1979-го до 15 лютого 1989 року, тобто майже 10 років. У ній загинуло 2572 українці (17,09% усіх втрат). Із 620 тисяч радянських військовослужбовців, які пройшли через Афганістан, 150 тисяч (24,19% загальної кількості) — громадяни України, причому за післявоєнний час (1989—2003 роки) від хвороб та бойових поранень померло удвічі більше українських ветеранів Афганістану, аніж у роки афганської війни. Нікого з нас не можуть лишити байдужими страшні цифри: кожен четвертий із 620 тисяч військових з Афганістану — наш співвітчизник, і кожен четвертий із тих, хто не повернувся звідти, — також наш співвітчизник.