Заслужений артист України,
лауреат Міжнародного конкурсу
Ліста–Бартока,
піаніст Микола СУК
Нинішній рік ЮНЕСКО проголосила роком Ференца Ліста, оскільки минає 200 літ від дня його народження і 125 — від дня його смерті. 1 жовтня в Українському інституті Америки відбувся концерт нашого земляка, приурочений творчості видатного угорського композитора. Саме із запитання про роль Ференца Ліста у світовій музиці й того, чим близький він для піаніста, почалася наша розмова з Миколою Суком.
— Ференц Ліст — це така колосальна постать у світовій музиці, яку важко співставити навіть з іншими священними в мистецтві іменами. Власне, він освятив мою дорогу в музичний світ. Так сталося, що в 1971 році на Міжнародному конкурсі піаністів ім. Ліста–Бартока в Будапешті мені поталанило здобути перше місце й золоту медаль. І це відкрило переді мною великі можливості. Насамперед, концертні, адже в абсолютній більшості випадків будь-яке визнання в музиці йде насамперед через визнання на конкурсах.
Я не належу до тих людей, які вважають, що конкурси — це зло. Навпаки, вважаю це дуже корисною справою, потрібною, особливо для молоді, аби досягти якихось щаблів — майстерності, виконавської техніки, зрештою, кар’єри. Хоча багато хто оперує доволі переконливими аргументами й твердить, що такі змагання шкодять розвиткові таланту. Однак, хто б що не говорив, маємо мало знаменитостей, які б не проходили через конкурси, — саме завдяки таким конкурсам їхні імена зазвучали на зовсім іншому рівні. Хоча, за великим рахунком, все починається саме після конкурсів...
— Наскільки змінилося ваше життя після того знакового Будапештського конкурсу-фестивалю?
— Я закінчив Московську консерваторію та аспірантуру при ній, згодом повернувся до Києва і працював там до 1984 року, потім знову поїхав до Москви... Ви знаєте, що за радянських часів в СРСР життя ділилося «за французьким принципом» — на «Париж» і «провінцію». Вдома ми часто переростали своє середовище і шукали сходи, які ведуть вгору. Обирати не доводилося, вектор був лише один — «до Парижа», але радянського — його уособлювала Москва.
У професійному плані Москва давала більше можливостей, ніж, скажімо, Київ, де я виріс, чи Львів, де виховувалося чимало моїх колег, — у Москві, як це не парадоксально звучить, не було такого ідеологічного пресингу, як у Києві чи Львові. Можливо тому, що на місцях, у республіках, зокрема в Україні, у місцевих начальників був доволі розвинений інстинкт самозбереження.
— У 1990-ті роки ви були доволі шанованим і затребуваним в СРСР піаністом, чому вирішили їхати до Америки?
— Через цікавість — хотілося побачити, а що ж там за життя. Тоді я був переконаний, що багато вмію, багато знаю, а, приїхавши за кордон, з’ясувалося, що вмію-знаю далеко не все. Вперше приїхав до США в 1989 році, потім наприкінці 1990-го. Їхав сюди не як іммігрант, потрібно було оформляти робочу візу, влагоджувати різні паперові справи, а це забирало багато часу. Правда, тоді пробиватися через різні бюрократичні тенета було трохи легше, ніж сьогодні.
— Американський музичний ринок завжди був щільний і тенденційний. Чи достатньо таланту й Золотої медалі, щоб знайти собі в ньому належне місце?
— Перед тим, як приїхати до США, я вже доволі активно гастролював і по Радянському Союзу, і за кордоном, був солістом Московської філармонії, доцентом Московської консерваторії... Пам’ятаю, як зараз, колеги, що приїхали сюди дещо раніше, казали: подумай добре, що ти залишаєш, а що здобудеш... Залишати, з огляду на кар’єрні амбіції, напевне, було що.
Микола Сук не належить до тих, хто вважає, що конкурси — це зло. Фото Укрінформу
— Тепер, озираючись назад, думаю, що все могло б скластися краще, а могло б і гірше. На кшталт того, що почув нещодавно з нагоди 20-ліття незалежності України, коли один письменник на запитання журналіста відповів: «Не так добре, як очікувалося, але набагато краще, ніж могло бути».
Якщо я про щось і шкодую, то лише, що не потрапив сюди років на 15 раніше. Не знаю, яким би чином розвивалася моя професійна кар’єра, — може, краще, може, гірше, але те, що я зробив би у світі музики вдвічі більше, переконаний.
— Тепер ви живете й працюєте у Лас-Вегасі. Яка доля привела вас у це місто, яке називають «світовою столицею гріха»?
— Я тут вже більше 10 років, стільки ж прожив у Нью-Йорку. Коли починаєш розуміти, що в Америці потрібна стабільність, постійна праця, а не лише концерти, які сьогодні є, а завтра немає, тоді хочеться прибитися до якогось надійного берега. Уславлений українсько-американський композитор Вірко Балей, який став тут у Лас-Вегасі вже частиною культурно-мистецького краєвиду, запросив мене на викладацьку роботу до тутешнього університету. Тепер я викладаю, маю пожиттєвий контракт. Хоча сьогодні такі часи, що не знаєш, що буде завтра. Але, якщо, не дай Боже, щось станеться, то мене звільнять, напевне, останнім.
— Для багатьох Лас-Вегас — це виключно місце розваг. І найкраща музика, яка там звучить, це, напевне, передзвін монет і шурхіт доларових банкнотів. Чи є у вас там своє товариство, слухацька аудиторія?
— Лас-Вегас — це абсолютно унікальне місце на землі. Знаменита головна вулиця, так званий Стрип, казино, ілюмінація, всі ці світлоефекти... Поряд з усім цим нью-йоркська Таймс-сквер тьмяніє. Але це не весь Лас-Вегас. Поза Стрипом — півтора мільйона мешканців. Тобто, доволі велике місто, яке живе своїм життям. Інша річ, що Стрип диктує певні класифікації. Але все одно все має розвиватися. Тут є лікарі, адвокати, вчителі, художники, науковці, які хочуть чути свій оркестр, свою оперу, свою «серйозну» музику. А це вже суттєво. Крім концертної діяльності, я викладаю в університеті Лас-Вегаса.
— Крім вас з Вірком Балеєм, у Лас-Вегасі, здається, диригує оркестром і один із синів уславленого скрипаля, американського львів’янина Олега Криси. Ви спілкуєтеся між собою?
— Певне що так, навіть маємо спільні концерти. Взагалі-то, нас, українців, тут чимало. До слова, їду вчора Стрипом, а попереду авто з українським тризубом...
— Знаю, що ви були інтерпретатором і першим виконавцем багатьох творів славетних композиторів — Валентина Сильвестрова, Івана Карабиця, Вірка Балея, Мирослава Скорика... Піаніст — це лише технічний виконавець «замовлення» чи він таки має простір, можливість вкладати в новий твір і власні почуття?
— Щодо цього існують різні думки, які змінюються, як і сама професія піаніста. Наприклад, Ігор Стравинський заперечував саме поняття «інтерпретації». Але, як на мене, композиторові виконавці просто необхідні: бо виконавець має і кращий технічний досвід, і відсторонене, так би мовити, відчуття матеріалу. На моє переконання, жоден з композиторів, навіть такі генії, як Прокоф’єв чи Рахманінов, не досягли вершин досконалості у виконанні своїх творів. Це зробили їхні «інтерпретатори».
Щодо творів, які мені довіряють чи довіряли виконати першим, то деякі з них виникли тому, що так вирішив композитор, а на деякі я сам напросився. Подзвонив до Валентина Сильвестрова, наприклад, який, знаю, має в роботі безліч маленьких п’єс. Чарівних, прекрасних. «Чи маєш щось до ювілею Ліста», — запитую. Каже: «Ні, не маю». «То напиши», — попросив я. І він написав «Посвяту Лісту». Перше, що спадає на думку при асоціації з музикою цього композитора, — грім, блискавки, романтика, але сувора... А тут у Сильвестрова глибинне якесь таке, дещо несподіване розуміння речей, те саме, що й у Ференца Ліста.
— Ви зауважили, що жоден із композиторів не досяг вершин досконалості у виконанні своїх творів. Але ж не Ференц Ліст, який був як прекрасним композитором, так і виконавцем...
— До речі, передостанній концерт Ліста-піаніста відбувся в Києві. Це був масштабний, знаковий концерт, тому що ним Ференц Ліст вирішив закінчити свою виконавську кар’єру, аби перейти на інший щабель свого творчого життя — композиторський, диригентський. Було йому тоді 35 років. Це знакова подія, і сталася вона саме в Україні.
— З Україною в житті Ференца Ліста пов’язано чимало переживань. Тут він пізнав велике кохання, яке принесло йому і багато радості, і чимало страждань. У його доробку є і кілька українських творів. Наскільки, на ваш погляд, угорському композиторові вдалося передати в них український дух?
— Мандруючи Україною, композитор закохався в княгиню Кароліну Сайн-Вітгенштейн, яка була, втім, заміжньою й глибоко віруючою католичкою. Зупинявся в її маєтку Воронінцях на Поділлі. Природа цього краю, народні пісні, почуті тут, надихнули Ліста на написання фортепіанного циклу «Колоски, зібрані у Воронінцях» («Glanes de Woronince»). До нього ввійшли три п’єси: «Українська балада», «Польські мелодії» та «Жалоба» («Думка»). Перша навіяна піснею Марусі Чурай «Ой не ходи, Грицю...», в основу третьої лягла тема відомої української народної пісні «Віють вітри». Цей цикл композитор присвятив доньці княгині — Марії.
Не думаю, що обидві п’єси мають якусь особливу мистецьку вагу в його доробку. Але важливо, що композитор звернув увагу на український мелос. Окрім того, протягом свого життя Ференц Ліст написав фактично шість творів, присвячених гетьманові Івану Мазепі. Україна ж у його долі стала справді знаковою, бо саме тут відбулося багато подій, що вплинули на подальшу долю композитора.
До речі, Ліст не виняток. Колись в Українському Інституті Америки ми мали три програми про українські мотиви у західній музиці. Ви собі навіть не уявляєте, який це масив...
— Ви справляєте враження людини оптимістичної, впевненої в собі, задоволеної життям. Чи знайоме вам таке почуття як ностальгія?
— Якщо говорити про «перший рівень» ностальгії, то я доволі часто буваю вдома, в Україні, а в нью-йоркські часи — іноді навіть по п’ять разів на рік. По-друге, з Україною я пов’язаний записами, нотами, спільними проектами, завдяки яким не перериваються контакти. А, по-третє, я не маю ностальгії за місцем, я маю ностальгію за часом. Певними періодами життя, які вписуються в певні географічні рамки й викликають різні почуття, асоціації та відчуття. Я ностальгую за часом, який, на жаль, минає. Але музика, я вірю, вічна. Тим і живу...
Катерина КІНДРАСЬ
для «Урядового кур’єра», Нью-Йорк
ДОСЬЄ «УК»
Микола СУК. Народився 21 грудня 1945 р. в Києві, у родині музикантів. Закінчив Київську середню спеціальну музичну школу ім. М. Лисенка, Московську консерваторію та аспірантуру при ній. У 1971 р. отримав всесвітнє визнання на Міжнародному конкурсі піаністів імені Ліста–Бартока в Будапешті, здобувши перше місце і Золоту медаль. У 1991 р. дебютував у Карнегі-хол (Нью-Йорк). Понад 15 років був мистецьким директором музичної серії (MATI) Українського Інституту Америки у Нью-Йорку. В дуеті з Олегом Крисою – видатним українським скрипалем і учнем Давида Ойстраха, виконав і записав повний цикл сонат Бетховена. Джозеф Горовиць, відомий американський музикознавець і музичний критик газети «Нью-Йорк Таймс», назвав Миколу Сука «найвидатнішим із сучасних виконавців музики Ліста». Останні десять років мешкає у Лас-Вегасі, де викладає мистецтво гри на фортепіано в Університеті штату Невада (UNLV).