І без того невеликий авторитет української міліції у суспільстві після нищівної критики, пов’язаної з останніми подіями у Врадіївці, знизився до мінімуму. Через двох покидьків у міліцейській формі складається негативне враження про роботу всієї системи. З вини нелюдів негативне ставлення буде і до тих, хто чесно і сумлінно виконує свій обов’язок з охорони громадського порядку. Як повернути довіру до людей у суспільстві, що для цього потрібно зробити? Ці питання — в компетенції МВС України.
Можливо, одним із профілактичних і дієвих заходів було б постійне проведення негласних перевірок мобільними групами центрального апарату МВС України, як оперативно на місцях правоохоронні органи реагують на звернення громадян? Раніше подібна практика існувала і мала позитивний результат. У складі мобільних груп і працював автор цих рядків. Їх створили у зв’язку з тим, що до міністерства стали надходити скарги, що в чергових частинах віддалених районів від обласних центрів не належним чином реагують на заяви людей. В деяких випадках під штучним приводом відмовляються реєструвати заяви навіть кримінального характеру.
Було організовано кілька мобільних груп, до яких входили представники інспекції з особового складу, служби внутрішньої безпеки, штабу, відділу дільничних інспекторів та державтоінспекції. Члени однієї бригади, крім старшого групи, не знали, за яким маршрутом проходитиме відрядження і скільки триватиме. Такі групи направляли до проблемних районів. Кожна з них пересувалася мікроавтобусом певним маршрутом, який визначав старший групи. Як правило, це були найвіддаленіші райони. Їхали, приміром, у село. У сільраді збирали повну інформацію про скоєні злочини (нею щиро ділилися місцеві жителі). З’ясовували, коли потерпілі писали заяву, чи прийняли її дільничний, чи в черговій частині і який результат? Потім із зібраною інформацією навідувалися в міліцію і робили звірку із заявами і журналом зареєстрованих пригод та заяв. Обов’язково навідувалися до місцевої лікарні й робили виписку про реєстрацію випадків нанесення тілесних ушкоджень середнього та тяжкого ступенів. Потім у слідчому відділі здійснювали ретельну перевірку, чи порушені щодо них кримінальні справи.
Зазвичай у мобільних групах були на озброєнні й інші методи перевірки. Приміром, був випадок, коли подзвонили в райуправління і повідомили про нібито стрілянину, влаштовану одним жителем у стані алкогольного сп’яніння по сусідах. Отримавши цю інформацію, черговий – замість того, щоб відразу направити до місця події слідчо-оперативну групу, – подзвонив… дільничному і наказав йому дізнатися, в чому справа. Одному. Без табельної зброї. Той добрався за годину до місця події і… побачив перед собою мобільну групу з міністерства. Коли дільничний подзвонив до чергової частини і попросив прислати допомогу, міліціонери приїхали за… годину, забувши взяти з собою бронежилети. Не важко уявити, скільки проблем завдав би справжній озброєний злочинець за цей час.
Такі негласні перевірки давали змогу поспілкуватися мобільній групі з місцевими жителями не «для протоколу». Звертали увагу на тих співробітників МВС, які, на думку населення, зловживали своїми службовими становищами. Дехто в них потім позбувся займаних посад.
Подібні постійні відрядження у народ позитивно впливали на роботу міліції у відділених регіонах. Місцеві керівники міліції не знали, скільки триватимуть ці перевірки. Де, коли і кого почнуть перевіряти в першу чергу. І взагалі, чим вони можуть закінчитися для тих, хто втратив відчуття реальності часу, вважаючи, що міліцейська форма робить усі його дії безкарними.