Рівно півстоліття тому на мапі Тернопілля з’явилася нова географічна назва: село Мирне. Нині цей населений
пункт у складі Підгаєцького району. Самому ж поселенню, звісно, аж ніяк не 50 років. Принаймні перша документальна згадка про нього датується 1440 роком, і кілька століть воно називалося Теляче. Щоправда, нині повертатися до старого наймення місцеві жителі не хочуть. Кажуть, що суть, стан їхньої душі, способу життя найкраще відображає саме назва Мирне.
Це сутність тутешніх жителів
Мирне, духовне, патріотичне, господаровите — саме такі основні ознаки вивів собі для характеристики цього населеного пункту, побувавши лише день тут у журналістському відрядженні та ознайомившись із його історією й життям нинішнім.
Для Михайла Ковалишина це поселення — вічна пристань, де він прийшов у білий світ, куди його мати, відбувши сибірське заслання за те, що була просвітянкою, повернулася. Михайло Іванович теж несе вже десятиріччями знання своїм малим односельцям. Він педагог, тепер директор тутешньої загальноосвітньої школи. Каже, радянської доби село тривалими роками мало звання населеного пункту зразкового громадського порядку та благоустрою. А ось назва села Теляче видавалася партійним органам немилозвучною.
Михайло Ковалишин добре пригадує день півстолітньої давності, коли його односельців зібрали на сход, де йшлося й про перейменування. Щоправда, воно могло називатися й Шевченкове, принаймні таку пропозицію тоді дехто із жителів висував, бо ж колгосп називався ім’ям Великого Кобзаря, лісництво теж. Але партійне керівництво чи то побоялося великого імені, чи просто спрацювала ідеологічна догма тих часів на кшталт «ми мирні люди», хоч паротяг усе-таки десь там стоїть на запасній залізничній колії.
Так і поступилося Теляче новій назві Мирне, а колгосп нарекли «Мир». Це, мабуть, із тих нечисленних прикладів, коли перейменування вийшло вдалим і зараз ніхто навіть не помишляє, щоб повернути селу давню назву. Чому? Просто назва Мирне відображає стан справ, сутність душі тутешніх жителів. Вони завжди старалися жити мирно, без значних правопорушень та конфліктів. Навіть наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, коли Галичині нав’язали великі релігійні чвари, тут було спокійно. Всім селом тихо вирішили відновити греко-католицьку парафію.
Хрести — пам’яті знаки
Релігія, духовність — серед найважливішого для жителів Мирного. Здавна з одного з пагорбів село охороняє свята Анна. Століттями тут стояла фігура Святої Праматері з Пречистою Дівою Марією, які у часи войовничого атеїзму поруйнували. Та в 1990-ті роки на хвилі національного відродження все відновили. Як, зрештою, і пам’ятні хрести. Правду кажучи, вперше побачив таку кількість відновлених хрестів про незабутні історичні події: на честь скасування панщини, на пам’ять про давню церкву, замок і колишнє село.
Знаю, що в багатьох галицьких селах ставили такі знаки й на освячення полів. У Мирному, безперечно, теж є. А ось ніде не бачив хреста, який звели б на захист від граду. З’ясувалося, що 1903 року град для цього населеного пункту став великим стихійним лихом. Щоб відвернути в майбутньому таку біду, встановили кам’яний знак, а з ним хрест від засухи.
Стоїть хрест і на місці бою Українських січових стрільців, що відбувся неподалік села в липні 1919 року. 19 героїв-стрільців тоді загинули. Імена їхні невідомі, поховали хлопців у спільній могилі на місцевому цвинтарі. А разом з ними у 1940-х повстанських роках знайшли тут вічний спочинок і полеглі вояки УПА. За часів проголошення Української Незалежності на цій могилі мирненці теж встановили хрест, а на мармурових плитах викарбували імена своїх односельців, які служили у легіоні. Є тут і один вибитий на граніті портрет, з якого дивиться крізь час уродженець села сотник січових стрільців Михайло Соляк. Він поліг під час Другого зимового походу (1921 р.) далеко від рідних місць. Своїм нащадкам залишив добрий спомин про себе і власний клич-наказ: «Волю Україні здобути або вдома не бути».
Слова стрілецького сотника додавали патріотизму, надихали нащадків на боротьбу. Багато хто з жителів села став у грізні 1940-ві до лав Української Повстанської Армії. Хрест біля будівлі сільської ради просить помолитися за душі 35 відомих і багатьох невідомих полеглих за волю України. Серед них крайові провідники ОУН-УПА Іван Прокопишин та Осип Безпалько, провідник Жан Івашків.
Майдан, російська окупація й агресія тепер теж сколихнули серця мирненців. Кажуть, Україна для них — понад усе.
Світлиця духовності
Не в кожному районі області знайдете музей старовинних ікон. У Мирному такий є. Завдяки невтомній Ганні Петрівні Зьомко. Вона вчитель фізики, проте її надто захопило краєзнавство. У школі організувала гурток «Рідний край», де учні вивчають і досліджують історію свого села. Ганна Петрівна народилася тут, але певний час працювала в школі-інтернаті в іншій області. Додому повернулася на початку 1990-х. Це був час відродження національного духу.
Чому стала колекціонувати давні образи? Каже, що таких ікон, як у Мирному, в окрузі не збереглося. Багато односельців воліли їх заховати на горище, бо придбали сучасніші. Ось і взялася ходити пані Ганна сільськими дворами, просити образи, за власні кошти купувати чи ремонтувати рамки. У будівлі сільради їй навіть надали кімнатку для експозиції. Та з часом старожитності набрали у ціні, тож деякі власники, зважаючи, напевно, на можливість заробити, попросили Ганну Петрівну повернути їм ікони. Повертала. Двічі зібрання образів обкрадали.
І тоді директор школи запропонував для сакральних експонатів приміщення майстерні. Це окрема хата, половину якої відвели під музей. Відремонтувати її допомагали односельці, лавки майстрував сам директор, навіть намалював на стелі образ Святої Трійці. Щоправда, музей Ганна Петрівна називає радше духовною світлицею. Майже 100 ікон виставила тут. І музейний фонд поповнює новими надходженнями. У селі вже стало традицією: якщо сільська хата залишилася без господарів, то звідти на згадку про них приносять образ до світлиці, дехто заповідає.
Екскурсію в духовній світлиці проводить не лише Ганна Петрівна, а й школярі. Цікаво, що учні підготували навіть пісенні розповіді: «Святий Спаситель і Божа Мати, а там Михайло — хранитель хати, Святий Микола глядить з-під ока на нас звисока». Ці поетичні рядки Марійки Підгірянки стали і піснею, і початком ознайомлення з надбанням світлиці. Йдеться про ікону «Багатолику». Вона чи не найстаріша в музеї, хоч і копія. Колись у сільській хатині не було стільки місця, щоб на стінах розвішувати багато образів, тож купували один, з намальованими ликами багатьох святих.
Представлені у світлиці ікони намальовано на папері, полотні, склі, вишито по канві та прошито нитками, в обрамленні, є навіть фоторепродукції. Деякі з них привозили із святих місць, надсилали з ГУЛАГу, вимінювали на хліб чи зерно у роки голоду. Більшість з образів створили на початку ХХ століття, хоч є й старіші, й сучасні. Головне те, що до них молилися кілька поколінь, а отже вони сповнені Божою благодаттю.
І нині ікони нагадують про конкретні життєві долі їхніх колишніх господарів. Ось посеред Пресвятої Родини з хрестом і Біблією зображений святий Валентій (Валентин). Ганна Петрівна розповідає, що в однієї з місцевих сімей 15 років не було дітей. Тоді подружжю порадили на крижмі (головному атрибуті хрещення дитини) намалювати образ Валентина (тепер знаємо, що він покровитель закоханих) і молитися. Родина ради такої послухалася. Згодом народилося троє дітей.
Не можна не звернути увагу й на ікону Ісуса Христа, обрамлену в срібній фользі. В селі на Тернопіллі вона опинилася з Вінниччини під час голоду 1947 року — виміняли на продукти. Ще з дитинства пригадую, що чи не в кожній галицькій хаті був вишитий на полотні хрест. Його побачив і в духовній світлиці в Мирному. Два тут таких виставили. Мене ж зацікавило вишите тло: на одному воно було чорне, на іншому — світле та ще й з квітами. Той світлий хрест у далекому Сибіру вишила репресована Марія Ковалишин, бо ж так хотілося їй вирватися з неволі. І Маріїн світлий день настав-таки. А Ганна Зьомко тим часом нагадує: образ має завжди бути не лише на стіні, а й у нашій душі, тоді буде і спокій, і добрі взаємини з іншими людьми.
З Інтернетом, але аварійним клубом
Нині в Мирному налічують 200 дворів. Село розкинулося за 12 кілометрів від райцентру. До автотраси, яка веде у світ широкий — і до Підгаєць, Бережан, і до Тернополя, Івано-Франківська — два кілометри. Їх долають кам’яною дорогою. Вже ця дорога яскраво засвідчує, що життя в Мирному сповнене таких самих проблем, як, либонь, чи не у всіх українських селах. Хтось з мирненців власні земельні паї здав в оренду сільськогосподарським чи фермерським товариствам, хтось веде одноосібне господарство. Тішить, що немає жодного гектара, який би заростав бур’янами, — все обробляють. Активно розвивають свинарство.
Сільський голова Іван Кізима твердить, що на заробітки в інші краї виїжджають не більш як 10% працездатних жителів. Здебільшого лише на сезонні роботи. Мирне не відчуло, що таке соціальне сирітство. Можна порадіти й за те, що лелеки таки не покидають село. У школі навчається майже 50 хлопчиків і дівчаток. Торік у вересні за парти сіли дев’ятеро першокласників.
У колгоспні часи місцевий «Мир» узявся будувати двоповерховий дитячий садок. Нині це довгобуд, без вікон, але під дахом. Дошкільний заклад з назвою «Пізнайко» натомість 2006 року відкрили у будівлі сільської ради. Завідуюча Ганна Мороз каже, що розрахований дитсадок на 25 діточок, поки що є 17 вихованців. За державні та спонсорські кошти відремонтували, обладнали і облаштували приміщення.
Інтернет прийшов у сільську бібліотеку завдяки міжнародній партнерській програмі «Бібліоміст». Головним болем для села залишається клуб. Він міститься у колишній хаті-читальні «Просвіти», яку місцева громада звела ще у 30-х роках минулого століття. Приміщення аварійне. Куди тільки з цього приводу впродовж останніх кількох років не зверталися — та марно. Спромоглися хіба за кошти місцевих підприємців настелити нову підлогу, полагодити крісла, поставити дві пічки. У планах — відремонтувати сцену. Сільрада подбала про нову звукову апаратуру, тож дискотеки відбуваються часто. Зрештою, завідуюча клубом Орися Лапшинська запевняє, що проводить чимало різних культурно-мистецьких заходів. Сільський ансамбль «Любисток» бере участь у районних фестивалях. Беруться й за драматичні постановки, здебільшого комедії.
Проте боїться Мирне трагедії. І хвилюється, аби не гриміли гармати на рідній землі. Має буяти життя. Це головне. Буде так — шукатимуть інвесторів, працюватимуть, співатимуть, розбудовуватимуть і своє село, і державу.