"Місячна траса генія в обмотках"

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ КОНДРАТЮКА (ШАРГЕЯ)

ПОСТАТЬ. В СРСР про талановитого інженера Юрія Кондратюка і роль його книжки «Завоювання міжпланетних просторів» у висадці першої людини на Місяць дізналися 1969 року з інтерв’ю розробника американської місячної програми Джона Буллока журналу «Лайф». За словами вченого, найоптимальнішу трасу польоту до природного супутника Землі було обраховано ще 50 років тому в Росії.

Пошуки невідомого генія встановили, що він народився 26 серпня 1900 року в Луцьку. Підготовку до урочистого відзначення 70-річчя Юрія Кондратюка, чий ювілей мав стати доказом пріоритету радянської науки, зірвали несподівані відомості. Виявилося, що на початку 1920-х у видатного теоретика космонавтики змінився не лише почерк, а й навіть вигляд на фото в документах.

Невдовзі з’ясувалося, що Юрій Кондратюк — насправді Олександр Шаргей, який народився 21 червня 1897 року в Полтаві. Тут навіть взялися за організацію меморіального музею видатного земляка, однак згодом перестрахувалися, присвятивши музейний заклад історії авіації й космонавтики.

Справжній Юрій Кондратюк помер від сухот у березні 1921 року. Олександр Шаргей скористався документами родича, прагнучи приховати службу офіцером спочатку в царській, а згодом у білій армії. До речі, до останньої він потрапив за примусовою мобілізацією й за першої нагоди дезертирував. Однак Шаргей усвідомлював, що нікому з чекістів ці тонкощі не цікаві.

У підсумку першовідкривач місячної траси, названої його іменем, майже до розвалу СРСР залишався нашим для іноземців і чужим для радянських громадян. У павільйоні «Космос» легендарної Виставки досягнень народного господарства портрет Юрія Кондратюка (із таким прізвищем його найчастіше згадують у світі) був поряд із зображенням Ціолковського, доводячи чужоземним гостям пріоритет вітчизняної науки.

На рідній українській землі ім’я видатного земляка вперше відкрито прозвучало аж у червні 1987 року, коли в Полтаві відзначали його 90-річчя.

Нині можна лише пошкодувати за знищеним тоталітарною системою «генієм в обмотках», як назвав вічно обдертого і неприкаяного першовідкривача місячної траси Олесь Гончар. Показово, що навіть знамениту книжку «Завоювання міжпланетних просторів», у якій науковці нарахували понад два десятки нині застосовуваних у практичній космонавтиці відкриттів, автор змушений був видати власним коштом, бо держава пошкодувала грошей на друк такої дурниці.

На відміну від мрійника Ціолковського, чиї «ракетні поїзди» залишилися прожектами, інженер-технократ Юрій Кондратюк першим запропонував багатоступеневе компонування космічних ракет, яке втілив ще один наш земляк Сергій Корольов. До речі, «Завоювання міжпланетних просторів» було його настільною книжкою, а під час щонайменше двох особистих зустрічей майбутній конструктор перших зорельотів людства вмовляв видатного теоретика перейти на роботу до групи вивчення реактивного руху. Однак Юрій Кондратюк відмовився від цієї привабливої пропозиції, усвідомлюючи, що ретельна перевірка неминуче виявить подвійну біографію претендента на роботу в ракетній галузі.

Та це не вберегло талановитого науковця, який змушений був проектувати зерносховища, від звинувачень у шкідництві. За споруджений під його керівництвом найбільший у світі дерев’яний елеватор місткістю 10 тисяч тонн Юрій Кондратюк отримав три роки ув’язнення, бо нібито звів будівлю, яка неминуче розсиплеться, адже не скріплена цвяхами. Насправді це зерносховище діяло піввіку і стояло б досі, якби хтось його не підпалив.

Навіть колись найвищу в світі Останкінську телевежу споруджено з використанням технічних розробок Юрія Кондратюка, виконаних під час проектування 165-метрової залізобетонної вежі вітроелектростанції, яку в 1936 році почали споруджувати у Криму на горі Ай-Петрі. Однак після загибелі наркома важкої промисловості Орджонікідзе будівництво припинили, а геніальному конструкторові доручили розробити міні-вітродвигуни для потреб колгоспних ферм.

У грізний для країни час, коли німецькі війська стояли під Москвою, Юрій Кондратюк став рядовим бійцем народного ополчення, склавши голову під столицею країни, нинішній керівник якої розповідає про «український нацизм» і здатність Росії самій одній перемогти весь світ. 

135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ХОЛОДНОГО

Крамольні «Думки натураліста»

НАУКА. Видатний ботанік, мікробіолог і засновник вітчизняної школи ендокринології рослин (вчення про фітогормони) — такі основні наукові заслуги Миколи Холодного, ім’ям якого з 1971 року названо Інститут ботаніки Академії наук України. У 1920-х роках науковець взявся за вивчення біостимуляторів росту рослин, що нині широко застосовують у сільському господарстві.

Не меншим подвигом Миколи Холодного стало протистояння марксистсько-ленінському підходу до біологічної науки, коли генетику оголосили буржуазним вченням. Завершену вченим у 1947 році автобіографічну книжку «Думки натураліста про природу і людину», видання якої колеги спочатку вважали «справою честі української академії», після вказівки з Москви визнали «реакційною, антимарксистською і ворожою радянському народу». Автора, який відмовився розкаюватися, наприкінці 1949 року вигнали з інституту, нині названого його іменем, і прирекли на жебрацьке існування.

Надрукована аж у 1982 році крамольна праця Миколи Холодного не лише змінила назву на «Спогади і думки натураліста», а й зазнала численних цензурних купюр. Надто багатьом не хотілося згадувати, як радянська наука служила не істині, а догоджала «єдино правильному» курсу можновладців, що залишається хронічної хворобою доброго десятка академій уже незалежної України. 

95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ПЕТРОВА

«Умерти серед достойних людей»

ДОЛЯ. За радянських часів кожному була відома біографія льотчика Маресьєва, який, втративши ноги, зумів повернутись у кабіну бойового літака. Не менш героїчна доля уродженця села Дмитрівки Запорізької області Василя Петрова, який після втрати обох рук командував на фронті протитанковим артполком, не набула особливого розголосу. Найімовірніше, через занадто незалежний характер двічі Героя Радянського Союзу, якого багато хто вважав скандалістом.

Син розкуркуленого хлібороба справді не мав за що любити радянську владу, яка заслала його батька на будівництво Біломорканалу, доки малий Василько з молодшим братом вмирали з голоду. Майбутньому героєві пощастило вижити, закінчити перед війною Сумське артилерійське училище і з перших днів війни опинитись на фронті. Парадоксально, але саме початок бойових дій урятував молодого лейтенанта від неминучого в мирному житті покарання за надто довгий язик.

На погрозу особіста відправити Василя Петрова за провокаційні висловлювання до штрафбату, хлопець відповів: «Значить, дивізіон втратить командира батареї, а у штрафбаті на одного рядового стане більше». Це стало вагомим аргументом на користь умілого мужнього артилериста, якого не раз виключали з партії, відновлюючи за черговий подвиг.

Уже по війні Василь Петров зізнався, що в бою найжахливіше було відчути свою мізерність і розуміти, що загинеш, а навкруги так само шелестітиме листя, літатимуть пташки і житимуть люди. І тоді замість страху прийшло усвідомлення, що власне життя не настільки важливе, щоб вважати його найбільшою цінністю у світі й рятувати за спинами інших.

Заступник командира протитанкового артилерійського полку, на відміну від обвішаних нагородами штабістів, за два роки війни заробив лише два ордени, доки за форсування Дніпра, втративши обидві руки, не став Героєм Радянського Союзу. Повернутись усупереч усьому в стрій, як згадував Петров, допомогло усвідомлення того, що зброя командира-артилериста — насамперед голова, а не руки, і «бажання вмерти серед достойних людей».

Однак смерть спасувала перед мужністю героя, який дійшов до Берліна й за утримання плацдарму на Одері відзначений другою Золотою Зіркою. Усупереч міфу, нібито Петров особисто добився від Сталіна дозволу на продовження служби в армії після війни, безрукому майорові про це розпорядження вождя ніхто не сказав, щоб його «поведінка не вийшла за межі належної за званням скромності». Нею двічі Герой Радянського Союзу ніколи не відзначався, вимагаючи не пільг і благ для себе, а виконання кожним командиром належних за посадою обов’язків.

«Праця політпрацівників, інтендантів, зв’язківців, бійців усіх спеціальностей пропадала марно, коли поставлений на чолі командир не здатний був об’єднати їхні зусилля», — не втомлювався нагадувати фронтовик Василь Петров.

Навіть у часи, коли всі розповідали про святість інтернаціонального обов’язку, який ліг на плечі солдатів і офіцерів Радянської армії в Афганістані, безрукий герой мав мужність запитувати про юридичний статус перебування «обмеженого контингенту» в чужій країні й доводити безперспективність розв’язання політичних проблем військовими засобами. Останнє, до речі, певною мірою стосується нинішньої ситуації на сході України. Тут теж інколи важко зрозуміти, де закінчується АТО і починається бізнес на крові.

 

П'ЯТЬ РОКІВ ВІДКРИТТЮ У КИЄВІ ПАМ’ЯТНИКА МАТЕРІ-ВДОВІ

Запізніла вдячність

ПАМ’ЯТЬ. Відкриваючи помпезні монументи, покликані увічнити велич Перемоги, в СРСР не переймалися ні кількістю жертв війни, ні вдячністю до овдовілих жінок. Їхнім горбом у прямому і переносному значенні слова відбудовувалася країна і ставали на ноги діти-сироти. Відкритий у 2012 році скромний пам’ятник став запізнілим визнанням заслуг матері-вдови.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)