Хто ви, ваше Блаженство митрополит Епіфаній, перший предстоятель Православної церкви України? Це питання ставили собі дуже багато людей і під час церковної передвиборчої кампанії, перед проведенням Об’єднавчого собору, і під час першого Синоду, й у ці перші чотири місяці існування нової церкви. З ланцюга земних подій можна зрозуміти і майбутній небесний задум — ця максима зустрічається у багатьох аскетів та богословів із різних епох.

Готуючись до зустрічі з предстоятелем, збираючи його інтерв’ю, проходячи його шлях, ми зрозуміли цю небесну логіку. Господь — прекрасний кадровик із чудовим почуттям гумору, особливо для церковних інституцій.

Перший предстоятель єдиної Помісної церкви України мріяв про визнання та автокефалію, але не мріяв бути її очільником: “Я не прагнув предстоятельського хреста. Це бачили всі”.

Він не будував планів на майбутнє, і на запитання інших архієреїв про церковну кар’єру відверто відповідав: «Як Бог звелить».

Він (це відчувається) не любить публічності й сприймає її як новий (дещо обтяжливий) послух.

Він ще підлітком не отримав благословіння (фактично — дозволу) від сільського священика Московського патріархату на вступ до семінарії (ревнощі сільського батюшки перед майбутнім конкурентом) і тому звернувся туди, де брали, — до семінарії Української православної церкви Київського патріархату. Для неофітів пояснимо: у Московському патріархаті послух возведено в абсолют, відтак те, що підліток-пономар пішов до іншої семінарії — це свідчення певної сміливості та наполегливості.

Він самотужки ще студентом почав вчити грецьку — і сприйняв як шанс пропозицію повчитися в Греції. Пройшов сім кіл пекла, добиваючись візи (Москва вже тоді ставила всі шлагбауми перед навчанням наших дітей на богословських факультетах за кордоном) і поїхав навчатися, незважаючи на те, що обіцяної стипендії не надали.

Під час однієї з поїздок до Константинополя Вселенський патріарх Варфоломій звернув увагу на українського хлопчину, на його гарну грецьку та сказав: “Повертайся в Україну. Ти зможеш багато зробити для Української церкви”. Зараз ці слова звучать пророцтвом.

У час небезпек для Київського патріархату — влада Януковича планувала його просто ліквідувати — саме він був обраний патріаршим намісником глави УПЦ КП патріарха Філарета. На запитання «Чому саме він?», була одна й та ж відповідь: він здібний адміністратор.

Таким чином, митрополитом стала людина, яка цього не прагнула, але сума здібностей та навичок якої — дуже в нагоді для такого трону.

Як він будуватиме нову церкву і якою вона буде? Про це ми говорили із Блаженнішим митрополитом Епіфанієм.

ДІЇ ПОЧЕСНОГО ПАТРІАРХА НЕ ПІДТРИМУЮТЬ АНІ ДУХОВЕНСТВО, АНІ ВІРЯНИ КИЄВА

— Ваше Блаженство, ситуація з почесним патріархом Філаретом, коли він то «відновлює патріархат», то «скликає собори», перейшла у стан такої перманентної турботи. На вашу думку, чи можливо домовитися з патріархом про спокійну співпрацю?

— Я як предстоятель реагую на це досить спокійно. Ми хочемо бути відкритою церквою українського народу. І процеси, які зараз відбуваються всередині, обговорюються не в кулуарах, а відкрито. Якщо певний ієрарх має якусь свою особливу думку, то він її озвучив на публіку, і навіть є певні (схвальні) зауваження, що такої публічності не було свого часу в УПЦ Київського патріархату. Зараз ми бачимо, що в окремих ієрархів — вони в абсолютній меншості — є певні думки щодо майбутнього розвитку нашої Єдиної помісної православної церкви, які більшість церкви зовсім не поділяє. І тому більшість, абсолютна більшість архієреїв засвідчила, що вони є вірними тим ідеалам, які були накреслені 15 грудня 2018 року під час Об’єднавчого собору, що відбувся в стінах Святої Софії Київської. Тому я вважаю, що ці процеси є хоча й складними, але позитивними. Ми зараз змальовуємо своє майбутнє на основі статуту, який був прийнятий на соборі, і на основі Томосу, який закріпив цей статут і був вручений мені як предстоятелю 6 січня цього року Вселенським патріархом Варфоломієм. Я вважаю, що в майбутньому ми спільно, навіть з тими, хто має якісь інші думки, співпрацюватимемо і будуватимемо наше спільне майбутнє.

— За останній тиждень владика Філарет встиг відправити одного священика в заборону та оголосити зібрання кліриків Києва. Як єпархії реагують на цю ситуацію?

Навіть ті, що публічно не висловились, одностайні в тому, що ми не маємо права повертатися назад

— Більшість єпархій офіційно засвідчили свою позицію через засоби масової інформації. Вони підтримують той курс, який був обраний нами попередньо під час Об’єднавчого собору. І навіть ті, що публічно не висловились, також одностайні в тому, що ми не маємо права повертатися назад. Тобто, абсолютна більшість архієреїв є вірною тим принципам, які ми одноголосно прийняли на Соборі. Практично одноголосно, тільки один учасник із двохсот під час засідання Об’єднавчого собору проголосував проти.

— Ви так недовго на посаді. Як вам вдалося забезпечити таку підтримку? Все-таки, ієрархи — це генералітет, кожен має свою думку, кожен знає собі ціну. Це телефонні розмови, поїздки?

— Це не моя заслуга як предстоятеля. У нас є ідея. Ми хочемо розбудовувати нашу Єдину помісну православну церкву, яка визнана з боку Вселенського патріархату і яку в майбутньому буде визнаною з боку інших помісних православних церков. Якщо говорити про якісь інші механізми повернення чи проголошення патріархату всупереч Об’єднавчому собору, — це автоматично може нас повернути до попереднього стану, стану невизнаної церкви. І тому майже всі архієреї, духовенство і вірні засвідчують, що вони бажають бути у визнаній незалежній автокефальній помісній православній церкві. А заяви, які лунають від певних ієрархів нашої церкви, не мають практично жодної підтримки. Тому архієреї, бачачи певну небезпеку, згуртувалися і показали, що ми єдині й рухаємося тільки в напрямку, який ми накреслили до цього часу.

— Прокоментуйте ситуацію з отцем Олександром, який після тиску владики Філарета подав заяву про перехід своєї столичної парафії у ваше підпорядкування. Один із експертів запропонував, що й решта київських парафій мають перереєструватися, враховуючи непрогнозованість владики Філарета. Ви допускаєте такий розвиток подій?

— Ні. Поки що прецедент із отцем Олександром є особливим. Він не пройшов перереєстрацію, бо поки що навіть Київська адміністрація не вносить зміни до статутів.

— А чому вона не вносить, це політичний якийсь момент?

— Ні, це залежить від технічних моментів і стосується прийнятого нещодавно закону щодо механізму переходів. Згідно з ним, у місцевих адміністраціях має бути створене «єдине вікно», де відбуватиметься реєстрація парафій і автоматичне внесення їх у держреєстр (релігійних організацій — ред.). Поки що цей механізм не всюди запущений, його слід відпрацювати: державні органи влади повинні, очевидно, внести певні зміни і набрати відповідних працівників, бо до цього часу не було при держадміністраціях осіб, які б займалися питанням реєстрації чи перереєстрації релігійних громад за новими правилами. І тому поки що немає можливості для швидкої перереєстрації. Але у ситуації із храмом на Солом’янці виникла певна проблема, на яку я як предстоятель повинен був відреагувати і тимчасово вирішити. Чому? Бо з боку почесного патріарха Філарета були намагання примусити протоієрея Олександра підтримувати його висловлювання публічно. І в останній раз, коли почесний патріарх Філарет відвідував парафію на Солом’янці 12 травня, він у присутності громади озвучив своє бачення розвитку Української православної церкви як Київського патріархату. Громада була збурена і одноголосно разом із кліриками вирішила вийти з-під підпорядкування почесного патріарха Філарета і проситися до мене у моє пряме підпорядкування. Кроки почесного патріарха не підтримуються ані парафіями, ані духовенством міста Києва. Тому я як предстоятель повинен був відреагувати на конфліктний випадок. Я тимчасово, до наступного засідання священного Синоду, прийняв рішення прийняти протоієрея Олександра і парафію, яку він очолює на Солом’янці, в пряме підпорядкування предстоятелю. Бо рішення, які були прийняті з боку почесного патріарха, — це безпідставна «заборона у священослужінні» клірика, який обіймає не тільки посаду настоятеля парафії, а й є ректором Київської православної богословської академії, а також — головою Синодального управління у справах духовної освіти. Тобто це рішення про «заборону» було неправомірним втручанням також у загальноцерковну діяльність, спробою залякати. Моя реакція була вимушеною та необхідною ще й через формулювання «заборони», що протоієрей Олександр нібито «порушив клятву на вірність Київському патріархату». (Саме з таким формулюванням владика Філарет обґрунтував заборону отця Олександра). Але, якщо керуватися такими формулюваннями, то тоді виходить, що клірики, які складали присягу в Російській церкві, а потім долучилися до Української, як свого часу і патріарх Філарет, теж нібито «порушили клятву», і відповідно — ті заборони й покарання, які були накладені в РПЦ, є дійсними? Очевидно, що це не так.

— Вже рік, як стартувала автокефалія. Ви бачите зміну настроїв у регіонах?

Віряни помісної церкви відчувають свою відповідальність за долю світового православ’я

— Так, звичайно. За останні кілька місяців я відвідав близько 20 єпархій: від заходу до сходу України. Я побував у багатьох єпархіях нашої Помісної православної церкви і мав спілкування з архієреями, з духовенством, вірними. Я бачу, що вони відчувають на собі велику відповідальність. Відповідальність не тільки стосовно нашої церкви, а й за все православ’я, за всю православну церкву. Бо як Україна є ключем для вирішення глобальних проблем у світі, так само зараз Українська православна церква є ключем до вирішення проблем загалом у православному світі. Адже від визнання автокефалії, від того, як ми будемо надалі утверджуватися і розбудовуватися, залежить загалом стан Вселенського православ’я. І тому відрадно бачити, що це почуття є не тільки в ієрархів, духовенства, а й у звичайних православних вірних. Вони вболівають, щоби ця церква була відкритою, щоби ця церква відповідала на їхні сучасні потреби. Ми готові до певних реформ у церкві, які не стосуються віровчення, а стосуються, наприклад, обрядовості чи якихось інших речей.

ПРАВА ЦЕРКВИ НЕ ЗАЛЕЖАТЬ ВІД ЇЇ СТАТУСУ ЧИ МІСЦЯ В ДИПТИХУ

— Відволікаючись від суто церковних справ. Результати виборів президента показали поляризацію суспільства. Чи був вплив на цих виборах Московського патріархату на вірних?

— Церква як така має певний вплив на вибір своїх громадян, але він не абсолютний. Наприклад, якщо ми проаналізуємо нашу Помісну православну церкву, то серед наших вірних були різні погляди. Церква ніколи офіційно не закликала голосувати за певного кандидата, бо серед парафіян у будь-якій парафії є прихильники різних кандидатів і ми не маємо права вказувати тій чи іншій людині, який вибір вона має робити. Цей вибір залежить особисто від кожного.

— Якщо порівнювати відсоток присутності священиків Православної церкви України і Російської православної церкви на західній Україні, яким буде співвідношення?

— Це співвідношення є різним у різних регіонах. Наприклад, у Львівській області присутність Московського патріархату є мінімальною. Якщо зараз три наші єпархії налічують приблизно тисячу парафій, то у Московського патріархату це кілька десятків парафій. Якщо взяти, наприклад, Івано-Франківську область, — та ж сама ситуація. Тобто, в західному регіоні вірян — практично порівну з Українською греко-католицькою церквою. На західній Україні в трьох основних областях — Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська — співвідношення таке: 60 на 40. Тобто, 60 відсотків вірян — це Українська греко-католицька церква і 40 відсотків — це Православна церква України. Ну і невеликий відсоток Московського патріархату. Але ближче до центру країни це співвідношення змінюється навпаки: це 50 на 50 ПЦУ і Московський патріархат. Якщо просуватися на схід держави, то співвідношення змінюється не на користь Української православної церкви: Далі вже там 60 на 40, а на сході статистика ще гірша. Там вже і 60 відсотків, і 70 відсотків Московського патріархату і тільки десь відсотків 30 — Православної церкви України. Це Донецька, Луганська, Одеська області, навіть південь України.

Але загалом, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, яке зробив КМІС, то більш як 50 відсотків українського населення підтримують Православну церкву України і тільки 14-15 відсотків — Московський патріархат в Україні. Українська церква визнана, об’єднана, має зараз велику підтримку українського суспільства. Це добре.

— Про статус нашої церкви. Ще рік тому ми жили в полоні власних уявлень про Вселенський престол. Ми боялися, що автокефалію заберуть росіяни, якщо це не буде патріархат, що нижчий статус — це неповага. Але фразу Вселенського патріарха, що всі церкви Диптиху — сузір’я незалежних церков, останні підтверджують чи не щодня. Що робить церкву незалежною?

Коли ми об’єднаємо довкола Київського престолу більшість православних в Україні, зможемо претендувати на статус патріархату

— Ми отримали синодальний патріарший Томос про автокефалію нашої церкви. Ми стали незалежною церквою і зайняли своє почесне 15-е місце серед православних церков. Але в правах ми абсолютно рівні з іншими помісними православними церквами. Наприклад, візьмемо Кіпрську православну церкву. Автокефалія Кіпрської православної церкви була утверджена на 3-му Вселенському соборі, вони є архієпіскопією. То чим вони поступаються в своїх правах іншим помісним православним церквам? Ще раз наголошу: права церкви не залежать від статусу.

Московський патріархат в Україні є складовою РПЦ, вони не є ані автокефальною, ані автономною церквою, вони не внесені в Диптих

І в майбутньому ми не заперечуємо, що коли ми отримаємо визнання з боку інших помісних православних церков, коли ми об’єднаємо довкола Київського престолу більшість православних в Україні, то ми зможемо претендувати на статус патріархату. І цього не заперечує й Вселенська патріархія. Але зараз потрібно працювати на розбудову, а не ставити в основі те, що має руйнівні наслідки. В даний момент ми не повинні ставити питання підвищення до статусу патріархату. У нас є інші важливі завдання, які ми будемо втілювати в життя.

— Розуміємо які. Це гасло вашої ФБ-сторінки: наша церква відкрита для всіх...

Як прийшов час, коли нас визнано автокефальною церквою, так прийде й час, коли буде визнано і патріархатом

— Так. Наша церква відкрита для всіх, і те, чи маємо ми статус патріархату, не має абсолютно ніякого значення. Має значення те, що ми є автокефальною незалежною і помісною православною церквою, яка внесена в Диптих і ми присутні серед інших помісних православних церков. Якщо порівнювати той статус, яким зараз володіє Московський патріархат в Україні, — то вони є складовою Російської православної церкви, вони не є ані автокефальною, ані автономною церквою, вони залежні від Московської патріархії — й неформально, і формально, вони не внесені в Диптих. Ми ж є повноцінною автокефальною незалежною православною церквою, хоча і в статусі митрополії. Статус митрополії не принижує нашого автокефального устрою. Інші церкви є в статусі митрополій, статусі архієпископій — але це не принижує їхньої честі та прав. Для нас головне, що ми визнані й внесені в Диптих серед інших помісних православних церков. Як прийшов час, коли нас визнано автокефальною церквою, так прийде час, коли буде визнано і патріархатом.

— Давайте поговоримо про церковні будні. Чи буде змінюватися в церкві ставлення до вірян? Бо іноді приходиш до храму, а священик стоїть і вичитує, вичитує якогось нещасного. У той час, як людина прийшла до храму за підтримкою й добрим словом…

— Потрібен час для змін. Змін не просто зовнішніх, а змін внутрішніх, на рівні підсвідомості. Церква — частина суспільства, і так само, як у суспільстві потрібні роки, часом десятиліття, щоби змінити до кращого певні речі, так само і в церкві процес може бути тривалим. Неможливо виховати людину за одну годину, або наказати «будь культурним, освіченим» й одразу досягти бажаного — потрібні час та зусилля.

Слід також зважати, що ми були в ізоляції протягом майже трьох десятиліть і це наклало на церкву такий видимий відбиток. Механізми, якими ми керувалися в той час, можна виправдати, бо нам потрібно було зберегти єдність, нам потрібно було розбудовувати церкву в дуже складних умовах: зазнаючи протидії з боку держави, без вагомої підтримки з боку благодійників. Адже вся підтримка зосереджувалася на Московському патріархаті. Тож у той час ті механізми більш концентрованого керівництва, які діяли, вони були ефективними. Після Об’єднавчого собору ми намагаємося поступово вносити зміни. Реформи — слово може досить гостре як для церковного середовища, бо воно не завжди сприймається, особливо старшим поколінням людей. Вони вважають, що реформи — це щось таке, що змінюватиме саму сутність церкви, віддалятиме їх від Бога. Тобто, ззовні ніби наближає, але внутрішньо буде віддаляти. Тому ми — за те, щоб церква змінювалась в позитивному розумінні цього слова, але я стою на позиції, що це потрібно робити тверезо, поступово, добровільно. І в жодному разі не буде ніяких змін в сутності православної віри, церковного вчення, в тому, що робить церкву церквою, а не просто релігійною структурою.

— А в онлайн можна щось перевести? Наприклад, дозволите дати благословення, коли я напишу вам повідомлення на Твітері й скажу: владико, благословіть мене, маю важливу справу?

— Загалом, благословення — це подання дозволу чи закликання Божої благодаті для того, хто просить. Звичайно, що ми часто благословляємо дистанційно. Це відбувається, коли я звертаюся особисто з листами до будь-кого і наприкінці закликаю Боже благословення на добрі справи. Те ж саме по телефону. Бо ми віримо, що Бог чує наші молитви у будь-якому місці, тому це благословення діє також, як ви говорите, онлайн чи дистанційно. Але є певні види благословення, які не діють дистанційно. Це стосується Таїнств, які відбуваються тільки особисто, а деякі — лише в храмі. Ми не можемо дистанційно хрестити, не можемо дистанційно сповідувати, ми не можемо дистанційно брати участь в божественній трапезі Євхаристії. Тобто, є такі речі, які дистанційно неможливо надати як благословення в повному розумінні цього слова.

Я СПІЛКУЮСЯ ІЗ ДЕЯКИМИ ІЄРАРХАМИ ЕЛЛАДСЬКОЇ ТА ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ ПРОТЯГОМ ВЖЕ 20 РОКІВ

— Розкажіть, як ви вивчили грецьку мову.

— Часто до нас приїжджали з Греції ієрархи, а оскільки я був помічником покійного митрополита Даниїла, а він володів вільно грецькою мовою, мене завжди делегували супроводжувати ці делегації.

— Перепрошую, хочу уточнити. Тобто, попри невизнання Київського патріархату, грецькі єпископи все-одно приїздили до УПЦ КП?

— Так. Приїжджали. В Греції завжди був екзарх Київського патріархату — ще починаючи з покійного Тимофія, митрополита Корсунського (показує рукою на його портрет, який висить поруч із портретом владики Філарета — авт.). Потім був екзархом єпископ Хризостом. Тобто, те, що зараз звершене, — це наша довга-довга робота. Комунікація з іншими церквами була завжди: до нас приїжджали ієрархи і духовенство з визнаних православних церков, Константинополя, Афін. Вони не брали безпосередню участь у богослужіннях, але часто приїжджали, спілкувалися. Наприклад, у мене в Елладській церкві є знайомі ієрархи ще з 1997 року. Тобто, було таке спілкування і тому була необхідність у вивченні грецької мови. Це мене спонукало вивчити грецьку мову, щоби мати можливість комунікувати з представниками інших помісних церков. Спочатку я змушений був вивчати мову самостійно із самовчителем. Потім ми вивчали древньогрецьку мову в семінарії, в академії, а потім поступово я її вдосконалював: поїхав самостійно на навчання в Грецію, сам добивався, щоб удосконалити знання грецької мови в Афінському університеті. І отримав там сертифікат про знання грецької мови. Але це було моє самостійне наполегливе бажання, бо вивчити мову не так просто, якщо немає такого бажання, особливо грецьку мову. І так я долучився до грецької традиції.

— Під час одного з ефірів ви побіжно згадали, як вас студентом побачив Вселенський патріарх і сказав, що ви багато зробите для української церкви. Він же про вас тоді нічого не знав?

— Коли я вдосконалював знання грецької мови в Афінах, одна делегація запросила мене домовитися про зустріч із Вселенським патріархом. Так сталося, що я був присутній під час цієї зустрічі з Вселенським патріархом і тоді він мене запитав: звідки я, звідкіля я так добре знаю грецьку мову. Наприкінці зустрічі я брав благословення, я ще не був у сані, був світською особою, і патріарх Варфоломій сказав таку фразу, дослівно: «Я вважаю, що ви в Україні ще зробите дуже багато».

— Коли це було?

— Це був 2007 рік.

— А він знав, що ви в невизнаній юрисдикції Київського патріархату?

— Так, звичайно, що знав і тоді благословив. Коли я прибув для отримання Томосу, то я чітко згадав ці його слова: ви повинні повернутися в Україну, бо для України, української церкви ви ще зробите багато добрих справ. Тоді це було чути якось дивно, але тепер ці слова набули особливого значення.

— А тепер на Фанарі чи були у вас якісь містичні переживання?

— Це особливе відчуття, коли ти вперше переступив поріг кафедрального храму Вселенського патріарха як митрополит визнаної церкви. До цього часу ми тільки відвідували його — ми не брали участь у богослужіннях. І справді — було таке переповнене серце і душа. Я навіть згадував це у своєму слові, що мене переповнювали такі емоції, як посланців князя Володимира свого часу, які розповідали про те, що вони не знали, де перебували: чи то на небі, чи на землі. Ось таке і в мене було внутрішнє переживання, коли я вперше зійшов на трон, з якого благословляє Вселенський патріарх Варфоломій. Це було вперше і воно настільки було трепетно і духовно піднесено, що ці емоції неможливо навіть викласти словами. Мене наче супроводжує відчуття любові й поваги з боку Вселенського патріарха Варфоломія до мене як до наймолодшого предстоятеля серед всіх інших помісних православних церков. Це і стояння перед престолом, це і увага духовного батька, який мене практично не знав — ми зустрічалися вперше, коли я ще був світської особою, і вже офіційно — вдруге, коли мене обрали предстоятелем церкви. І всі архієреї зауважили, що вони відчули цю любов, цю теплоту з боку його Всесвятості, ієрархів, і кліриків, які перебувають там на Фанарі й допомагають йому в служінні.

Я не прагнув предстоятельського хреста...

— Ваш інтронізаційний радісний період тривав недовго… Тобто його не було. Ефіри у вас чергувалися із зазіханнями ображених…

— Я не прагнув цього предстоятельського хреста, це всі бачили. І супротивники, і прихильники можуть засвідчити: я не докладав жодних зусиль напередодні Собору, не переконував, не просив жодного ієрарха, щоби він голосував за мене. Я покладався на волю Божу — як би відбулося, так би й відбулося. Якби не обрали, я б далі продовжував послух і розбудовував церкву в тому сані, який я мав.

Мене ще за кілька років до всіх цих подій, коли я став патріаршим намісником, запитували: чому ви не виходите в медіа простір? Потрібно було вести якусь активну медіадіяльність і т.д. Але на той момент це було не потрібно. Це моє внутрішнє налаштування: як Господь зволить, так і буде. Ієрархи Елладської церкви під час перебування в Афінах мене теж запитували: «Що ти плануєш робити далі?» (тоді я ще був світським, до прийняття чернечого постригу). Я кажу: «Не знаю, як Господь сподобить». Вони жартували: «Ти завжди посилаєшся тільки на волю Божу — будеш архієреєм». Я кажу: «Це не моє завдання. Якщо Господь сподобить, так воно і буде».

— Я спостерігаю за поведінкою деяких ієрархів нашої церкви, які приїжджають із Росії, як вони підбурюють почесного патріарха. І думаю, що в Москві Помісна церква України може існувати лише на правах підпілля. Як тільки єпископи набувають там майно та статус, то вони одразу перетворюються на інструмент впливу, чи не так? Ми помиляємося чи ні?

— Я би прокоментував це євангельськими словами, що дерево пізнається по його плодах. Так само людина пізнається по її справах. Тому кожен повинен судити людину по її справах. Чи її справи працюють на єднання, чи її справи працюють на розділення. Це стосується безпосередньо всіх ієрархів, які зараз є ієрархами нашої Єдиної помісної православної церкви. Ми повинні реально оцінювати кожного за його справами. Якщо ці справи є добрими і слугують єднанню, то це свідчить про те, що ієрарх працює на розбудову. Якщо навпаки, то звичайно, що це приносить тільки негатив. Просто я не хочу коментувати загалом кожного.

— Життя церкви. Ми помітили, що ви зустрічаєтеся з інтелігенцією. Ви говорили, що не проти реформ і певної свободи парафії у, наприклад, питаннях посту чи частоти Причастя або розведення причастя та сповіді. Бо коли бабуся, божий одуванчик, кожен тиждень одні й ті самі гріхи з папірчика на сповіді читає, то це хіба потрібно? А ви готові обговорювати це, наприклад, на наступному Помісному соборі, буде він там через 3-5 років, чи коли ми його проведемо?

— Звичайно, що всі важливі речі, які підлягають змінам, ув нашій церкві повинні обговорюватись публічно. І в майбутньому те, що ви озвучили, що стосується, наприклад, сповіді й причастя, ми теж можемо вдосконалити. Але це потрібно робити поступово, відкрито і публічно. Такі принципи діють в інших помісних православних церквах. Чому вони не можуть бути застосовані й в нашій помісній православній церкві? Але потрібно людям пояснити, роз’яснити — чому саме так повинно бути, а не приймати одноосібне чи навіть соборне рішення, не розтлумачивши це простим віруючим. Це повинно походити якраз із низів. Священнослужителі повинні пояснювати своїм вірним. Хоча є вже багато парафій, які керуються саме такими принципами.

— Самоврядними?

— Так. Але в майбутньому ми будемо працювати над тим, щоб людям було більш духовно комфортно. Чому в нас така практика? Бо ми жили в інших реаліях, коли було знищено інститут духівництва. Наприклад, в Елладській церкві цей механізм діє, бо він ніколи не підлягав руйнуванню. Якщо у вірного є духівник, то це він визначає частоту сповіді й причастя. А у нас, на жаль, свого часу, особливо в радянську атеїстичну добу, інститут духівництва був майже повністю знищений. І у зв’язку з тим, що немає, не вистачає духівників, перед кожним причастям вірянин повинен посповідатися. Але, коли ми відновимо інститут духівництва в нашій церкві, і кожен мирянин матиме можливість мати свого духовного отця, то ці питання узгоджуватимуться із ним. Частота причастя, навіть послаблення посту, все, що стосується суворого дотримання чи послаблення правил тілесної частини посту, — це теж залежить від духівника. Можна навести елементарний приклад навіть із нашого сучасного життя: ми ж не вживаємо ліки без дозволу лікарів. Навіть у рекламі наголошують, що самолікування шкодить вашому здоров’ю. Так само і церква. Церква — це лікарня, і коли ви приходите перед сповіддю, ви чуєте молитву: ти прийшов сюди для того, щоб отримати оздоровлення, і тому повинен викласти лікарю все, що у тебе наболіло всередині. Якщо ти цього не зробиш — ти не отримаєш цього духовного оздоровлення. Тому потрібно відновити певні інституції в церкві, які поступово змінять цю ситуацію.

— Чи планує церква втілювати якісь місіонерські проекти: для безхатченків, для жінок, які постраждали від жорстокості, для людей із залежністю — алкогольною чи наркотичною?

— Ми обговорюємо майбутній проект створення таких центрів. Зараз у нас, навіть тут, на території Михайлівського собору, діє центр «Елеос», який опікується багатьма закладами. Ми допомагаємо притулкам, важкохворим, різним соціальним групам людей, які потребують нашої найперше духовної опіки, але не тільки духовної, а й матеріальної опіки.

На останньому засіданні священного Синоду ми розділили Синодальне управління у справах молоді на три частини. Перша частина — це суто у справах молоді, інша частина — це по співпраці з патріотично налаштованими організаціями, а третя — Синодальне управління у справах недільних шкіл та катехізації. На жаль, нам не вистачає катехізації в нашій церкві. Священику потрібно йти до людей, йти і проповідувати, — особливо це стосується малих парафій.

Нерідко священик вважає, що він священик тільки в храмі і до нього на богослужіння повинні прийти парафіяни. Такий священик не дбає про те, щоб залучити, привернути цих людей. Він не виходить на проповідь поза храмом, він не займається позабогослужбовою діяльністю. До нього приходять — і йому цього достатньо. Але священик повинен йти в люди, повинен бути більш доступний людям. Він не повинен робити того, що відштовхує людину з храму. Це особливо стосується частково старшого покоління священиків, яким я вже неодноразово говорив, що ми повинні припинити так звані повчання, наполегливі повчання. Людина вперше переступає поріг храму — і зустрічає жорсткого вихователя у вигляді бабусі, яка починає навчати в досить такій грубій формі, «навчати» так, що відвертає людину від храму взагалі.

Але багато є прикладів, коли священик приходить на парафію, то до нього до храму приходить лише декілька чоловік. Коли ж він починає активно працювати — відвідує кожного, спілкується, налаштовує, допомагає духовно, то потім у нього храм переповнений вірними. Але це залежить особисто від священика, його праці. На жаль, люди самі в храм не прийдуть, — їх потрібно закликати, їм потрібно пояснювати, бо той атеїстичний період часу залишив такий досить вагомий відбиток у свідомості нашого населення. Але за цих кілька місяців неможливо втілити якийсь такий великий, глобальний проект.

Ми будемо цей напрям розробляти. Ми зараз розробляємо певну концепцію, але все залежить від ресурсів.

— Слід знайти благодійників?

— Так, зараз ми будемо працювати над цим проектом — це допомога різним верствам населення, у тому числі тим, яких назвали. Але це поступово, це тривала і довга праця.

НАШІ СВЯЩЕНИКИ НЕ ОТРИМУЮТЬ ЗАРПЛАТУ, АЛЕ Й НЕ МАЮТЬ ОБОВ’ЯЗКОВОГО ВІДРАХУВАННЯ В ЦЕНТР

— Про гроші. Якою є економічна модель церкви? Чи буде у священиків мінімальна зарплата? Чи є у вас єпархіальний податок, відрахування в центр? Безліч священиків Московського патріархату хочуть у помісну церкву. Але вони кажуть: у нас багато дітей, не маючи навіть мінімалки для сплати комунальних послуг, важко починати з нуля. Тому хотілося б знати про вашу економічну модель функціонування.

— Поки що не йдеться про запровадження якоїсь загальної платні священикам. Протягом останніх місяців ми обговорювали дане питання. Воно складне, — фінанси завжди є складним питанням, бо у структурі нашої церкви немає внесків з боку єпархіальних управлінь.

— У вас немає ніякого єпархіального податку?

— Ні, немає.

— Тобто, ніхто вам із єпархій не платить обов’язковий внесок?

— Київська митрополія не отримує жодних внесків.

— Так завжди було чи так тепер запровадили?

— Ні, так завжди було. Не було особливих визначених внесків із боку єпархій до центру. У нас все на добровільних засадах. І навіть єпархію, яку я очолював до обрання, — Переяслав-Хмельницьку, — я також звільнив від внесків до єпархіального управління, бо є парафії багаті, а є бідні, де священик практично — на межі виживання. І тому зараз вони не платять централізовано благочинних внесків, але вони збирають певний фонд і використовують ці кошти на допомогу бідним священикам. Бо централізовано ми не можемо на даному етапі забезпечувати священнослужителів зарплатами. Ми не маємо державного утримання. Подібна модель зараз обговорюється і дискутується в Елладській православній церкві. Там ведуться досить жорсткі суперечки щодо фінансування священнослужителів. Бо до цього часу вони були держслужбовцями, але Європа вимагає, щоб священики не утримувалися за рахунок держави. Хоча це, можливо, і правильний механізм, коли священик є забезпеченим і має повноцінну зарплатню з боку держави. Але церква в Україні відділена від держави і тому священик на місці виживає, у більшості випадків, за рахунок тих пожертв, які вносять звичайні парафіяни. І це не тільки на утримання священнослужителів, — це на утримання храму, інших будівель. А зараз комунальні послуги забирають основну частку витрат.

— Можливо, тоді треба в семінарії переглянути духовну освіту і паралельно навчати слухачів ще чомусь, щоб вони знали, що у них має бути резервна справа…

— Священик повинен найперше бути добрим пастирем. Якщо він буде приділяти увагу іншій справі, то він тоді не буде повноцінним і добрим пастирем своєї пастви. Тому на першому місці повинна бути парафія. Звичайно, є священики, які також паралельно ще працюють для того, щоб утримувати свою родину. Але це не має бути правилом, бо паства повинна утримувати свого пастиря, свого священнослужителя. Якщо він буде витрачати силу і енергію на іншу якусь роботу, тоді це буде на шкоду його парафії.

— Наші студенти будуть вчитися за кордоном?

— Так, звичайно, вони вже навчаються, у нас є зараз кілька студентів, які навчаються в Фесалонікійському національному університеті.

Ще в попередні роки ми наполегливо боролися, бо було багато перешкод на цьому шляху, але ми зуміли відправити навіть декількох. Ми отримали стипендії від Грецької держави на навчання наших студентів у стінах Фесалонікійського національного університету, і зараз є пропозиції не тільки від Грецької церкви, а й від інших церков, щоб ми надавали їм абітурієнтів, які будуть безкоштовно навчатися в тих чи інших закордонних навчальних закладах.

— Православна церква України збільшується. Скажіть, чи вистачає нинішніх потужностей академії для підготовки священиків, чи ви будете розширяти цей освітній напрямок?

— Загалом на даному етапі нам вистачає навчальних закладів у церкві. У нас є кілька: Київська православна богословська академія, Львівська, Волинська, Рівненська семінарія, Івано-Франківський богословський інститут, при Чернівецькому національному університеті діє богословське відділення, на сході України у нас є Дніпровська духовна семінарія. У нас немає таких великих потреб на Західній Україні, де практично в кожному обласному центрі є духовний навчальний заклад. Хоча зараз, коли інтенсивно відбуваються переходи парафій без священиків, то виникла потреба і навіть на Західній Україні. Свого часу ми відкрили Дніпровську духовну семінарію для того, щоб ті абітурієнти, які є вихідцями зі Східної України, навчалися і залишалися там, бо навіть якщо взяти Київську православну богословську академію, то більшість абітурієнтів — це 80 відсотків із Західної України і тільки 20 відсотків зі Східної України, і не всі вони повертаються назад на свою малу батьківщину. Тому, щоб посилити наші позиції на сході України, ми відкрили там навчальний духовний заклад, який безпосередньо на місці готує майбутніх священнослужителів.

— А як ви готуєте військових капеланів: вони самі мають виявити бажання поїхати на фронт чи їх туди делегує церква?

— В останні роки війна відбирала капеланів. Бажаючих було багато, але не всі пройшли цю апробацію війною, залишилися тільки ті, які придатні служити в умовах війни. Я спілкувався з багатьма священнослужителями, які на початках на волонтерських засадах їхали, але, перебуваючи в зоні проведення антитерористичної операції, зрозуміли, що вони не в стані проводити таке служіння. І тому зараз у нас більше 200 священиків на посадах в українській армії, і ми ведемо підготовку на базі Київської православної богословської академії майбутніх капеланів нашої церкви. А оскільки академія не має військової кафедри, то ми маємо договори з київськими університетами, на базі яких є потужні військові кафедри, — там, коштом церкви, навчаються наші студенти — ті, які мають бажання поїхати на фронт.

РУМУНСЬКИЙ ВІКАРІАТ У НАС БУДЕ ВІДДЗЕРКАЛЕННЯМ УКРАЇНСЬКОГО В РУМУНІЇ

— Мова богослужінь. Я уважно читала про наш автокефальний рух, оскільки автокефалісти жили та боролися за церкву у бездержавній Україні. Тоді вони часто висували основою основ повну українізацію богослужінь. Але зараз українську мову захищає Конституція, цілий звід законів, тож, я думаю, що в Українській церкві мають бути різні мови богослужінь. Чи готовий сприйняти таку ідею ваш клір? Не так давно ви висвятили грекомовного єпископа. На півдні України є потужна грецька діаспора. Якщо ця церква молиться за Богом бережену країну Україну, за владу та все військо її, то чому громада не може це робити рідню мовою?

— Так, як у державі є державна мова українська, так само в нашій церкві основною богослужбовою мовою є українська мова. А інші національні меншини можуть використовувати в своїх громадах ту мову, яка є для них рідною і зрозумілою. Так нещодавно ми навіть рукоположили архієрея для грекомовних парафій.

— У Маріуполі дуже багато греків.

— Є багато в Україні греків, які збираються на службу і можуть молитися своєю зрозумілою мовою в нашій Помісній українській православній церкві. Це зараз стосується і питання румуномовних парафій, які розміщуються на Буковині.

Наприклад, у складі Румунської православної церкви є парафії, які моляться українською мовою, вони складають україномовний вікаріат.

Ми маємо бажання в майбутньому віддзеркалити цю ситуацію — у нас теж буде створений вікаріат Української православної церкви для румуномовних парафій, таких налічується близько 150-ти на Буковині.

Вікаріати — складова тієї церкви, на території якої вони канонічно знаходяться, але мова богослужіння їхня, у даному випадку, — румунська.

Якщо ми дійдемо згоди, домовимося з Румунською православною церквою, то ми будемо підтримувати таку модель. Зараз є парафії, які переходять до нас і просять зберегти їм слов’янську мову, і ми не створюємо для них перепон у цьому. Але проповідь у них буде українською мовою. Наприклад, у таких парафіях читання Євангелія може звершуватися українською мовою і паралельно слов’янською мовою на перших порах, а з часом, вже в майбутньому, — громада поступово буде українізуватися.

— Як справи із визнанням нашої автокефалії іншими помісними церквами?

— Наскільки мені відомо, зараз досить інтенсивно рухається в напрямку визнання нашої автокефалії Елладська православна церква, кожен очікує — хто буде перший. А після того, хто буде перший, то вже буде легше в цьому питанні.

— Чому процес визнання нашої автокефалії такий повільний? Це внутрішньо церковні процедури — чи Москва «працює»?

— У даному випадку, на перешкоді стоїть Москва. Вони досить інтенсивно намагаються впливати на ієрархів усіх інших помісних православних церков, доводити те, що цей акт із боку Вселенського патріарха є «неканонічним, недійсним» тощо, але я вірю в те, що з часом церква за церквою визнаватимуть наш автокефальний статус. Звичайно, будуть ті, які не визнають, і останньою це буде Російська православна церква, але будемо мати сподівання, що і вони з часом будуть змушені визнати наш автокефальний статус.

— А ми можемо там причащатися, наприклад, незважаючи на те, що ви ще разом не послужили з їхніми митрополитами?

— Звичайно, наше ж духовенство їздить, співслужить, і на Афон, і з кліриками інших помісних православних церков, зараз уже немає якихось вагомих перешкод. Хоча дехто намагається робити з цього політику й розповсюджує неправдиву інформацію, але на низах проблем як таких не існує.

— По факту, всі помісні церкви з нами співслужать, просто офіційні рішення не оформлені?

— Якщо якась із церков не визнає цієї дії, то, відповідно, вони ставлять під сумнів і свою автокефалію, яка була таким же чином надана тій чи іншій церкві, і це чітко озвучив один з ієрархів, якому було доручено в Елладській церкві вивчити це питання. Він сказав про те, що «ми не маємо права навіть сперечатися стосовно цього питання, ми повинні просто підтримати і визнати цей акт з боку Вселенського патріарха щодо визнання автокефалії Української церкви, бо якщо ми цього не зробимо, то ми ставимо під сумнів весь механізм, який існував до цього часу, і ставимо під сумнів навіть і автокефальний статус своєї церкви».

— Як буде доопрацьовуватися статут церкви, скільки ще треба часу?

— Ми прийняли 15 грудня загальний статут, яким ми керуємося у своєму житті, але в майбутньому ми будемо вдосконалювати деякі положення цього статуту. За простим, зрозумілим механізмом, наприклад, як ми зараз це робимо зі статутом єпархії. Зараз був юридично розроблений проект статуту єпархії, розданий усім архієреям на місцях, потім було зібрання юристів різних єпархій, вони вносили свої побажання, остаточний варіант ми отримали на Священному синоді, там були внесені певні зміни до цього статуту і ми прийняли типовий статут для єпархіальних управлінь. Так само відбувалося й із прийняттям типового статуту для релігійних громад.

В обговоренні проекту брали участь усі — й архієреї, і духовенство, і миряни. Наголошу: ми соборно, всі разом обговорили, внесли свої побажання, корективи і дійшли в кінцевому результаті до єдиного бачення цього статуту — чи єпархіального, чи парафіяльного. Так само в майбутньому на такому ж загальноцерковному рівні ми будемо вивчати побажання щодо статуту всієї церкви, буде створено комісію і на Помісному соборі ми зможемо внести певні зміни до цього статуту.

— Скільки, по-вашому, потрібно буде часу: два, три, п’ять років, щоб підготувати перший Помісний собор Православної церкви України?

— Загалом ми повинні розуміти — що таке Собор, що таке соборність. Собор — це засіб, а не мета, і в міру необхідності в майбутньому будуть відбуватися і архієрейські, й помісні собори в нашій церкві, але Собор покликаний вирішувати певні конкретні питання. Зараз Собор скликати недоречно з тієї причини, що заклики до нього сполучені з намаганням відкинути Об’єднавчий собор, протиставити йому. Дехто бачить потребу скликання Собору в тому, щоби повернути все назад, у стан до 15 грудня минулого року, але це вносить тільки смуту й розділення в нашій церкві, тому зараз нагальної потреби у проведенні Собору немає. Кілька місяців тому ми провели Об’єднавчий помісний православний собор, на якому практично одноголосно прийняли статут цієї церкви. Зараз немає нагальної потреби його скликати. Але ми, як церква, будемо керуватися соборно, будуть збиратися собори — в міру необхідності. Згідно зі статутом, помісні собори в нашій церкві повинні проводитися раз на п’ять років, архієрейські собори повинні збиратися кожного року. Але якщо є необхідність, то може збиратися й частіше.

— Владико, не секрет, що наше суспільство поляризоване, і після виборів багатьом дуже важко змиритися з можливою зміною курсу держави. Наприклад, багато людей були обурені ініціативою щодо проведення референдуму про ставлення до Росії. Війна триває, було багато втрат. Люди кажуть: хіба наші жертви були марні? Як можна їх розрадити?

Справедливий мир в Україні може запанувати тільки через перемогу

— Я вважаю, що їхня жертва не була марною і не буде марною. Бо ми боролися і надалі будемо боротися за те, щоб в Україні запанував справедливий мир. А справедливий мир може запанувати тільки через перемогу, бо якщо ми можемо капітулювати — це теж буде мир, але в неволі.

Наш український народ засвідчив неодноразово, що ми прагнемо мати свою єдину незалежну європейську Українську державу і на вівтар цієї незалежності, цієї європейськості покладено вже дуже багато людських життів — не тільки в останні роки, а й загалом протягом усієї історії, — наших славних героїв, воїнів, які віддали своє життя не тільки за свою землю, а й за свою родину і загалом — за кожного із нас. І тому ми повинні мати тверду і непохитну віру в нашу загальну перемогу. Звичайно, що є і будуть випробування на цьому шляху, але ми повинні бути переконані в тому, що Господь допоможе нам пройти ці випробування — і в підсумку ми будемо мати те, чого ми прагнемо. Усі хочуть, щоб це відбулося вже й одразу, але, на жаль, напевно що Господь, можливо, попускає нам такі випробування, щоб ми, пройшовши їх, стали ще більш духовно сильними. Але я вірю в те, що в майбутньому все у нас буде добре.

Марина Сингаївська,
Лана Самохвалова,
Укрінформ,
Київ