На Харківщині стався нещасний випадок. У кафе «Зустріч» від удару струмом загинула сімнадцятирічна дівчина, яка разом з подругами вирушила на «пінне шоу».
Короткий сюжет у новинах. Замітка в газеті. Була людина — і немає. Замість диплома про освіту — домовина. Замість білого плаття та свідоцтва про одруження — невеликий горбок, вкритий квітами та вінками.
Служби порятунку, які відразу прибули на місце трагедії, знайшли численні порушення правил безпеки. Жмути оголених проводів лежали просто на бетонній підлозі кафе. А ізоляція… Складається враження, що у кафе про таке слово взагалі не чули.
Звісно, власники закладу винні. Вони мали подбати, щоб такого не сталося. Мали слідкувати за молоддю, яка безтурботно витанцьовувала в клубках білосніжної піни. Ще до відкриття мали переконатися, що життю дітей нічого не загрожує. Але заплющили очі на очевидні проблеми, керуючись тільки одним бажанням: якнайшвидше отримати зиск від діяльності.
Але хтось мав дати дозвіл на відкриття цього кафе. Санстанція, пожежники — це якраз ті служби, на яких постійно скаржаться майбутні ресторатори, намагаючись узаконити діяльність своїх закладів. Скаржаться, що вони зазирають у кожну шпарину і вишукують найменші порушення, аби «було до чого прискіпатися». Робиться це, на переконання власників, лише заради хабара.
Навчені гірким досвідом, власники відразу дістають гаманці. Тоді задоволені служби, які мають дбати про безпеку майбутніх клієнтів закладу, а не про власну наживу, завіряють дозвіл на роботу, заплющивши очі на численні порушення. Намагаючись стояти на одному місці — аби випадково не зачепитися за численні дроти, розкидані на підлозі. І керуючись одним-єдиним принципом: «якось буде».
Цим принципом бодай раз у житті користувався кожен. Він підходить і для половини невивчених екзаменаційних білетів (якось здам), і для неправильно змайстрованої дитячої іграшки (якось куплять), і для поквапом відремонтованого авто (якось поїде). І, покладаючись на сліпий випадок долі, ніхто не замислюється, чи не призведе свідома недбалість до трагічних наслідків.
То хто ж винен у трагедії на Харківщині? Власники, які гналися за наживою, переступаючи через мерців? Які махнули рукою на необхідні та найпростіші заходи безпеки? Чи спеціалісти, байдужі до своєї роботи та чужих життів, здатні за гроші поставити печатку «безпечно» навіть на оголених електричних дротах?
Зараз вже пізно з’ясовувати, коли в нашій свідомості сформувалась така недбалість та байдужість до роботи та чужих життів. Чому ми звикли перекладати відповідальність за своє «якось буде» на будь-кого іншого: екзаменатора (валив, бо запитав не те, що я знаю), дитину (захлинулася, бо сама потягнула до рота неправильно приладнану деталь), водія (а не треба було їхати так швидко/так повільно/гальмувати/зупинятися). Зараз час вчитися відповідати за свої слова та дії. Бути готовими будь-якої хвилини понести тягар справедливого покарання — якщо принцип «якось буде» таки мав місце у роботі. Інакше такі трагедії залишатимуться нормою нашого життя. А пальму першості серед слів-шкодувань утримуватиме слово «якби»: «якби ж лектор запитав те, що я знаю», «якби ж ми не відпустили дочку до кафе», «якби ж водій не гальмував так різко» і так далі.
Сподіваюся, особи, причетні до трагедії, розуміють свою провину. Сподіваюсь, вона заважає їм спати ночами і тисне на груди тягарем відповідальності. Хоча щось мені підказує, що власники звинувачують електриків, які «неправильно провели дроти». А особи, які дозволили працювати небезпечному закладу, — власників. Адже вони мали подбати про безпеку…