""Молодість" роздала нагороди"

Наталія ДОЛИНА
2 листопада 2010

ПІДСУМКИ

Переможцем стала картина українського режисера

Нагадаємо, участь у конкурсних програмах брали 57 фільмів (студентські, короткометражні і повнометражні стрічки).

У альтернативній конкурсній програмі "Диплом за кращу режисуру" отримав фільм "Собаки міста Українка" - режисер Дар'я Онищенко, Німеччина-Україна; за кращу жіночу роль -Юлія Жительна - фільм "Чешки", режисер Юлія Гоголь, Україна; головний приз здобув фільм "Я пам'ятник собі", режисер Дмитро Тяжлов, Україна.

Приз імені Іва Монтана найкращому молодому актору дістався Моніці дель Кармен з фільму "Високосний рік", режисер Майкл Роу, Мексика.

Приз глядацьких симпатій завоювали "Звуки шуму", режисери Ола Сімонссон, Йоханнес Штерне Нільсон, Швеція, Франція.

Нагороду в номінації "Найкращий короткометражний фільм" розділили "Пригноблена більшість", режисер Елеонор Пур'я, Франція, та "ДівчинаЯкЯ" режисера Роуленда Джобсона, Великобританія.

Перемогу в номінації "Найкращий повнометражний фільм" здобув фільм "Звуки шуму".

Головну нагороду "Молодості" - Гран-прі - виборов фільм "Щастя моє" режисера Сергія Лозниці, Україна-Німеччина-Нідерланди.

Фільм досить неоднозначний. На попередніх показах - демонструвався під час проведення "Кінотавру" і Каннського кінофестивалю - він викликав шок і гострі дискусії критиків і глядачів. Одні критики дорікали режисерові за "рваний" сюжет", підробку під документальність та плагіат, заснований на російських картинах 90-х років, коли в моді була так звана "чорнушка". Інші відзначали, що фільм гіпнотизує постановкою кадру, правдою життя, силою дії на глядача. Фільм триває дві години. Деякі глядачі, за їхніми словами, дивилися його на одному диханні. Інші йшли із залу після 30 хвилин або години перегляду - у кого на скільки вистачило сил. До них належить і автор цих рядків. Чесно кажучи, коли б не почуття журналістського обов'язку, я б покинула кінозал ще в середині фільму. Впродовж двох годин герой фільму - далекобійник Георгій - їде по країні, населеній виродками, упирями і вбивцями. Від автостради до бездоріжжя, з міста в тайгу, від сучасності до Другої світової війни, від війни до сьогоднішніх міліціонерів. І скрізь його зустрічають кров, убивства, зрада. У страшному, небезпечному просторі живе абсолютне зло, яке позбавлене навіть крихти добра і милосердя.

Залишитися і додивитися фільм до кінця змушувала ще й надія дочекатися фіналу - можливо, хоч тут глядач побачить вихід з того мороку, жаху і безпросвітності, що показав Сергій Лозниця в своєму фільмі? Але цього так і не відбулося. Фінальні сцени фільму - страшні кадри побиття і вбивства.

Життя без надії, любов без любові, зло без добра. Колись Роберт Стівенсон написав пророчу книгу "Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда". Герой книги спробував розділити свою особистість на абсолютне добро і абсолютне зло. Читачі пам'ятають, чим це закінчилося. Абсолютне зло перемагає, ламаючи особистість доброго доктора Джекіла. У фільмі абсолютне зло перетворює доброго хлопця Георгія на вбивцю, який забув своє ім'я і втратив дар мови.

Поза сумнівом, мистецтво ніколи не стояло осторонь трагічних подій життя. Ми знаємо картини Гойї і Ван Гога, ми бачили фільми про війну, про дитячу і дорослу жорстокість, ми читали книги про зраду і відчай. Але після цього читач чи глядач все-таки не втрачав почуття віри і надії. Він прагне жити, шукати і знаходити в житті доброту і милосердя. Катарсис - очищення через страждання -незмінна складова таких творів. У фільмі "Щастя моє" страждання є, а очищення немає.
 

ВІЧ-НА-ВІЧ

Сергій Лозниця: "Щастя моє" - це гірка іронія"

- Сергію, скажіть, навіщо ви зняли цей фільм? Щоб показати набір жахів, з якими стикається людина впродовж життя, чи ці епізоди об'єднує якась ідея?

- Це фільм-попередження. Я хотів показати, як може розвиватися подібна модель життя. Коли не існує механізму захисту від зла - відбувається знищення добра. Зло завжди повертається, а куля не шукає логіки.

- У роки перебудови Станіслав Говорухін зняв документальний фільм "Так жити не можна". Через двадцять років ви зняли художній фільм з іншою назвою, але з тією ж ідеєю. На вашу думку, в світі нічого не змінилося і в ньому, як і раніше, не можна жити?

- Справді, все вже було сказано не один раз. Але оскільки ніхто цього не чує, доводиться повторювати знов. А наше життя жорстоко змінилося після 1917 року, і ми до цих пір не можемо побудувати нову модель. І досі в країні існують пам'ятники Леніну. Добре хоч, що вже немає вулиць імені Дзержинського.

- Такі вулиці є. Я живу на вулиці Дзержинського.

- Ось бачите, а ви питаєте, чи змінилося щось.

- Чому ви дали фільму таку назву - "Щастя моє"?

- Це гірка іронія. Назвати його "Нещастя моє"? Це б нічого не додало для розуміння ідеї фільму.

- Країна, якою подорожує ваш герой, не має назви? Це Україна, Росія?

- Це структурований світ. Я створював простір, в якому існує така модель життя.

- Фільм закінчується тим, що герой, розстрілявши лиходіїв-даішників, йде в нікуди. У чому ви бачите вихід з того зла, в якому опинився він і глядачі фільму?

- Метою мистецтва ніколи не була дидактика. Вихід кожен глядач має знайти сам.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua