Як тільки голос із динаміка у салоні тролейбуса речитативом повідомив про наступну зупинку, заскімлив мобільний телефон. Оскільки колегу з іншої області було ледь чути, сказав, що зараз перебуваю у громадському транспорті і перетелефоную трохи пізніше. Не минуло й хвилини, як жіночий голос комусь бадьоро порадив: «Вон там свободно». І єхидно додав: «Возле Бендеры» (прізвище відомої історичної персони тут уперто вживають саме так). Оглянувся, аби й собі побачити названу особу. І що ж? Виявляється, ці слова адресовані у мій бік. Як це — чому? А хто щойно розмовляв українською посеред російськомовного Донецька?! І хоч мене «охрестили» більше іронічно, у салоні миттю знайшлись охочі присоромити ту жіночку. Монолог однієї балакучої пані зводився до такого. Мовляв, з якого дива причепилися до людини? Хіба якщо балакає українською, то обов’язково «Бендера»? Та нехай собі спілкується так скільки влізе. Головне, аби нормальним був.
Цей випадок трапився кілька місяців тому і зайвий раз підтвердив: у Донецьку здебільшого до державної мови ставляться хоч і без особливої уваги, проте без презирства, зневаги і тим більш без агресії. Точніше, ставилися. Бо з відомих причин віднедавна українська мова тут дедалі частіше сприймається вже без особливої приязні. Чому? Бо вже понад два місяці більшість жителів краю нашу дійсність на побутовому рівні сприймають у чорно-білих кольорах. З одного боку є російськомовний Донбас: тут видобувають вугілля, варять сталь, виробляють іншу продукцію і дружно підтримують президента-земляка. З іншого — українськомовний Євромайдан, де, емоційно переконують одне одного донеччани, зібралися самі ледацюги, які не хочуть працювати, натомість тільки танцюють, бешкетують, підступно нападають на «Беркут» і просто рвуться до влади. Тому навіть невинне спілкування українською мовою в Донецьку нині все частіше може призвести до неоднозначної реакції. Логіка залізна, немов один із символів області — пальма Мерцалова. Розмовляєш українською? Значить, підтримуєш Євромайдан! А може, взагалі (страшно подумати) приїхав звідти, щоб агітувати цнотливих у цьому сенсі донеччан? А якщо навіть не підтримуєш і не агітуєш, то, мабуть, подумки співчуваєш учасникам акції протесту. Тобто все одно «не наш». Бо наші «так не разговаривают».
Цей поділ донеччан за мовним принципом, на жаль, існує й використовується не вперше і не востаннє. Втім, немає лиха без добра і не все так безнадійно, бо ось свіжий приклад. Нещодавно у Донецьку почали активно готуватися захищати приміщення місцевої влади від навали «екстремістів» із західних регіонів. Виявляється, з’явилась «оперативна інформація», що 700 молодиків ось-ось приїдуть у місто й підуть на штурм будинків влади. Та не на тих натрапили! На захист відразу дружно стала «гвардія праці» — привезені автобусами під стіни облдержадміністрації шахтарі, а також «гвардія мітингів» — молодики спортивної статури та відомих манер поведінки. Саме кілька згаданих добровольців у центрі міста й звернулися до нас із колегою з проханням зорієнтуватися на місцевості. Одне слово, запитали дорогу до найближчого магазину. Я й підказав: мовляв, он туди, за якусь сотню метрів, а якщо піти навпростець, то ще ближче буде. Додам: сказано це було українською мовою.
Треба було бачити миттєву реакцію чотирьох потенційних покупців, які аж стрепенулися! Вони здивовано витріщилися на нас і багатозначно перезирнулися: «Ви что — действительно с Бендерштата?..» Тепер уже перезирнулися ми з колегою, в якого на обличчі було написано щось на кшталт: «Дідько тебе смикнув за язик!» Або: «Мовчання мовою — золото!»
Німа сцена затягнулася. А потім один із шахтарів, а це були саме вони, похмуро, але по-дружньому порадив… Ні — не розмовляти більше українською, а просто не йти ближче до приміщення влади. Бо там, за його словами, пантрують так звані «тітушки», у яких аж руки сверблять в очікуванні подібних «клієнтів», а тому вони навіть не з’ясовуватимуть, хто перед ними. Досить буде й того, що «нахабно» спілкуємося українською. Застереження справді не зайве, адже згадані «пацани» швидкі на розправу. Приміром, нещодавно на одному з мітингів у Донецьку вони навіть помилково товкли ногами колегу, який обурено кричав: «Братаны! Я же свой!..»
«Нації вмирають не від інфаркту. Спершу у них відбирає мову», — геніально і влучно «встановила діагноз» Ліна Костенко. Звісно, на право спілкуватися українською донеччан офіційно й публічно ніхто не зазіхає. Але те, що мова знов опинилася своєрідною заручницею непростої політичної ситуації, — нонсенс. А ота вимушена реакція українськомовних земляків: «Мовчання мовою — золото!» — погодьтеся, виходить за межі здорового глузду.