Біженець, переселенець, переміщенець. Ці слова активно використовують в інформаційному просторі, хоч розуміють по-різному. В інших країнах біженець — особа, що залишає місце проживання під час війни або стихійного лиха. А чи можна такими вважати жителів Донецької та Луганської областей?
Розуміючи умовність терміна переміщенець, використовуватиму саме його.
Переміщенець — це не лише одна особа, а й установа, компанія, навчальний заклад та ін. Хоч важко уявити їхнє переміщення без усієї інфраструктури. Ітиметься про особу, адже вона переміщується з усім духовним багатством, бо матеріальне змушена кидати. Звичайно, матеріал передбачав би узагальнення, але через можливий граничний суб’єктивізм спробую поглянути на питання переміщенців через їхню власну оцінку.
Епізод 1. Мовно-інтеграційний
Із 2014 року і досі на всіх тимчасово не підконтрольних українській державній владі територіях запущено маховик адаптації освітнього і культурного простору під російськодержавні стандарти. В усіх вищих навчальних закладах (якщо їх можна такими назвати) в так званому утворенні ДНР проведено ревізію освітніх програм і запровадження усіх ліцензійно-акредитаційних вимог російського освітнього зразка. Українську ж мову виведено на маргінеси з максимальним скороченням годин на її вивчення у школі, переведення на факультативне начало, а відповідно літературу, історію та культуру вивчають як вітчизняну.
Щоправда, в Україні термін вітчизняна історія не зовсім зрозумілий, бо про яку вітчизну йдеться? Якщо ж є вітчизна, то необхідне обґрунтування двох пов’язаних реалій — народ і мова. Над цими поняттями активно працюють науковці з «ДНР», пропонуючи тлумачення народу «донбасівець» (І. Дяговець) і подаючи джерела формування. Над донбаським регіолектом російської мови також активно працюють (В. Теркулов), одна з ознак його — наявність слів, не зафіксованих, за оприлюдненим на лекціях перед «громадськістю ДНР» твердженням цих вчених, в інших мовах. Наприклад, халабуда (це слово використовували Панас Мирний, Олесь Досвітній, Олесь Гончар, Юрій Збанацький та ін.), тормозок (зафіксував проф. В. Ужченко у працях) та ін.
Визначення таких понять для недоутворення «ДНР» «архіважливе», адже тоді теза про особливість цього краю цілком мотивована. Справді, «державний конструкт» (чи «недодержавний») змодельовано: мова, народ і територія. То чого ж ви хочете, панове? Ось і обстоювання тези на перемовинах мінського формату про особливий статус сучасних територій ОРДЛО, а в реальності — щось інше.
Розумний читач тут зробить паузу і дивуючись поміркує: але ж значна частина тих, хто покинув Донеччину й Луганщину, в побуті послуговуються російською мовою. Вочевидь, вони не засвоїли її донбаського регіолекту. Тому й стали мовними біженцями чи мовними переміщенцями.
Епізод 2. Суспільно-державний
Чому рускій мір знайшов активну підтримку на Донеччині та Луганщині? Одні стверджують, що причина в тому, що нема української мови. Але це не зовсім так, бо у багатьох районах були активні носії українських говірок: Амвросіївському, Шахтарському, Слов’янському, Новоазовському, Великоновосілківському тощо. Інші наголошують на домінуванні російської мови на цих землях. Подібна думка має мотивацію в тому, що на початок 1990-х у Донецьку, наприклад, не було жодної українськомовної школи.
Не вдаючись у розлогі міркування, бо є що сказати, адже понад 15 років вів авторську програму «Мово рідна, слово рідне…» на Донецькому обласному радіо, зауважу: а як бути з тими, які, послуговуючись російською в побуті щоденно, не сприйняли ідеї «ДНР»? Справжня причина — вододіл у сприйнятті й оцінці минулого, умінні розпрощатися з ним. У поколінні чи поколіннях, що активно беруть участь у голосуванні, активна пам’ять про минуле, ностальгування за ним та обговорення втраченого щастя радянської доби. Вона в їхніх головах асоціюється з юністю, молодечим запалом, показовою рівністю всіх, сподіваннями на державу, яка надає житло і гарантує роботу.
ОРДЛО в цьому сенсі особливі. Вони неодноразово поповнювалися тими, хто або намагався втекти від колгоспного раю, або змінював життєвий шлях по Другій світовій війні (колишні полонені не мали права на працевлаштування в інших регіонах). З одного боку, таке формування промислово-економічних (гірничих, заводських тощо) колективів створювало постійну атмосферу боротьби за лідерство, а з другого — встановлювало різні моделі маніпулювання колективами, нав’язувало певні цінності.
Ще в 1970-ті роки на одній з нарад було заявлено про абсолютну маргінальність культурного сектору на Донеччині й Луганщині, що й сприяло консервуванню «радянізму». Необхідна була відповідна модель підняття його на поверхню і побудова на цій основі недодержавного утворення, в якому всі мають однакові можливості, від кожного залежить майбутній поступ такої собі «ДНР».
Епізод 3. Подільсько-донецький
У 2014 році Донецький національний університет перемістився (так офіційно кваліфікують вищі навчальні заклади, які не змогли продовжувати повноцінну роботу на територіях ОРДЛО) на подільську землю і продовжив діяльність у Вінниці. В 2016 році за волевиявленням трудового колективу йому присвоїли ім’я Василя Стуса. Ставлення вінничан до переміщеного університету позитивне, що підтверджує довіра випускників до навчання в ньому, адже два роки ДонНУ імені Василя Стуса здійснює приймальну кампанію на подільській землі. І загальна кількість першокурсників на більшості спеціальностей підтвердила належну оцінку вишу.
У цих умовах заклад активізує зв’язки Донеччини й Вінниччини, що вдається завдяки проведенню два роки поспіль відкритого творчого конкурсу серед учнівської та студентської молоді «Слово у душі — душа у слові», організації та успішному перебігу Міжнародної міждисциплінарної науково-практичної конференції з нагоди 90-ї річниці з дня народження Олекси Тихого «Мислити з Олексою Тихим: гідність, виховання, ідентичність», проведеної завдяки активному діалогу Донецької та Вінницької облдержадміністрацій та ін.
Важливо зберегти принцип толерантності, оскільки відчуття перебування в гостях до такого зобов’язує. Мовний портрет Вінниці та містечок Поділля потребує ґрунтовного аналізу. Проте було вельми дивним почути в інтерв’ю у травні — червні 2017 року з очільником кафедри мови одного з вишів Вінниці на вінницькому RadioROKS сентенцію, що українськомовні жителі обласного центру і області читають дуже мало, набагато менше, ніж російськомовні. Такі міркування науковець підтверджував власними узагальненнями, що були підсумком тривалих анкетувань. А молодь не спілкується українською, обґрунтовуючи більшою культурною материковістю російської.
Такою ситуацією, на думку кандидата філологічних наук, мотивований і вибір батьками російськомовного навчання у школі. Важко було таке сприймати і зрозуміти очільника кафедри. Справді, у спілкуванні вінницької молоді вражає прагнення користуватися російською. Якщо Хрещатик не завжди розмовляє українською, то у Вінниці на вулиці Соборній українську все-таки чути значно частіше, ніж російську. На Поділлі толерантно ставляться до мовних переміщенців, тут вони почуваються в рідній мовно-культурній стихії.
Епізод 4. Мовнокультурний
Мова — елемент культури, водночас вона формує культуру, бо поза мовою сприйняття культури народу, усвідомлення цього народу відсторонене. Мова наповнює народ силою, дає йому крила для цивілізаційного поступу. Та й нація закінчується там, де втрачено силове поле мови й де звуки її позбавлені пам’яті. Мова живить народ силою та енергетикою. Отже, і нищення мови народу — це відсторонення її від державобудівничих та націєтворчих процесів.
Саме тому в ОРДЛО планово відсторонено українську мову від об’єднавчого навантаження, від її силового поля єднання із загальнодержавним простором. Надзвичайний поспіх у переміщенні всього українськодержавного на маргінеси в недоутвореннях підтверджує високий потенціал української мови, культури, а відкидання і заперечення її різними циркулярами — це чергова спроба довести, що українська не може бути державотворчою. І нічого, що «республіки» вторинні не лише у сприйнятті всього світу, а й за мовно-культурним наповненням, бо мети досягнуто: протиставлено всій цивілізації. Саме цього не відбулося, адже бездуховність, брак власного мовного тла і вигнання всіх за мовною та культурною ознакою роблять приреченим таке недоутворення.
Однак є те, що об’єднує всіх нас в Україні. Один із цікавих своєрідних поетів Бахит Кинжеєв, згадуючи виступ Сергія Жадана у Нью-Йорку, каже: «В українців тут є культурні центри, а в росіян немає. І ось ми приходимо в український центр. Це триповерхова будівля із залом осіб на 300, внизу чудова крамниця сувенірів — колишнє українське село в центрі Манхеттена. Там досі збереглися ресторанчики, крамнички. Виступає Жадан. Він читає вірші про війну на Донбасі, і дивлюся, що половина аудиторії — українці, а половина — росіяни. Начебто в залі сидять люди, які мають бути ворогами, але ні: російські емігранти прийшли слухати українського поета та ще й з квітами. Для мене це був момент щастя».
Таке щастя взаєморозуміння та взаємоцінування можливе за умови поваги до всього українськодержавного як самодостатнього, того українського, що тисячоліттями плекав і примножував народ. А мова українська, попри численні заборони, утиски, не лише збереглася, а й повноцінно виявляє свою силу, гарт і довершеність у всіх сферах державності.
Замість узагальнень. Мова — надбання народу, вона живить його дух. Проживання в одній імперії тривалий час накладає відбиток на всі її народи, особливо коли імперську мову нав’язувано як основну. Прикладів історія подає чимало — від сучасної Індії до багатьох країн Африки, Латинської Америки. Чи постає така мова національним надбанням? Президент Білорусі Олександр Лукашенко заявив на відкритті пленарного засідання ХІХ Всесвітнього конгресу російської преси, що російська мова для Республіки Білорусь — національне надбання. Шкода лише, що білоруська не має схожого статусу.
Чому мову біженців-переміщенців не сприйняли на рідній землі, яку вони змушені були покинути? Чому переміщенці не подають голосу в інформаційному просторі? А тому, що навчені терпіти. І хоч це поступово відступає, залишається актуальним інше. Не можна голосно заявляти про себе, а тим паче критикувати змодельоване в сучасному просторі ОРДЛО, адже там живуть близькі й рідні. І вони зазнають лиха, що твориться на не підконтрольних Українській державі територіях.
Це в жодному разі не сумні нотки міркувань про момент сучасний, бо ми віримо у розвиток і процвітання України.
Анатолій ЗАГНІТКО,
публіцист, для «Урядового кур’єра»