Феодосія, Коктебель, Узун-Сирт добре відомі планеристам і тим, хто хоче підкорити небо. Ці місцини стали Меккою для новачків та ветеранів парашутного, планерного та інших видів авіаспорту. Любителі неба приїздять сюди з квітня по жовтень. Ночують зазвичай у наметах, а вдень літають. Кореспондент «УК» побувала на горі Клементьєва, ознайомилася з історією цього місця, відомими спортсменами та льотчиками СРСР, які з’їхалися на святкування 90-річчя вітчизняного планеризму.
.jpg)
Все почалося з капелюха
Так звані висхідні потоки, що дають змогу планерам та дельтапланам «повисіти» в небі, перекочуючись із хмаринки на хмаринку, відкрили в цій місцевості 1920 року поет і художник Максиміліан Волошин і авіатор Костянтин Арцеулов. Вони йшли пішки з Коктебеля у Феодосію, й на горі Узун-Сирт з голови Волошина вітер зірвав капелюха. На диво, він не впав донизу з гори, а високо злетів угору і, пройшовши чималий шлях, приземлився далеко на схилі. Це так зацікавило поета, що він пророблював трюк знову і знову. І щоразу дивувався, коли капелюх злітав над ним. Арцеулов пояснив йому, що це висхідний потік, у якому так люблять ширяти птахи без жодного помаху крила. «Я мрію про такий політ теж», — зауважив він. І 1923 року бажання відомого льотчика-випробувача здійснилося.
Саме тоді гора Клементьєва була відкрита Арцеуловим як ідеальне місце для повітроплавання. Адже тут, крім висхідних потоків, є простір для розгону — шестикілометровий гірський хребет і 250-метрова гора над рівнем моря.
До речі, історія про капелюх зберігається тут і досі, увіковічена в металі на Алеї слави космонавтики поряд з пам’ятниками засновникові практичної космонавтики С.П. Корольову і видатному конструкторові О. К. Антонову, які починали свої кар’єри з розроблення планерів.
Від дерев’яного птаха — до 600-тонного літака
— У це важко повірити, але перші планери виробляли з дерева, їх тягли на гору на конях і запускали в повітря за допомогою мотузки, — згадує історію планеризму президент — генеральний конструктор ДП «Антонов» Дмитро Ківа в музеї планеризму, що розташований на цій самій горі. Він показує чудернацькі літальні апарати, підвішені під стріхою, які більше схожі на любительські, і продовжує далі: — Важко уявити, як ці машини літали. Їхні винахідники — найщасливіші люди, першопрохідці авіації. Одним із них був мій учитель Олег Костянтинович Антонов. Сьогодні він більше відомий як автор сімейства літаків різної вагової категорії — від п’ятитонного Ан-2 до чотирьохсоттонного Ан-124 «Руслана» і шестисоттонної Ан-225 «Мрії» і менше — як конструктор 52 типів планерів, від першого «Голуба» до рекордного А-15.
Але планери і планеризм — це те, з чого починав Антонов, ставши 1931 року головним конструктором планерного заводу в підмосковному Тушині, чим захоплювався все життя (у 1980-х роках планери виробляли і в КБ «Антонов») і любов до чого передав своїм учням. Як і інші першопрохідці повітроплавання (Іллюшин, Яковлєв, Граціанський, Арцеулов, Тихонравов, Толстих, Корольов), він зробив величезний внесок у вітчизняну і світову історію авіапрому, показав добрий приклад для молоді.
Боротьба за гору
— Кілька років тому гору Клементьєва хотіли розпаювати і роздати під будівництво котеджів, — згадує Дмитро Ківа, — тоді її вдалося відстояти. А зараз нова біда. Місцеві жителі і парапланеристи під час свята поділилися новим криком душі. Наприкінці серпня цього року кримська влада дозволила розробку надр біля підніжжя заповідної зони Карадагу — і тут запрацював щебеневий кар’єр. Фахівці кажуть, що це може призвести до втрати цінних висхідних повітряних потоків. Як наслідок, це загрожуватиме життю авіаторів, курортній і туристичній привабливості гори, яка має історико-культурне значення й унікальні аеродинамічні властивості, аналогів яким немає у Європі, підсумував Дмитро Ківа.
— Сумно спостерігати, як уже зараз у небо здіймаються хмари пилу, — констатує росіянин Володимир, планерист із 10-річним стажем, який щороку приїздить сюди політати. — Такі місця треба берегти любителям політати та українській владі, адже це додаткові надходження в бюджет від туризму та імідж країни, — переконаний він.
На думку Володимира, цій горі було б доцільно надати окремий статус із забороною розробки надр поблизу неї. Початок видобутку щебеню на ній — це все одно, що перекреслити історію і забути про здобутки авіації й авіапрому, зроблені тут. «З 1986-го до розпаду Союзу Республіканський дельтаклуб, розташований на горі Клементьєва, підготував 523 пілоти-інструктори. Це більше, ніж 15 клубів Союзу разом узяті, — уточнює майстер спорту СРСР, суддя всесоюзної категорії з дельтапланеризму, інструктор Олександр Кузнецов. — За великим рахунком в СРСР 80% літаючих були учнями української школи, учнями наших учнів або учнями учнів наших учнів».
— Гора Клементьєва та планери подарували мені ще 6 років польотів після льотної кар’єри, — зізнається Валерій Мигунов, Герой Радянського Союзу, заслужений льотчик-випробувач СРСР, полковник, лауреат Державної премії СРСР. — Літати на планері важче, ніж на літаку, бо в ньому немає мотора і льотчику треба спіймати повітряну хвилю, зорієнтуватися в просторі, фактично стати птахом. Та й відчуття інші, яскравіші. Складається враження, що, відірвавшись від землі, очищується душа.
На думку Валерія Мигунова, за економічної кризи, браку коштів та недостатнього бюджетного фінансування льотних навчань пілотів було б доцільно починати їхню підготовку з планерів, польоти на яких значно дешевші й екологічніші, ніж на літаку. До речі, про це свого часу казав і О.К. Антонов, зауважив він.
300 гривень — і небо ваше
На чому нині літають в Україні, скільки це коштує та чи багато бажаючих навчитися ширяти в небі? — запитую Олександра Кузнецова. «Охочих багато, та не всі можуть літати, — наголошує він, пояснюючи: — Когось паралізує страх висоти й падіння, хтось не має відчуття простору і повітряних потоків, у когось слабко розвинений вестибулярний апарат, а комусь банально не вистачає грошей на польоти. Адже це недешеве задоволення, за день польоту на різних видах літальних апаратів доведеться викласти у середньому 300—500 гривень. Приміром, хвилина польоту з інструктором на дельтаплані коштує 20 гривень (від зльоту до посадки), а сам літальний апарат — 30 тисяч доларів (знадобиться під час професійних занять цим видом спорту). Саме тому спочатку людина має спробувати, чи готова вона літати, — морально, фізично і фінансово під час пробних польотів. Щодо кількості професійно літаючих на дельтапланах, то на всю Україну їх налічується менш ніж сто, на планерах — понад сто. До речі, деякі види літальних апаратів, приміром дельтаплани та планери, почали вже випускати в Україні вихідці з КБ «Антонов». І, як показує результат участі на них у різних авіазмаганнях, наша продукція доволі високої якості.
Помічаю, що на подію з’їхалося багато жінок, цікавлюся у Валентини Топорової, заслуженого майстра спорту з планерного спорту, дворазової абсолютної чемпіонки Європи: «Чому? Жінки більше люблять літати?»
— Бажання літати не залежить від статі і віку, з ним народжуються, — пояснює вона. — Жінок неохоче брали у військові училища та авіацію, тому все, що їм лишалося, — це планери і парашути. Мені, приміром, шістдесят, з яких сорок я літаю і беру участь у змаганнях. Так, цьогоріч посіла четверте місце у вправах на чемпіонаті світу з планерного спорту. Чому літаю? Бо відчуваю щастя, коли піднімаюся в небо. Там весь світ під тобою і дуже спокійно — на 3-5 годин забуваєш про життєві турботи. Фізично це не дуже складно. Треба лише навчитися злітати, ловити невидимі потоки повітря, що дають змогу ширяти без мотора, набирати висоту — і врешті-решт приземлятися. Мій максимальний політ тривав вісім годин. А взагалі в Україні є спортсмени, які проходили маршрут у тисячу кілометрів за 10 годин. Аби навчитися цьому виду спорту, треба як мінімум 15 годин польотів з інструктором, а починати ним займатись можна з 16 років у будь-якому з трьох планерних клубів — у Києві, Рівному чи Вінниці.
74-річна Лідія Олефірова з Павлограда зізнається, що в парашутний спорт потрапила випадково. Її не брали в гурток через маленькі зріст і вагу, тому пішла у спортивну гімнастику. 16-кілограмовий парашут і
8-кілограмовий запасний парашут були завеликими для півтораметрової дівчини. Але бажання літати перемогло, і 1953-го вона таки здійснила перший стрибок. А в 1958-му стала чемпіонкою світу з парашутного спорту і встановила світовий рекорд у жіночому нічному затяжному стрибку з висоти 10 371 метр, з яких 9735 метрів — у вільному падінні (без розкриття парашута). На її рахунку 17 золотих, дві срібні і одна бронзова нагороди. Зізнається, що живе спортом і досі — стрибала в 66, 70 і 75 років з 4200 метрів. Збирається і у 80, якщо дозволить здоров’я і підтримає Всеукраїнська організація «Клуб українських жінок льотних спеціальностей «Авіатриси», членом якої вона є. Любов до парашутного спорту вона передала й двом донькам та внучці. «Молоді дедалі важче займатися цим видом спорту через дорожнечу, бо все приватизоване і приватник встановлює свою ціну, — констатує вона. — Раніше було легше, бо польоти були безкоштовні».