Ця недавня новина не просто вразила, а відгукнулася гіркотою і болем. У моїй рідній Миколаївці в Білопільському районі стали різати на металобрухт обладнання цукрового заводу. Уже пішли у безвість буртоукладальні машини, окремі лінії, найближчим часом автогени дістануться інших ділянок.
Миколаївський завод останній на Сумщині, який найдовше тримався на цукровій мапі краю. Ще навіть торік виробляв солодкі кристали, але, як заявили власники, через багатомільйонні борги вони змушені вдатися до такого кроку.
Мимоволі пригадав, як на початку 1980-х, коли тільки почав працювати у відділі сільського господарства обласної газети, журналістські відрядження весняно-осінньої пори найчастіше були пов’язані саме з цукровим виробництвом. Адже тоді Сумщина засівала буряком понад 100 тисяч гектарів, а сировину переробляли 16 цукрових і два рафінадні заводи. Нині складно уявити такі масштаби, адже цукрові буряки як технічна культура майже зникли зі слобожанських полів, хоч біля джерел солодкої промисловості свого часу стояли Терещенки та Харитоненки. Чи могли вони подумати, що через 100 років їхні правнуки поховають справу, що стала для них справою життя?
То що ж трапилося за останні три десятиріччя? Чи й справді став непотрібним цукор? Чи, може, змінилися погодні умови? Чи причини в іншому — недбальстві, байдужості, небажанні ускладнювати собі господарське життя, бо вирощування цукристих — таки морочлива справа? Справді, навіщо зайвий клопіт, якщо можна посіяти соняшник чи кукурудзу, дочекатися врожаю, розпихати по кишенях прибуток — і шукай вітра в полі. Хоч як прикро і боляче усвідомлювати, напрошується далеко не оптимістичний висновок: попри важливість і потрібність цукрового виробництва, пішли шляхом найменшого опору. А що? Продукт привезуть із сусідніх областей, де вціліла частина заводів, а якщо й там їх пустять під ніж, то Європа допоможе. Бо за кордоном і справді мають усе, що потрібно для виробництва цукру, хоч погодні умови, якість ґрунтів істотно поступаються нашим.
Так, немає нічого вічного, і настає час, коли те чи те обладнання вичерпує ресурс, стає баластом. Та чи завжди єдиний варіант розв’язання проблеми — автоген? Невже всі як один цукрові заводи на Сумщині водночас стали зайвими і жоден із них не можна було перепрофілювати і таки зберегти? А це ж робочі місця для тутешніх жителів, які у пошуках заробітку змушені їхати у Європу й навіть далі, щоб прогодувати сім’ї, і підтримувати тамтешню економіку. У нас же чомусь одне пояснення і відповідь: не вигідно — і квит.
Скільки переговорено-перебалакано про закупівлі мобільних цукрових заводів, які давно використовують закордонні промисловці! Компактні й зручні, вони могли б стати альтернативою громіздким і затратним (якщо вони такі не тільки на Сумщині). Та куди там! За три десятки років в області не з’явилося жодного нового цукрового виробництва. Зайве (і навіщо?) згадувати, що завод у пам’яті кількох поколінь жителів означає значно більше, ніж просто виробництво. І я перше трудове хрещення здобув після восьмого класу, працюючи у заводських жомових ямах.
Разом із дорослими робітниками і кількома ровесниками, які вирішили трохи заробити на літніх канікулах, їздив до лосятинського лісу, різав ліщину, встилаючи нею металеві риштовання. Та й світлої пам’яті мама не могла дочекатися кінця серпня — початку вересня, щоб піти працювати: на ваговій, у складі, де церувала мішки, нумерувала їх — за сезон число доходило ледь не до мільйона.
Що вже казати про дитячу радість, коли на все селище лунав пронизливий гудок і, як здавалося тоді нам, відкривалася нова сторінка в нашому житті: пропахла сиропом, жомом і чимось ще невловимим, що вже назавжди зникло за життєвим обрієм.
То невже ми і справді приречені на вічні помилки, які тільки й вчать того, що нічого не вчать? Знищуючи заводи, не лише відправляємо на брухт метал, а й сьогоднішню молодь на заробітки у світи. І не тільки їх, а й їхніх дітей, можливо, й онуків. Гірка ситуація із солодким продуктом. І не тільки з ним.