80 РОКІВ З ПОЧАТКУ ЕВАКУАЦІЇ ЧЕЛЮСКІНЦІВ
Політ у підкрильному ящику
ДУРІСТЬ ВОЖДІВ. У далекому 1933 році, що для українців насамперед асоціюється зі страшним
Голодомором, радянське судно «Челюскін» вирушило у свій перший і, як з'ясувалося згодом, останній рейс. За рік до цього криголам «Сибіряков» уперше в історії пройшов за одну навігацію Північним морським шляхом — вздовж північного узбережжя СРСР. Якщо ж бути об’єктивним, то це плавання лише замалим не завершилось катастрофою: на підході до Берингової протоки, що розділяє Чукотку й Аляску, корабель втратив частину гребного валу і гвинт. Тільки завдяки сприятливій льодовій обстановці та попутному вітру він під саморобними вітрилами спромігся дійти до вільної від крижин води, де його взяли на буксир та відтягли до найближчого порту на Камчатці.
Здавалося б, рейс «Сибірякова» засвідчив утопічність намірів підкорити Північний морський шлях за тогочасного технічного розвитку флоту. Однак наступного року придбаний за кордоном за валюту новенький вантажно-пасажирський корабель «Челюскін» вирушив тим самим маршрутом.
Не потрібно бути фахівцем, щоб навіть за основними технічними даними пересвідчитися в авантюрності цього задуму: за фактично однакової потужності парових машин «Челюскін» був у 5,4 раза більшим за водотоннажністю від «Сибірякова». Як наслідок, на чверть віку молодший корабель не лише поступався ветеранові швидкістю, а й потужністю в розрахунку на одиницю ваги судна та міцністю корпусу. Не зайве нагадати, що «Сибіряков» — повноцінний криголам, а «Челюскін» — лише судно, як вказано у технічній документації, «посилене для навігації у льодах».
Не дивно, що вже на 11 день плавання корабель внаслідок зіткнення з крижиною зазнав значної деформації корпуса. Постало питання про повернення у порт Мурманськ, однак ніхто не наважився на це рішення. Тож доля корабля та понад ста пасажирів і членів екіпажу стала залежати від щасливої випадковості, якої, на жаль, не сталося.
23 вересня «Челюскін», ще не досягши Берингової протоки, потрапив у суцільні льоди і почав вимушений дрейф. 13 лютого 1934 року внаслідок стиснення льодових полів корпус корабля розчавило, і за дві години судно потонуло. 104 учасники експедиції, які встигли вивантажити із судна найпотрібніші речі, опинились на кризі.
Єдиною надією на порятунок була авіація, адже жоден із криголамів не міг пробитися до місця катастрофи. 5 березня пілот Анатолій Ляпідевський зумів посадити літак біля табору челюскінців і вивезти з нього 10 жінок та двоє дітей. Та лише 13 квітня вдалось евакуювати останніх потерпілих. За спогадами очевидців, у розраховані лише на членів екіпажу літаки людей доводилося завантажувати як дрова — буквально закидаючи за руки і ноги. Зокрема двомісними Р-5 вивозили до шести евакуйованих, яких головою вперед заштовхували у підкрильні ящики та навіть намагалися прилаштувати на колінах пілотів.
Успішний порятунок челюскінців — особиста заслуга авіаторів, які в сорокаградусний мороз за умов обмеженої видимості примудрялися піднімати у повітря перевантажені літаки з імпровізованої злітної смуги. Саме на відзначення їхнього подвигу було запроваджено звання Героя Радянського Союзу, першими з яких стали відразу семеро льотчиків. Не обійшлося й без красномовного курйозу: до переліку відзначених потрапив Леваневський, літак якого через аварію не вивіз жодного челюскінця, зате проігнорували Бабушкіна — пілота малопридатного для експлуатації палубного літака, на якому авіатор із механіком зуміли самотужки дістатись до Великої землі.
Усіх жителів льодового табору (за винятком дітей) удостоїли орденів Червоної Зірки. Це стало першим масовим нагородженням в історії СРСР, а тріумфальна зустріч спецпоїзда з челюскінцями на всьому маршруті від Далекого Сходу до Москви стала генеральною репетицією відзначення всіх наступних піррових перемог сталінської епохи, коли за всенародним ушануванням героїв уже недоречно було замислюватися, що їхньою жертовністю й мужністю оплачено дурість вождів.
140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ БЕРДЯЄВА
На чиїй совісті революція?
ОСОБИСТІСТЬ. «Я сидів чотири рази у тюрмі — двічі за старого режиму і двічі за нового; три роки провів у
засланні на півночі; мав процес, що загрожував мені довічним поселенням у Сибіру; мене вислали з рідної Вітчизни і, ймовірно, закінчу своє життя у вигнанні», — це не спогади запеклого рецидивіста, а мемуари одного з найвидатніших філософів ХХ століття Миколи Бердяєва.
Для світу він росіянин, хоч народився і виріс у Києві. До речі, видатний мислитель вільно володів українською мовою, а давню столицю Київської Русі вважав місцем, де сформувався його світогляд: «У душі своїй я завжди відчував образ Печерська. В мені змішалися чернечі та військові інстинкти і визначили характер мого духовного життя».
Прикро, що відрахування з Київського університету за участь у студентських заворушеннях та заслання у Вологду, згодом замінене на «гласний нагляд поліції» в Житомирі, стали тільки першими випробуваннями в житті талановитого юнака. Та доля справжніх правдолюбців — чи то давньогрецькі мислителі, чи то вічний мандрівник Григорій Сковорода — завжди була нелегкою.
Видатного киянина прийнято вважати «російським релігійним філософом», а звання почесного доктора теології (богослов'я) Кембриджського університету фактично стало єдиним офіційним званням одного з найавторитетніших науковців світу. Та мало хто знає, що, на відміну від Льва Толстого, якого лише відлучили від церкви, Миколу Бердяєва за полемічну статтю «Гасители духа» замалим не відправили на довічне заслання до Сибіру. Врятував вступ Росії в Першу світову війну, коли на хвилі патріотичної ейфорії обмежилися висилкою «віровідступника» на Вологодщину.
Поставлене ще за рік до початку світової бійні запитання: «Християнство — це релігія покори і послуху чи релігія свободи і любові?» — залишається актуальним донині. Як і невтішний висновок, що «найнижче, свинське матеріалістичне життя миліше для синодальної церкви, ніж вище духовне життя» та гірке запитання: «Який же ти православний, якщо не п’єш, не розпусний, не занурений у матеріальні інтереси?»
Задовго до розвалу Російської імперії Бердяєв написав, що «падіння церкви — це падіння людини. Коли церква перебуває в духовній «нерухомості», тоді в рух приходять солдати, поліція, багнети і гвинтівки».
Уже після перемоги більшовиків з-під пера видатного мислителя вийшла знаменита «Філософія нерівності», в якій нову владу зображено без німба визволительки і переможниці, а стару — потерпілої й мучениці: «Революція завжди свідчить про те, що можновладці не виконали свого призначення. Засужденням до революції панівних прошарків суспільства буває те, що вони довели до революції. В суспільстві була хвороба і гнилизна, що зробили революцію неминучою».
Марна справа намагатися викласти сутність філософських поглядів Миколи Бердяєва у короткій замітці, як неможливо втиснути його вчення в обмежені рамки суто «руського міра» з його одвічною несвободою людини. Між тим як видатний філософ у працях доводив, що саме раби Божі бунтують проти Бога, а діти Божі його люблять і своєю свободою покликані примножувати добро світу.
75 РОКІФВ ВІДКРИТТЮ ПАМ’ЯТНИКА ШЕВЧЕНКОВІ В КИЄВІ
Столиці України — велич Тараса
ДАТА. Промовистий факт, що на знаменитому пам’ятнику 1000-річчя Росії в Новгороді планували барельєф
Великого Кобзаря, проти чого особисто заперечив імператор. Та від того велич і роль Тараса в історії не поменшала, що добре усвідомлювали російські шовіністи, які навіть на сторічний ювілей українського пророка не допустили спорудження його монумента в Києві.
За часів Сталіна теж особливо не переймалися культурними потребами «братнього народу». Однак зміна ситуації в Європі та дедалі ймовірніший «визвольний похід» у Західну Україну змусив зняти тавро «націоналістки» з Лесі Українки і почати показово вшановувати Кобзаря.
Глибоко символічно, що в конкурсі на кращий проект монумента нашому пророкові переміг Матвій Манізер з Ленінграда — міста, тісно пов’язаного з долею Шевченка. Та коли створений на берегах Неви пам’ятник став реальністю, виявилося, що бронзовий Тарас замалий і «губиться» серед відведеного йому простору — скверу перед будівлею університету. Отож вирішили, що цей монумент краще підійде для Канева, а для української столиці відлили на два метри «вищого» Тараса. Саме його урочисто відкрили 6 березня 1939 року, за день до цього присвоївши Київському університету святе ім’я Шевченка.
80 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ ГАГАРІНА
Наш космос
.jpg)
ІСТОРІЯ. Політ першого космонавта став тріумфом і для людства загалом, і для радянських громадян зокрема
— на той час ще злиденних. Утім, кожен з них усвідомлював: це завдяки і його трудовому вкладу ім'я Гагаріна звучить всіма мовами.
Прорив у космос справді став спільною заслугою народів СРСР, та український внесок чи не найвагоміший. Нині всім відомо, що таємничим «Генеральним конструктором» перших космічних кораблів людства був українець Сергій Корольов, а ракетні двигуни розробляв ще один наш земляк — одесит Валентин Глушко. Навіть знаменитий Байконур розпочався з перших наметів військових будівельників і дивізіону ракетників, які приїхали в казахську пустелю з містечка Білокоровичі на Житомирщині. До речі, першим начальником космодрому судилося стати «росіянинові» з українським прізвищем Олексієві Нестеренку.
На харківському заводі «Комунар» створили систему управління ракетоносія «Восток», що виніс Юрія Гагаріна на навколоземну орбіту. На київському «Арсеналі» розробили унікальну систему прицілювання корпусу ракети при її пуску, створити яку не змогли навіть імениті московські НДІ. Інженери-арсенальці сконструювали, а робітники втілили в реальність обладнання, що з точністю до 10 кутових секунд (!) виставило 40-метрову ракету, яку розхитував вітер і деформували добові перепади температур.
Свій вклад в оснащення гагарінської ракети внесли «Київприлад», Харківський авіазавод, «Пожмаш» із Прилук та ще десятки українських підприємств. Навіть автобус, що віз першого космонавта людства на стартовий майданчик, зібрали за спецзамовленням на Львівському автозаводі. Чи не тому монументи на честь Гагаріна — одні з небагатьох символів радянської епохи, які нікого не роз’єднують…