100 РОКІВ ПРОХОДУ ПЕРШОГО СУДНА ПАНАМСЬКИМ КАНАЛОМ
На крові та піску — не будують
ПРИКЛАД. Повідомлення про перехід першого корабля (ним став американський пароплав «Анкон»)
рукотворним каналом, що відкрив короткий і безпечний шлях між Тихим і Атлантичним океанами, не потрапило на перші шпальти газет. Світ хвилювала значно важливіша подія — початок Першої світової війни. Знищені у її горнилі матеріальні і людські резерви не порівнювані з витратами на спорудження справжнього інженерного дива, що досі служить людству. Тим часом як імперії царів, цісарів, кайзерів і султанів, які прагнули величі на крові власних і чужих народів, давно зникли з мапи світу. Про це варто пам’ятати тим, хто знову прагне не будувати, а завойовувати.
80 РОКІВ З ДНЯ ПЕРШОГО З’ЇЗДУ РАДЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ
Від інженерів душ — до табірного пилу
ПОГЛЯД. Навіть у царській «тюрмі народів», як віками іменували Росію, журналісти і письменники традиційно були голосом совісті, непідвладним найжорстокішій цензурі. Класикою жанру стали приклади, коли дозволене цензорами зображення табуретки на сторінках журналу із стоячої перетворювалось у лежачу, прозоро натякаючи на страти через повішення, а під заголовком «Наші війська звільнили Ригу» приховувалось повідомлення про здачу цього міста противнику без використання у статті заборонених у роки Першої світової війни «панічних» слів.
Не дивно, що більшовики, добре обізнані з тонкощами успішного оминання цензури, вирішили питання кардинально, закривши всі «буржуазні» газети і журнали. Згодом настала черга письменників, яких вирішили зігнати в єдину творчу спілку, підконтрольну владі.
Першим кроком на цьому шляху стала наочна демонстрація батога і пряника під час поїздки у серпні 1933 року
тодішніх корифеїв радянської літератури на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. В країні діяла карткова система розподілу продовольства, в Україні лютував Голодомор, а для письменників, як згадував один з них, «з тієї хвилини, як ми стали гостями чекістів, почався комунізм. Їмо і п’ємо за потребами, ні за що не платимо. Копчені ковбаси. Сири. Ікра. Фрукти. Вина. Шоколад. Коньяк». Натомість іншою стороною цієї реальності була підневільна праця «каналоармійців», понад 100 тисяч яких загинули від голоду, холоду, виснаження на будові, яка з-під пера втраченого «голосу совісті» постала взірцем ефективного перевиховання «ворогів народу» і школою трудового ентузіазму.
Експеримент довів: літераторів (навіть найталановитіших) цілком реально звести до рівня підконтрольних владі писак. Відтак у Москві вирішили провести Перший з’їзд радянських письменників, серед майже чотирьох тисяч учасників якого лише 591 був власне делегатом з вирішальним чи дорадчим голосом.
Не менший конфуз вийшов з українською делегацією. Серед обраних на Першому всеукраїнському з’їзді 45 делегатів — Антон Дикий, Кушнарьов-Промер та інші світила, нині не відомі навіть літературознавцям, тимчасом як Юрій Яновський потрапив до столиці як гість, запрошений навіть не українським, а московським оргкомітетом.
Ще красномовніший національний склад делегатів з’їзду в Москві, кожен третій з яких — росіянин, кожен п’ятий — єврей і всього-на-всього 25 етнічних українців, що менше навіть, ніж кількість письменників-грузинів.
«Інженерам душ», як з легкої руки Юрія Олеші почали називати літераторів, надали як духовну, так і матеріальну поживу. Перша — це настанови, друга — численні пільги, адже, як прозвучало з трибуни з’їзду, «партія і уряд дали письменнику все, віднявши у нього лише одне — право писати погано (що останнє стосувалося саме більшовицьких «благодійників», тямущі мали зрозуміти самі. — В. Ш.)».
Власне, письменницький з’їзд став тим Рубіконом, за яким уже не талант, а належність до клубу обраних визначала право на творчість. Причому відданість режиму постійно доводилося підтверджувати як словом, так і ділом, а на тих, хто за прикладом Ісака Бабеля намагався відмовчатися, очікувала неминуча кара — від розстрілу до мученицького перетворення на табірний пил. До речі, судячи з усього, саме українці потрапили до категорії найбільш неблагонадійних, адже коли 1930 року в Україні регулярно друкували твори 259 авторів, то у 1938 році — вже лише 36 дивом уцілілих літераторів.
100 РОКІВ ВІД ПОЧАТКУ НАСТУПУ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ У ГАЛИЧИНІ
Репресивна евакуація
ПАМ’ЯТЬ. На відміну від путінського словоблуддя, озвученого на відкритті монумента до сторіччя Першої
світової війни, вождь більшовиків Ленін відверто і чітко визначив одну з головних цілей російських великодержавних шовіністів у тій бойні: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба для задушення українського народу (крім Галичини, в цього народу немає куточка свободи, порівняної звичайно)».
Утім, хоч як парадоксально, чимало українських громадян Австро-Угорщини, одурманених москвофільською пропагандою, щиро вірили у визвольну місію російської армії. Однак потрапили до категорії неблагонадійних та стали жертвами кривавих репресій.
Зокрема вже в перші воєнні дні у тиловому Перемишлі прямо серед міської вулиці мадярські вояки порубали шаблями 47 заарештованих за підозрою у москвофільстві українців, у тому числі 17-річного підлітка. Та якщо це можна ще вважати псевдопатріотичним ексцесом, то про концентраційний табір Талергоф, розташований майже за сто кілометрів від Відня, цього вже не скажеш. Через цю катівню з вересня 1914 року по травень 1917 року пройшло не менш як 30 тисяч цивільних галичан, буковинців, закарпатців, запідозрених у нелояльності до влади. У першу воєнну зиму тут не було навіть бараків, отож не дивно, що впродовж одного лише року в цьому «місці ганьби Європи», як згодом його назвуть, загинули понад три тисячі ув’язнених. На жаль, лише Телергофом, про який у суперлояльній до путінської Росії Австрії воліють не згадувати, перелік австро-угорських концтаборів для українців не вичерпується. Не менш страшні «фабрики смерті» зі знищення власних підданих «русинської» національності діяли у Фрайштадті, Вецлярі, Зітцендорфі, Гмінді.
Однак у в’язнів цих концтаборів ще хоч жевріла надія на порятунок, чого не скажеш про тисячі українців, яких при відступі австро-угорської армії вішали і розстрілювали не лише за вироками військово-польових судів, а навіть за власним розсудом командирів, чиї підлеглі безкарно грабували, ∂валтували, вбивали без вини винуватих «зрадників».
Не дивно, що прихід росіян чимало українців Австро-Угорщини зустріли з радістю, яка невдовзі обернулася розпачем від нищівного погрому всього українського. Як засвідчує Сергій Єфремов, «де з’являлося російське військо — там зараз же замовкали українські видання, зникали школи, нищились «Просвіти» і навіть суто економічні організації, за вітром і димом пускались пошматовані українські книжки».
Не менш відвертий в оцінках Дмитро Дорошенко, який спочатку з ентузіазмом сприйняв «визвольну місію» Росії і навіть активно працював у земському «Союзі міст»: «Тепер, коли до нас дійшли точні відомості про цілковитий погром українського життя в Галичині, коли київські тюрми переповнились вивезеними галичанами, серед котрих професори університету, поважні священики, інтелігенти всіх професій, гірські гуцули, от тоді ми, київські українці, збагнули, що таке «Освободітельная» війна і яку долю готують нашому народові».
Та вже з травня 1915 року розпочався так званий великий відступ російських військ, що замалим не призвів навіть до втрати Києва. Згідно з наказом Верховного Головнокомандування, залишені ворогу території «должны быть превращены в пустыню», а всі чоловіки віком від 18 до 50 років «уводились» (у прямому значенні слова, бо потужностей залізниць бракувало навіть для задоволення потреб фронту) на схід.
Фактично після масового спалення сіл та реквізиції або знищення худоби, що не мала дістатись противнику, слідом за главами родин та старшими синами вимушені були рушати в далеку дорогу цілі сім’ї. В спогадах багатьох російських офіцерів це чесно подається як жахлива трагедія: «Зрелище пожаров незабываемое. Безпощадно уничтожались целые цветущие районы. Население выгонялось с насиженных мест и должно было бежать в глубь России, погибая по дороге от голода и эпидемий. Непогребенные трупики детей валяются на каждом шагу».
Історики вважають, що на окупованих росіянами територіях проживало близько 22 млн жителів, із яких понад 4 млн не уникли долі ПРИМУСОВИХ біженців, що навіть у тодішній Державній думі Росії отримало назву «репресивної евакуації». Князь Урусов, який опікувався діяльністю Червоного Хреста на Південно-Західному фронті, вимушений був констатувати: «Галичане стали нашими врагами. Перед уходом из Галиции русские войска ее выжгли, затоптали, разграбили».
Утім, не меншою мірою це стосувалося Польщі, Курляндії, Литви, де донині ставлення до Росії і росіян цілком відповідає їхнім «заслугам».
250 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАКСИМА БЕРЛИНСЬКОГО
Препарована історія
ДАТА. Уже за життя його визнали першим археологом Києва та його літописцем, хоча йшлося про звичайнісіньке захоплення директора міської гімназії. Більше того, знаменита «Історія русів», у вступі до якої є посилання на «одну шкільну історійку», певною мірою стала гострою відповіддю на написану Берлинським «Краткую российскую историю для употребления юношества», в якій Україна постала якоюсь новою землею, запровадженою волею польських королів. До речі, нині аналогічні заяви лунають вже з Росії, де на повному серйозі розповідають про Новоросію, нібито «створену» Катериною ІІ та іже з нею.
Утім, для нових поколінь дослідників і науковців «План древнего Киева» та «Краткое описание Киева» Берлинського залишаються безцінними джерелами знань про минуле міста. Не менш промовистий факт, що написана ним фундаментальна «История города Киева от основания его до настоящего времени» дивним чином загубилась у Петербурзькому цензурному комітеті. Аж у 1970 році рукопис вдалося відшукати і навіть розпочати його публікацію у щорічнику «Київська старовина». Та після друку в 1972-му першого числа видання його подальший вихід заборонили. Отож створена Берлинським «История» була незручною як для царських міфотворців, так і для комуністичних спадкоємців Російської імперії, що найкраще засвідчує правдивість і важливість головного твору великого дослідника.