ТУРБОТА
У військовому шпиталі ветерани не лише поправляють здоров’я, а й знаходять нових друзів
Зайшовши до військового шпиталю Печерського району столиці, одразу ж відчуваємо затишну й теплу атмосферу. А знайомлячись з медичним персоналом і пацієнтами, переконуємося, що так воно і є.
Майже 10 років тому приміщення колишнього складу рішенням райдержадміністрації Печерського району було реконструйовано у військовий районний шпиталь для ветеранів Великої Вітчизняної війни (фахівці кажуть, саме в цьому районі їх проживає найбільша кількість порівняно з іншими районами міста). Відкривав заклад Віктор Янукович, який тоді був Прем’єр-міністром України. Мабуть, з його легкої руки і завдяки невпинним зусиллям медичних працівників, зокрема головного лікаря полковника Миколи Найєра, військовий шпиталь «Печерський» нині один з найкращих медичних закладів, і не лише Києва.
Будьте завжди здорові! Фото Світлани СКРЯБІНОЇ
Шпиталь має одне терапевтичне відділення, яке одночасно може прийняти 46 хворих. Для них по-домашньому облаштовані палати на одне й два місця. Тут і холодильник, і телевізор, і зручні ліжка, й м’які крісла... А ще вони оснащені зв’язком з постом медсестри. Одне слово, все створено, щоб ветерани почувалися комфортно. І харчування хороше: годують чотири рази на день ретельно підібраними дієтичними стравами, а на солодке ще й медок дають...
Інваліди й учасники Великої Вітчизняної війни мають можливість проходити курс лікування двічі на рік. Для їх оперативного діагностування та обстеження заклад має сучасне обладнання. Якщо чогось не вистачає, можуть скористатися обладнанням, яке є в розташованому поряд Головному військовому клінічному центрі.
Дуже важливо: у шпиталі ветеранів не лише лікують, а й дбають про їхній моральний і психологічний стан. Тож нерідко пропонують чоловікові і дружині пройти курс одночасно, адже удвох вони почуваються комфортніше. За останні роки у шпиталі побувало приблизно до сорока пар.
Віра Станіславівна Куць, інвалід війни, черговий раз проходить курс лікування у шпиталі. Ще 16-річною дівчиною пішла на війну, служила в медсанбаті. Ризикуючи життям, чимало поранених витягла під бомбами і снарядами. А після війни піднімала країну з руїн.
— У цьому шпиталі я лікуюся, та й взагалі поліпшую свій стан здоров’я, двічі на рік — у травні й листопаді, — каже вона. — Я довіряю тутешнім лікарям, вони справжні спеціалісти і чудові люди.
Іван Пилипович Авраменко, інвалід війни, полковник і генерал-майор козацтва України, у шпиталі вже вчетверте. Війна застала його на двадцять першому році життя. Він пройшов з боями у піхоті пів-Європи, був двічі поранений.
— Тут затишно, чудовий догляд, а ще — отримую задоволення від спілкування. Я живу один, і мені всього цього не вистачає. Прошу в поліклініці, щоб мене направляли тільки сюди, і не потрібні мені ніякі санаторії, — ділиться враженнями ветеран. Щоб розважити пацієнтів, для них організовують концерти, вечори відпочинку, де ветерани спілкуються між собою, самотні знаходять друзів. Були й приємні випадки, коли знайомство закінчувалося весіллям...
— Наші пацієнти — переважно люди з кардіологічними захворюваннями та ще з великим букетом інших недуг, — каже головний лікар Микола Найєр. — Вони перебувають у нас безкоштовно. Проте для забезпечення пристойного утримання й ефективного лікування у шпиталі щодня доводиться долати безліч проблем. Здебільшого — фінансових. На день для однієї особи з 2007 року держава виділяє на продукти харчування 35 гривень, на медикаменти 40 гривень — як хочеш, так і викручуйся. Ці суми давно пора переглянути, адже ціни зростають.
Ще донедавна в нас був власний транспорт, яким розвозили пацієнтів по домівках, мали й охорону. Але нині на це не вистачає коштів. Та наша команда лікарів робить все можливе, аби оточити турботою й увагою ветеранів. Часто передбачені для лікаря 12 хвилин на огляд пацієнта перетворюються на дві години розмов, спогадів та обговорювань політичної обстановки в країні. Насправді для цих людей дуже важливо порозмовляти, поділитися враженням, дізнатися, що сьогодні на обід… І це медики добре розуміють.
БЛІЦ-ІНТЕРВ'Ю
«Живемо, підтримуючи одне одного»
Олексій СЕМІШАН,
голова Всеукраїнської організації інвалідів війни
Уже майже 20 років фронтовиків України підтримує і об’єднує Всеукраїнська організація інвалідів війни, Збройних сил та учасників бойових дій. Очолює організацію інвалід І групи ВВВ полковник Олексій Семішан. Ще 19-річним юнаком він під командуванням маршала Жукова танкістом брав участь у взятті Берліна 1945 року. І не з чуток знає про проблеми й потреби фронтових побратимів, бо часто-густо й сам їх відчуває. Проте, як і на фронті, не здається і не падає духом, намагаючись покращити буденне життя таких, як сам. Про це він і розповів «Урядовому кур’єру».
— Олексію Івановичу, чи достатня в Україні законодавча база для підтримки ветеранів?
— Наша організація має обласні, районні, міські та первинні осередки. Перш за все дбаємо про своєчасне дотримання законодавства про інвалідів Великої Вітчизняної війни, зокрема базового закону про статус ветеранів ВВВ та їх соціальні гарантії. Певною мірою його дотримуються. Але за роки незалежності нашої держави Верховна Рада постійно вносить до нього зміни, і не в найкращий бік. Ми звертаємося з нашими проблемами до Прем’єр-міністра, Президента України, я неодноразово говорив про наші нагальні питання на парламентських слуханнях… Влада обіцяє за можливості їх вирішувати. І певні зрушення є: останнім часом у кілька разів збільшували пенсії, а до цьогорічного Дня перемоги дали непогану разову допомогу, максимальний розмір якої становив 2145 гривень.
— Які проблеми ветеранів вимагають негайного розв’язання?
— Дуже турбує медико-соціальне обслуговування. Чимало інвалідів війни не мають змоги потрапити до шпиталю або санаторію. Буває, що роками стоять у чергах за путівками в місцевих управліннях соцзахисту. Деяким же з них потрібно не один раз на рік проходити курс лікування, а за станом здоров’я необхідний постійний догляд з боку медперсоналу. Тому просимо прискорити будівництво хоспісних закладів, які б розвантажили шпиталі й лікарні та поліпшили морально-психологічний клімат для тих, хто вимагає особливих умов утримування й лікування. Хотілося б, аби шпиталі й санаторії були оснащені сучасним медичним обладнанням і щоб лікували нас більш підготовлені й кваліфіковані медики.
І було б добре, якби при медичних закладах для інвалідів та ветеранів ввели психологічну службу — така вже давно діє за кордоном.
Також, на нашу думку, час створити спеціальні будинки для самотніх інвалідів та ветеранів війни. Кількість людей, яким потрібне таке житло, зростає ще й через непорядне ставлення дітей та онуків, котрі позбавляють батьків і дідів даху над головою.
Надто повільно вирішується питання й про поліпшення житлових умов для інвалідів та ветеранів війни. Багато з нас уже в такому віці, що навряд чи дочекаємося тієї квартири. З власного прикладу переконуюся в цьому. З 2004 року воюю за нову квартиру з Оболонською райдержадміністрацією столиці: то ставлять мене на чергу, то знімають… Я вже звертався до одного суду і до іншого — все марно. Хоч є райони та області, де інвалідам війни пощастило отримати нове житло, але таких випадків дуже мало. Наша організація теж намагається цьому посприяти.
— А з молоддю ваша організація працює?
— На високому рівні у нас військово-патріотичне виховання. Я й інші члени організації постійно відвідуємо навчальні заклади, де читаємо лекції і розповідаємо про важкі роки війни. Також сприяємо виданню книжок на воєнну тематику, зі спогадами захисників Вітчизни. Цю літературу розповсюджуємо в бібліотеках і школах. Проводимо конференції та семінари, на яких обговорюємо наболіле і, звичайно, відзначаємо найактивніших членів організації. У деяких областях, приміром у Вінницькій, триває й пошукова робота. До цього часу родичі знаходять могили загиблих братів і батьків. Отак і живемо, підтримуючи одне одного…