За рухом пасхалій Масниця випадає на останній тиждень м’ясниць та запусти на Великий піст. Останній тиждень м’ясниць — сирний. Звідси й назва — Масниця. Свято це відоме майже всім народам Європи, та в нас воно зберегло давню національну специфіку.
Про це свідчать і збережені в Україні до початку ХХ сторіччя традиції відзначення Масниці, які мають чимало варіантів та локальних назв свята: Масниця, Масляна, Запусти, Пущення, Пироги, Колодка, Колодій, Заговини, Сирний тиждень тощо. Це був раціональний перехід від м’ясних страв до набілу (молочних). Цілий тиждень господині варили найперше вареники із сиром, які були основною стравою свята, пекли пиріжки, а в останній день перед Великим постом, у неділю, збиралися на гуляння до сусідів, родичів, сватів, кумів. Молодь робила в складчину вечорниці.
Коротке життя Колодія
Нашою специфікою Масниці у недалекому минулому був дуже давній обряд імітації народження, хрещення і поховання Колодія. Цей обряд зафіксував академік Агатангел Кримський. Протягом тижня жінки збиралися в хаті котроїсь господині на кутку (вулиці) і в складчину влаштовували гуляння, на якому імітували: першого дня — народження (родини), другого — хрестини, третього — похристини, четвертого — смерть, п’ятого — поховання, шостого — волочіння Колодія.
Починається зі звичайного приходу сусідки чи куми, яка, вітаючись у хаті, каже: «Помагай-бі, кумо!» Господиня відповідає: «Дай, Боже, здоров’я! Та будьте здорові з Масницею». Гостя відповідає: «Дякую! Та будьте і ви здорові».
Тоді господиня починає імітувати болі породіллі, вилазить на піч і стогне. Кума хутенько біжить по сусідку, яка буде за «бабу-повитуху». Вона приходить і з усіма примовлянками імітує народження і приймання від «породіллі» хлопчика, якому дають ім’я Колодій. Це зазвичай було полінце.
Тоді починають справляти родини. Господар клопочеться про горілку, жінки — про страви. Далі знову гра-імітація. У «породіллі» несправно всередині, болить живіт. «Баба» починає її «лагодити», тобто примовляти: «На великі гори, на великі скали! Тут тобі не бувати, червоної крівці не видати! Пху-пху-пху! Біг пес через попів овес, як біг, то обросився; вибіг на шлях — обтрусився; пху-пху-пху»! Щезни, пропади, та до мене не ходи!» «Породілля» і далі стогне, тоді приводять діда-знахаря, який «лікує» за власними рецептами. Ставить на поперек породіллі горщик і розбиває його макогоном. Жінка схоплюється, вона вже одужала, і знову триває гуляння.
Наявність таких давніх елементів фольклору, як імітація «родин», використання примовлянь, свідчить про архаїчність звичаю, рудименти якого збереглися до 1920-х років.
У деяких районах Східного Поділля прикрашали Колодія до «хрестин» квітами, стрічками, а на обряді його поховання і спалювання імітували обрядовий плач над ним. Очевидно, маємо в цих звичаях давній пережиток спалювання зображення Зими. Сам Колодій виступав символом такого зображення.
Одружуватися треба вчасно
Ще однією характерною особливістю української Масниці був звичай «чеплення» (прив’язування) колодки (поліна) до ноги парубка чи дівчини як засіб покарання за те, що вони у м’ясниці не одружилися, не виконали своєї місії щодо продовження людського роду. «Покарані» мали відкупитися частуванням, і тоді в складчину робили великі веселі вечорниці. На Полтавщині, Уманщині зберігалася тільки назва звичаю «вчепити колодку», а насправді (з кінця ще ХІХ ст.) неодруженим дівчатам або хлопцям перев’язували руку стрічкою чи хустиною.
У селах Поділля хлопець приносив до дівчини могорич і подарунок, вона готувала вечерю, що також вважалося «вчепив» колодку. Дівчина за це мала вишити парубкові до Великодня хусточку і виписати три-сім писанок. Таке віддаровування мало назву «віддати колодку», що засвідчувало вірність у коханні.
На Рівненщині хустину чіпляли дівчата парубкам, за що ті мали їх пригощати. Дівчата це пригощання відплачували на Великдень «волочільним» — парою писанок. На Тернопільщині колодку віддавали також писанками другого дня Великодня. Локальні особливості звичаю Колодки полягали у різних варіантах покарання. Колодку чіпляли не лише дівкам і парубкам, а й їхнім батькам, за те, що не одружили дітей. При цьому співали: «А вже сонечко встало, колодчани не спали…» Звичай чіпляти колодку на Правобережній Україні побутував ще в 1960-х роках.
Чіпляння символічної (а колись, певно, справжньої) колодки як кари за те, що молоді не створили родини у м’ясниці, було відомим у німців, західних та південних слов’ян з характерними для них національними рисами. Сама назва «колодка» походить, очевидно, від давнього знаряддя покарання злочинця — заковування у колоду.
Піст впускали в образі дідуся
Важливим компонентом обрядовості Масниці в Україні було рядження як елемент сміхової культури і рудимент давніх вірувань у захисну, відлякуючу силу підставних, ряджених персонажів. Таке святкове рядження зберігалося в деяких регіонах, насамперед центральних. Скажімо, на Полтавщині на це свято наряджали жінку старою бабою з довгою до п’ят косою з конопляного прядива. З «бабою» танцювали, навколо неї приспівували, а потім виганяли в сіни, а впускали в хату жінку, наряджену в старенького дідуся. За поясненнями самих селян, це ніби виганяли Масницю, а впускали Піст в образі дідуся, щоб Піст видався коротким.
На Кіровоградщині, Вінниччині, Тернопільщині ряджені імітували весільні обряди, співали сороміцьких пісень, приграючи на імпровізованих народних інструментах: рублеві (приладдя для прасування сорочок) та качалці, затулі від печі, покришці від горщика тощо.
Існував також дуже давній елемент обряду — водіння таночків по селу зі співами. На Слобожанщині (Сумщині, Харківщині) жінки водили ключовий танок, що мало назву «водити цапа». Ходили по селу і співали обрядових пісень.
Жінки домінували
Масницю святкували на кожній вулиці, на кожнім кутку переважно із сусідами. Приходили на гостину до молодих сімей, що одружилися в м’ясниці, щоб звикали до громади. Молода пара йшла з подарунками на вареники до батьків. Поперемінно у сусідів, родичів, кумів варили вареники із сиром, локшину, пекли млинці, гостювали. А яке гостювання без пісень і жартів? На вулиці чи в хаті виспівували й чоловіки, які приєднувалися до жіночої громади:
Молодії молодиці,
завтра празник у нас,
Ховайтеся у соломі,
а ми найдемо вас.
Молодії молодиці,
щось я вам іскажу:
Наваріте вареничків,
а я сиру принесу.
Молодії молодиці,
порятуйте мене,
На полиці паляниці,
нагодуйте мене!
Жіноча роль у святі домінувала. На Поділлі подекуди (Хмельниччина) вони вбирали чоловіка в жіночий старий одяг, обв’язували його прядивом-клоччям, йшли з ним селом, «пряли» його та співали, щоб їм добре у піст прялося. Цей звичай зберігався ще в 1930-ті.
В обрядах Масниці можна простежити культи вмираючого і воскресаючого божества рослинності, що символізувало плодовитість і врожайність. На території Середньої Наддніпрянщини жінки переодягалися за «козаків» і їздили на справжньому коні або заміняли живу тварину палицею. Перебрана за «козака» жінка обов’язково підперізувалася житнім перевеслом, що мало сприяти росту жита і врожайності. Приспівки до свята Колодки вказують на еротичне забарвлення і магічний вплив жіночих ворожінь на врожайність.
Зуби полоскали горілкою
У центральних регіонах перший день після Масниці зветься «полоскозуб». Цього дня довго сплять, щоб швидше піст «старівся». Вставши, жінки мили окропом домашнє начиння від скоромного. Чоловіки йшли вітати сусідів із постом і влаштовували невелику гостину, на якій пили по «добрій» чарці — полоскали зуби від сиру і масла.
Для закушування готували певні страви: хрін з буряковим квасом, картоплю в кожушках (лушпинні) та обов’язково пекли прісні коржі на воді, які звали «жиляниками», щоб закріпитися на піст і бути сильними протягом року. Подекуди їх пекли з квашеною капустою, але частіше без начинки. Тому й весь тиждень зветься «жилавий», а особливо так називають перший день посту — «жилавий» понеділок. Жінки цього дня не ходили в гості, бо це вважали недоброю ознакою для господарів.
Хоч свято не обходилося без горілки, нею не зловживали. Був звичай частувати всіх гостей по колу однією чаркою. Жінки за звичаєм тільки пригублювали чарку і не впивалися.
Тим часом сучасне святкування Масниці побудоване на традиціях радянської культури, коли не пропагують традиційну участь усіх, хто святкує, а існує поділ на глядачів і сцену. Такий сценічний варіант свята був вигідний радянській владі, бо так легше було контролювати сам сценарій, репертуар, який обов’язково проходив цензуру. Поступово активна участь перетворилася на пасивну. З певними змінами радянський стиль зберігається і на початку ХХІ століття. Змінюються часи, традиції, та залишається бажання мати свято навіть і в такий складний для країни час. Але головне, що потрібно винести з цього свята, — прощення, бо війна — це гріх. Увійти в піст очищеним від куль і снарядів, від загибелі наших синів і доньок. Здоров’я й миру всім та смачних вареників на Масницю.
Настанови Сиропусного тижня
♦ У Сиропусний тиждень не можна було прясти, бо міль поїсть як не прядиво, то одяг з нього, а ще сир та м’ясо швидко псуватимуться.
♦ Останнього дня Масниці вранці йдуть миритися з усіма, з ким у сварці, щоб не мати на піст ворогів, бо це великий гріх. Тому й називають цей день ще й Пущенням, бо піст був своєрідним духовним очищенням людини.
♦ Масниця символізує перехід від зими до весни, а тому, за звичаєм, цього дня поминали в церкві померлих родичів, роздавали пиріжки прочанам, старцям. Подекуди залишали на ніч на покуті вареники із сиром, млинці, щоб їли «діди», цебто предки. Шанування померлих мало сприяти вчасному приходу весни.
♦ Коли ввечері на Масницю лягали спати, то клали за ясна шматочок сиру, наступного дня його ховали у хустинку, а на Великдень брали до церкви, щоб побачити й упізнати відьму. Бо відьма неодмінно проситиме того сиру, схоче купити, і якщо не продати, то матимеш силу над нею, і вона не посміє у твоєму дворі шкодити.
Насамкінець. Отже, бачимо, що українські традиції Масниці мають багато різних цікавих ігрових моментів, елементи рядження, обрядові страви, пісні, символічне покарання хлопців і дівчат, які не одружилися.
Валентина БОРИСЕНКО,
доктор історичних наук, для «Урядового кур’єра»