У Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору» відкрилася виставка «Масовий голод 1946—1947 років у радянській Україні», присвячена трагічній даті в історії України. Після її презентації відбувся «круглий стіл» за участі провідних науковців академічних інститутів, музейників та архівістів, яких об’єднує дослідження історії голодоморів в Україні. «Урядовий кур’єр» поцікавився останніми висновками науковців, записами спогадів про ті події, напрацюваннями співробітників музеїв та архівів, виданнями з цією тематикою.
Випробування для переможців
У Другій світовій війні українці зазнали величезних людських втрат: 8—10 мільйонів життів, з яких понад 5 мільйонів — цивільні. Було зруйновано й знищено понад 700 міст і містечок та 28 тисяч сіл. Пройшовши через жахи війни та виживши серед окупантів, українці сподівалися на краще життя. Однак опинилися перед новими випробуваннями.
На визволеній від нацистських окупантів території України панувала розруха. Мільйони людей залишилися без даху над головою, тулилися у землянках. Промислові підприємства були знищені або вивезені на Урал та у Сибір. В українських селах майже не залишилося великої рогатої худоби, коней, сільськогосподарської техніки. Колгоспи й сільгоспвиробництва відбудовували повільно через брак ресурсів, зокрема й людських. Внаслідок цього різко скоротилися посівні площі.
У селі здебільшого залишалися жінки з дітьми, чоловіків було мало. Саме на них і розраховані були плани на 1946 рік з вирощування і здачі зерна в обсягах 340 мільйонів пудів, які згодом збільшили до майже 363 мільйонів. На початку 1946-го в постанові Ради Народних комісарів і ЦК КП(б)У йшлося про вживання рішучих заходів задля посилення хлібоздачі колгоспами і радгоспами відповідно до державних зобов’язань. І забезпечували це методами 1930-х років з використанням карально-репресивної системи. Хліб масово вилучали, зерно вивозили до державних сховищ. Українське село поставили на межу смерті.
Створення величезних зернових запасів пояснювали необхідністю зміцнення обороноздатності країни. Викачку хліба й інших продуктів харчування з України мотивували потребами армії й інших регіонів Радянського Союзу. Станом на 1 лютого 1947 року в держрезерві СРСР зберігалося 10 мільйонів тон хліба. І це тоді, коли люди в селі не бачили хліба: його просто не було з чого пекти.
Восени 1946-го в Україні спостерігалася надзвичайно важка ситуація з продовольством. На вимогу кремлівської верхівки ЦК Компартії й уряду УРСР 30 вересня 1946 року ухвалили постанову, якою майже на 4 мільйони скоротили кількість осіб, яким постачали продовольчі пайки за картками, зокрема в сільській місцевості — на 2 мільйони 892 тисячі. Зменшили й норми забезпечення хлібних карток. Таким чином голод набув масового характеру.
Колгоспне безправ’я
Селяни поверталися в колгоспи під примусом. Колгоспники не мали жодних прав, були змушені працювати без вихідних за «трудодні» — мізерну платню, що не забезпечувала мінімального рівня виживання. І селяни стали заручниками такої системи, адже, не маючи паспортів, вони навіть не могли виїхати за межі села.
Обсяги виконаної роботи вимірювали «трудоднями», найнижче оплачували ручну працю жінок у полі. Зазвичай їм доводилося працювати від світанку до пізнього вечора по кілька днів, аби заробити один «трудодень». При цьому в різних регіонах і колгоспах одного району його оцінювали не однаково: це залежало від отриманого врожаю. Колгоспникам платили двічі на рік: у серпні-вересні після збору врожаю видавали аванс — 15% нарахованого, а наприкінці року після того, як колгосп сплачував усі податки, робили остаточний розрахунок. Грошима оплачували тільки незначну частину. За невиконання будь-яких приписів карали штрафами, примусовими роботами або засланням.
Перші тижні хлібозаготівель 1946-го фактично спустошили колгоспні комори. Вилучення збіжжя, засипаного в насіннєві, страхові та інші колгоспні фонди, не допомогло виконати план через брак зерна. Почали забирати зерно, вирощене на присадибних ділянках. Колгоспи припинили оплату селянам «трудоднів».
Компартійно-радянський апарат в Україні, побоюючись відповідальності за невиконання хлібозаготівельного плану, намагався добитися його зниження. Однак сталінський ЦК у постанові від 8 жовтня 1946 року наказав «забезпечити здачу державі продовольчих культур за планом». Звіти за кожні п’ять днів подавали особисто Сталіну. Як і у 1932—1933 роках на перших ролях виступали партійні й комсомольські «активісти». Ними керували наділені правами оформляти матеріали до суду озброєні й одягнені у спеціальну форму працівники системи держзаготівель, штат яких в Україні зріс із 5 тисяч у 1945 році до 11,5 тисячі одиниць.
Зі звинуваченнями у незадовільному керівництві й саботажі обкоми та райкоми КП(б)У лише за 1946 рік притягнули до партійної й судової відповідальності 6029 осіб.
Допомога була, але…
У голодні повоєнні роки УРСР підтримувала ООН. У Києві працювала місія допомоги на чолі з полковником Мак-Даффі. Перший корабель прибув до Одеси в листопаді 1945-го. За два роки 211 суден завезли в Україну товарів на суму 189,3 мільйона доларів США. Це були продукти харчування, промислові товари, устаткування. Однак їх розподіляли не на користь українського селянства. Керівництво СРСР приховувало від світу факт масового голоду, а персонал місій обмежували у пересуванні.
Українські селяни намагалися роздобути продукти харчування поза територією масового голодування. Однак за межі України їх не випускали. Останньою надією на порятунок від голодної смерті для них були західні області України, де колгоспну систему тільки впроваджували і ситуація з продовольством складалася не такою катастрофічною. Важливий чинник гальмування темпів колективізації у тих краях — боротьба УПА проти радянського режиму.
Дехто із приїжджих із голодуючих регіонів УРСР тимчасово наймався на роботу за харчі, деякі залишалися назовсім, але більшість поверталася назад, вимінявши останні цінні речі на хліб та інші продукти. Відозви від УПА закликали селян допомагати голодуючим. У 1947 році шлях на Західну Україну також перекрили.
Рабство залишилося
Навесні 1947 року партійні організації почали піднімати спустошені голодом українські села на посівну. Упевнившись, що в колгоспних коморах насіння немає, центр вирішив надати «допомогу» посівним матеріалом. Це була позика, за яку селяни мали розрахуватися десятиною з кожних 100 центнерів майбутнього врожаю. Для заохочення до праці колгоспникам почали привозити на польові стани гарячу їжу. Мережу виїзних їдалень з одноразовим гарячим харчуванням розгорнули в березні для 800 тисяч осіб, з квітня 1947 року — для одного мільйона. Однак цим селянам та їхнім дітям це вже не допомогло...
Тривале недоїдання, а навесні 1947-го — суцільне голодування призвело до масових захворювань на дистрофію. Особливо страждали діти й літні люди. У червні 1947 року в УРСР налічувалося понад 1 мільйон 154 тисячі хворих на дистрофію, з них 77% — сільські жителі. Більшість не вижила…
Масовий голод 1946—1947 років став результатом злочинної діяльності комуністичного режиму. В умовах повоєнної розрухи та сильної посухи радянська влада, використовуючи досвід організації Голодомору 1932—1933 років, викачала з українського села майже все збіжжя та овочі, неймовірну кількість продуктів тваринництва й вивезла за межі України. Через суворий адміністративний тиск і репресії українські селяни стали заручниками і жертвами колгоспної системи, в основі якої лежав принцип рабства.
СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ
Нещодавно вийшло друком і оприлюднене на сайті Національного музею історії України у Другій світовій війні видання «1946—1947 роки. Голод в Україні. Збірник спогадів». Це результат пошукової роботи музейників та учасників конкурсу «Життя після перемоги», на який 46 осіб із семи областей України надіслали свої дуже емоційні спогади про жахливі події повоєнного часу. Ці спогади, а також напрацювання краєзнавця-мецената з Київщини Михайла Гича, які він робив кілька років, й увійшли до книжки, яку й друкував власним коштом.
Часто варили та їли головки соняшника
«Моя мати Євдокія Семенівна Несторенко розповідала, що по війні й трохи згодом, особливо взимку 1947 року, вона з іншими родичками шукала на городі померзлу картоплю. Ту картоплю варили та їли всією родиною. Вона була такою солодкою на смак! Як же втомлювалися, шукаючи ту картоплю та іншу городину. Саме тоді і я їм допомагала. Бувало, що й нічого не знаходили. Часто варили та їли головки соняшника. Волокно в них місцеві й досі називають «вата». Так от цю «вату» варили, товкли й робили як картопляне пюре. Слава Богу, що сучасні діти, сподіваюсь, такого ніколи не скуштують...» (Раїса Захарова, 1941 р. н., смт Володарка Київської області. Записала Дар’я Захарова, м. Київ).
Хліба тоді не бачили
«У кого був батько, то під час голоду 1946—1947 рр. не так голодували. З 11 років довелося працювати в лісництві, бо там давали пайки. Постійно викликали в школу матір, вимагали, щоб я далі навчалася. А як же я ходитиму до школи, коли немає чого ні їсти, ні надягнути? Платили там 50 карбованців на місяць. Землі в посадці давали скільки захочеш. Ми там насадили картоплі, квасолі. Було, здеремо на жорні відро кукурудзи на крупи, жита трохи змелемо і варимо кашу, а з житнього борошна затираємо затірку. Хліба тоді й не бачили, бо не було його з чого пекти. Хоч як важко нам було без батька, усе-таки держали корівку. Вона нас дуже виручала. Правда, треба було здавати молоко державі — 280 літрів на рік. Нікого не цікавило, що кілька місяців корівка не доїлася перед отеленням. Коли корова не доїлася, дозволяли здавати масло і козиний лій. Щоб виконати квартальний план здачі молока, мати в Чигирині на базарі купляла масло й лій і відносила його на чигиринський молокозавод». (Любов Кубрак, 1934 р. н., с. Суботів Черкаської області. Записала Надія Кукса, Національний історико-культурний заповідник «Чигирин»).
Цінні речі обмінювали на жменю зерна
«У 1946 році я вийшла заміж, але спокійного сімейного життя годі було чекати. У магазинах зникли продукти першої необхідності, не було чим годувати родини. Люди продавали на базарі або обмінювали цінні речі на жменю зерна або на хлібину. Ширилися чутки, що в Західній Україні трохи краще було з продуктами, тому разом із чоловіком поїхала на заробітки до Тернополя. У потягах місць не було, тому довелося на ходу стрибати в товарняки, у яких везли вугілля, щебінь або ліс. Міліція знімала залізними гаками з причепів і штрафувала, потім повертала додому. Нам пощастило — ми дісталися Тернополя. Тут можна було придбати на базарі зерно або хліб, різні крупи, щоб прогодувати сім’ю. Так нам вдалося врятуватися від голоду». (Марія Нестерова, 1929 р. н., с. Хоцьки Київської області. Записав Руслан Яковенко, м. Переяслав-Хмельницький).
За матеріалами збірника спогадів «1946—1947. Голод в Україні»,
який видав Національний музей історії України у Другій світовій війні