На День незалежності Польщі, 11 листопада, випала нагода побувати у Варшаві: того дня радикальна молодь підпалила прапор України. Втім, глядачів в інспірованого дійства було небагато. Більшість варшав’ян або ж виїхала за місто, або вишикувалася біля центру науки «Копернік», що виріс на березі Вісли в 2010 році.
Доторкнутися (в буквальному значенні слова) до наукових експонатів і в такий спосіб пізнати світ чи відкрити для себе щось нове — це, без перебільшення, стало суспільною ідеєю для наших сусідів.
— У 1997 році науковці з Варшавського університету вирішили вийти за межі лабораторій і нагадати про себе пересічним громадянам: адже суспільство тоді зовсім не виявляло до них інтересу. Тож навесні вони взяли намети і пішли у старе місто, щоб розповісти людям про свої дослідження та їхній вплив на життя людей. На їхнє здивування, на такий своєрідний науковий пікнік прийшло чимало варшав’ян. Тож наступної весни зібралися, як кажуть, на тому самому місці в той самий час. А через сім років у найбільший парк міста прийшло 50 тисяч жителів! Це був суспільний запит на науку та її доступність, — розповідає один з ініціаторів ідеї Роберт Щенський. — Професори переконали місцеву владу Варшави, що наукові пікніки мають тривати постійно. А для цього потрібен центр науки — але принципово новий, інтерактивний.
Замість двох зайців убили трьох
Так народилась ідея створити палац, у якому нема жодних заборон: тут навпаки спонукають до?рослих і малих особисто доторкнутися до всього, докопатися до істини, поставити експеримент. Причому за найсучаснішими світовими методиками. Усе заради того, щоб кожен зміг переконатися: можливості пізнання навколишнього світу безмежні, й у повсякденні ми використовуємо лише незначний їх відсоток. Одне слово, у соціальному партнерстві з мерією Варшави науковці розробили проект ревіталізації території над Віслою (яка вважалася кримінальним районом міста) через спорудження тут інтерактивного центру науки «Копернік». І передали його на розгляд конкурсної комісії Євросоюзу.
Ось так: запланували вбити двох зайців, а вбили щонайменше трьох. По-перше, ЄС одразу підтримав креативний та суспільно значущий проект, по-друге, центр науки став таким собі політичним капіталом — більшість партій проводили свої передвиборчі кампанії під гаслом «Допоможемо створити центр науки!» По-третє, разом із «Коперніком» Варшава отримала принципово новий рівень капіталізації території над Віслою (тепер тут зводять елітне житло).
Щоправда, все це відбулося не одразу: знадобилося шість років підготовчої роботи, щоб найпотужніший у Центральній та Східній Європі центр відчинив двері.
Але, зізнаються науковці, ніхто й подумати не міг, що вони в буквальному значенні не зачинятимуться ніколи! Принаймні на першу амортизацію світлі варшавські голови відвели 5 років, а вона відбулася за три. Бо прийняти 3 тисячі людей щодня — це серйозно. Квитки, як правило, купують заздалегідь через інтернет: одночасно на площі майже 5 тисяч квадратних метрів може перебувати до 1300 відвідувачів. І при цьому не всі можуть потрапити: це єдиний центр у Європі, де всі шість років є черги, пишаються польські науковці. Щороку тут буває мільйон людей з усього світу.
Ключ до успіху — суспільна злагода
Ось так, на взаємній злагоді науковців, влади і суспільства й досягли успіху. У «Коперніку» працює справді небайдуже товариство професіоналів: аніматори, які є біля кожної зони, залюбки допоможуть вам докопатися до істини. У тій, що називається «Людина і середовище», ви через незвичні експерименти побачите, як влаштована людина і як вона взаємодіє з природою. І хоч заробітки в аніматорів далеко не найвищі у Варшаві, вони не змінюють місця роботи: розбудити в людях жагу пізнання — їхня стихія. Тобто, за великим рахунком, допомогти у формуванні нової людини, яка вміє думати і бере на себе відповідальність за власні рішення. Розбудити інтерес до навколишнього світу та його наукового трактування за допомогою емоцій — ось мета, якої тут блискуче досягають. Адже людина вчиться лише тоді, коли це викликає в неї позитивні емоції. І якщо ти власноруч збудуєш міст Леонардо чи станцюєш на електричному полі так, що твоєї енергії вистачить, аби підзарядити електромобіль, що проїздить поряд, — це спонукає тебе прийти сюди ще. А далі — звернутися до вивчення цікавої теми вдома.
Той, хто побував тут хоч раз, неодмінно шукатиме нагоди приїхати ще, привезти до цієї мудрої й напрочуд доброї та доступної наукової родини знайомих, дітей чи онуків. До речі, українські студенти з Києва, Харкова, Львова, Тернополя, Луганська теж бували тут на наукових пікніках: міжнародна сім’я молодих науковців розростається.
Насамкінець. Чи не час і нашим дослідникам вийти з лабораторій, щоб узяти в союзники небайдуже суспільство? Як на мене, це конче нам потрібно, адже в Україні все ще є великий запит на зміни, а наука почувається, м’яко кажучи, не найкраще.