Погодьтеся, досить скромними були можливості проявити себе у позитивних персонажах героїко-фантастичних казок, прочитаних нами в дитинстві. Що міг такого надзвичайного і неординарного звершити головний герой — третій син і брат двох розумних родичів, аби потрапити в казку? Хіба тільки слухняно поплентатися туди, сам не знаючи куди, і принести звідти казна-що. Ще, правда, міг дорогою віддубасити триголового змія, попередньо чемно запитавши: «Битися будемо чи миритися?» Мав він також здатність єдиним ударом сокири збудувати летючий корабель, визволити з полону красуню, замкнену на сім замків у високій башті, та скрутити в баранячий ріг ціле вороже військо.
Подумаєш! Креативу тут немов кіт наплакав. Інша річ — сучасні казки, автори яких, щоправда, називають їх «документальна повість» чи «документально-художнє видання». Цікаво, що головні герої цих творінь теж трохи нагадують оту колізію з трьома казковими синами діда і баби. З тією різницею, що двоє про свою репутацію здебільшого дбають добрими справами, а третій мерщій фінансує написання та видання книжки про себе. Бо маючи високу й «хлібну» посаду, ставок, млинок і вишневого кольору «Jeepok», він відчуває, що чогось йому все одно не вистачає.
Як свідчить недавній досвід, відбувається це приблизно так. Очоливши серйозне виробництво, де роботи непочатий край, керівник насамперед організовує… видання книжки. Ні, не про саме виробництво, його ветеранів чи керівників-попередників, а (сама скромність) про себе, ненаглядного. Точніше, про свої неабиякі трудові звитяги на тернистому життєвому шляху завдовжки п’ятдесят із хвостиком років. Не в міру запопадливий автор, який залюбки пристає на цю пропозицію (гроші не пахнуть), спершу подумки чухає потилицю. Адже, щоб написати документальну повість, потрібно трохи більше, ніж пересічна куца біографія головного героя. І як описати заробляння героєм своїх перших мільйонів? Вигадувати, що він, перебуваючи вдень на державній службі, заробляв гроші тільки вночі, скажімо, розвантажував вагони чи шив чоботи? Але тоді обов’язково потрібно акцентувати увагу, що ці ночі — довжелезні полярні…
Тоді й починається перетворення дійсності на казку чи міф. І головному персонажеві приписують такі звершення та подвиги, які навіть не снилися нашому Іванові-Побивану чи заморському Гераклові! Бо стародавній Геракл звершив усього дванадцять подвигів, а сучасник — спонсор книжки про себе, якщо вірити написаному, перевершує його в десятки разів.
Іноді автори-лакувальники, відпрацьовуючи гроші, настільки передають куті меду, що мимоволі складається враження: ситуацію навмисне доводять до абсурду. Адже в реальному житті герої книжок про себе, нерідко буває, фігурують у корупційних «подвигах» і тому перегодя опиняються далеко від високих посад. І це в кращому разі. В гіршому — під слідством чи взагалі за гратами.
Мені можуть заперечити: мовляв, ці «казки» — зброя не масового ідеологічного враження, бо їх майже ніхто не читає і вони розраховані на вузьке та найвужче коло персон — замовника та його родичів. Що правда, то правда. Не потрапляє це чтиво навіть до рук редакторів і коректорів, позаяк автори намагаються робити все самотужки. І в цьому є великий резон: вичитуючи текст, із отих приписаних «героям» чеснот і подвигів сміялися б не тільки коректори, а й навіть їхні кури.
А якщо серйозно, на цю «творчість» варто поглянути ще й з огляду на перипетії навколо ухвалення законопроекту про наклеп. Як автор, якому після критичних матеріалів доводилося витрачати нерви і час, щоб довести в суді достовірність і правдивість написаного, я зітхнув із полегшенням, коли ця спроба тиску на журналістів не вдалася. Втім, подейкують, у недалекому майбутньому цей документ візьметься «протискувати» вже новий парламент. Не хочеться в це вірити, та чого тільки в житті не буває. Але навіть якщо це станеться, є сподівання, що автори законопроекту насамперед звернуть особливу увагу на «казкарів», які також мають відповідати за оте «поширення свідомо неправдивої інформації про особу» в своїх «документальних повістях». Бо чого-чого, а, м’яко кажучи, неправдивої інформації про осіб — головних героїв замовлених про себе опусів тут набагато більше, ніж у критичних матеріалах, за які журналістів б’ють не тільки по кишені.