Красенівка Золотоніського району на Черкащині — село знамените. І не тільки тим, що тут народився славетний український богатир Іван Піддубний. Жителі цього куточка Шевченкового краю завжди славилися силою та витривалістю, міцним здоров’ям, а багато з них доживали до глибокої старості. Ось і прадіди Івана Піддубного (по матері Науменки) були довгожителями. Нині ж найстаршою в селі називають Тетяну Тимофіївну Ласкаву, якій у січні виповнилося 100 років.

Цей благодатний край століття тому був убогим. Голод та епідемії робили чорну справу. Проте звичне хліборобське заняття потребувало здоров’я,  розумного способу життя.

І Голодомор, і війна

Народившись у сім’ї, де було ще чотири сестри й брат, Тетяна після закінчення двох класів десятирічним дівчам пішла в найми. Добре пам’ятає ті голодні й холодні роки. Довелося пасти корови в селі Кандибівка на Полтавщині. Удома чекала важка робота. Разом із братом Михайлом та мамою копала буряки, вантажила на підводу. Возила їх аж до станції Пальмира на цукровий завод. Проте жодна робота важкою не здавалася. Як і буряки у драбівському радгоспі, куди доля закинула 12-річну дівчинку. Заробленого ж ледь вистачало на харчі. Дуже тяжкими для села були 1932—1933 роки. Голодна смерть спіткала не одного красенівця, але офіційних даних про це не збереглося.

Друга світова війна увірвалася в село вибухами снарядів, чужою говіркою, новими порядками. Але спочатку була мобілізація, евакуація худоби і тракторів на схід. Пам’ятає, як на храмове свято 1941-го у Красенівку ввійшли німецькі окупанти, які залишилися тут на два роки. Управу влаштували в місцевому бурякорадгоспі.

Загарбники оголосили масове вивезення юнаків і дівчат до Німеччини. Забрали й Тетяну. Везли у вагоні, в якому раніше перевозили худобу. Проте на станції у Львові з допомогою земляків із сусідньої Зорівки їй вдалося пролізти у вікно поїзда і втекти.

Діставшись додому, хотіла сховатися, але не встигла. Її схопили, щоб відправити до рейху. Знову товарний поїзд. Цього разу тікала вже зі станції Гребінка. Падаючи, скотилася з насипу і дуже травмувалася. Довго добиралася в рідні краї й цього разу була обережнішою. Пробравшись городами до батьківської оселі, сховалася на горищі, а потім міняла місце схованки. Її так і не знайшли. Однак схопили молодшу сестричку Євдокію й відправили замість неї. Плакала, побивалася, та нічого вдіяти вже не могла.

До роботи звикла

Щоб вижити у війну, Тетяні довелося-таки гнути спину на німця в Україні. З ранку й до ночі разом з іншими селянами доглядала хазяйську худобу. Руки вправні, сама уміла, витривала. Отож усяка справа дівчині давалася досить легко: чи орати волами, чи сіяти — скрізь Тетяну Ласкаву кликали. Дуже хотілося побачити рідних, але наглядач нікого з барака, де ночували, не відпускав.

Крізь туман пережитого ті роки проступають перед пані Тетяною яскравими картинками. Ось нарешті втеча окупантів, радість перемоги, нова сільська влада. «Тепер заживемо», — казали, і серце співало в надії на світле завтра.

Усі разом кинулися відбудовувати колективне господарство. Скрізь потрібні були її роботящі руки. Працювала ланковою в рільничій бригаді, дояркою, свинаркою. Усе здолала, хоч повоєнні роки видалися голодними і для людей, і для худоби.

Повоєнний 1949-й (тоді народилася донька Оля) став для молодої мами неабияким випробуванням. Довго побути з дитиною не довелося. Колгоспне керівництво наполегливо кликало на роботу. Тоді допомога батьків виявилася дуже доречною.

І нині живе Тетяна Ласкава у щоденних клопотах і турботах, усім потрібна. Незчулася, як і сотня промайнула. Тепер її розрада — діти, онуки і правнуки. Як же хочеться, щоб жилося їм краще, ніж її поколінню! Але вже вкотре на заваді стає війна. Цього разу з несамовитим північним сусідом. Пані Тетяну, яка життя віддала мирній хліборобській професії, завжди з оптимізмом дивилася в майбутнє, дуже турбує людиноненависницька політика загарбників.

Кілька місяців тому в селі попрощалися із захисником України розвідником-снайпером сержантом Максимом Кирпою, який загинув на Донеччині. Пані Тетяну, як і всіх жителів Красенівки, схвилювала смерть односельця.

«Віримо в нашу перемогу і молімося, щоб швидше настав мир», — сказала Тетяна Ласкава, яка бачила і війну, й розруху, й будні нелегкої відбудови.

Односельці, які приходять до неї цими днями, щоб привітати з ювілеєм, дякують за людяність, невтомність і витримку, сумлінну працю. Не тільки орденами й медалями, якими відзначила її держава, а й людською шаною, щирою любов’ю тих, хто з нею поряд, позначене її бурхливе життя. І в цьому його великий сенс.

Насамкінець. Живою історією, зразком для наслідування називають на Чорнобаївщині, яка нині входить до Золотоніського району, довгожителів цього краю. Їх тут, особливо в придніпровських селах, чимало. Голови ветеранських організацій Франківки та Лящівки Ніна Гриценко та Віра Матяш розповіли про 99-річну Марію Бюдук та 91-річну Уляну Івко.

Їхній життєвий шлях, як і Тетяни Ласкавої, заслуговує окремих розповідей. Але головне, про що просять нагадати ветерани нинішнім поколінням, — священний обов’язок обстояти незалежність України. Ці та багато інших довгожителів упевнені, що доживуть до Перемоги.