Є в Криму неподалік Бахчисарая маленька залізнична станція, фактично полустанок для роз’їзду потягів, яка нині називається по-російськи Сірєнь. Насправді це Сюйрень, що в перекладі з кримськотатарської означає «гострий спис». А перейменовано її (як і 90% усіх топонімічних об’єктів у Криму) після того, як 18 травня 1944 року до Середньої Азії відправили перший ешелон кримських татар.
Історія все пам’ятає
Історичний літопис цієї станції починається наприкінці війни 1917—1921 років, коли врангелівська армія і флот відчували дефіцит вугілля. Вивчивши сімферопольські архіви, Врангель виявив результати геологорозвідки у верхів’ї балки Чуін-Елга, де було розвідано найбільші у Криму поклади вугілля. Тож він віддав наказ будувати залізницю від станції Сюйрень і квапив її прокладання.
Але, як випливає з його записів, залізницю Бешуй—Сюйрень так і не побудували. Цьому завадили червоні війська, і врешті-решт одному із загонів вдалося підірвати шахту. Після відходу Врангеля з Криму перед червоноармійцями виникла та сама проблема з вугіллям. Вона полягала не тільки у відновленні видобутку, а у вивезенні. Для її розв’язання Кримський ревком наказом № 133 від 17 грудня 1920 року відновив будівельні роботи на залізничній гілці, що з’єднувала станцію Сюйрень з Бешуйськими копальнями. Через чотири місяці, 28 квітня 1921 року, залізнична гілка стала до ладу, а в січні — серпні 1921-го видобуто 160 тисяч пудів бешуйського вугілля, яке відправляли в усі райони Криму. Координувала роботу створена Кримським ревкомом 23 грудня 1920 року Кримська надзвичайна паливна комісія. Так біля гори Бешуй виросло невелике селище шахтарів з назвою Шахти. Потім видобуток вугілля припинили — запаси його виявилися зовсім невеликими. А станція залишилася. 
Проте в історію Криму вона ввійшла не через вугілля. На три дні — 18, 19 і 20 травня 1944 року — сюди підігнали кілька десятків ешелонів для депортації кримськотатарського населення. Здійснювали її органи внутрішніх справ СРСР за постановою ДКО № 5859сс (цілком таємно) від 11 травня 1944 року. Очолити депортацію доручили заступникам народних комісарів державної безпеки і внутрішніх справ Богданові Кобулову та Іванові Сєрову. Операцію забезпечували зняті з фронту війська НКВС загальною чисельністю 32 тисячі багнетів. І проводили її тотально, масово, нещадно. Депортованим відводили не більш як півгодини на збори, після чого на вантажівках, підводах або пішки гнали до залізничних станцій. Однією з них була Сюйрень.
Звідти ешелони відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, розстрілювали на місці. Усього, за офіційними даними, вивезли майже 183 тисячі кримських татар. Тисячі гинули дорогою в Узбекистан і Казахстан, Марійську АРСР та інші області РФ. Разом із кримськими татарами до списків на переселення потрапили турки, цигани, караїми, які теж розмовляли кримськотатарською мовою.
Мої друзі «киримли»
Поруч з кримськими татарами живу майже два десятиріччя. Маю багато знайомих і друзів серед «киримли», як вони самі себе називають. І нині в долині річки Салгир більшість населення — кримські татари, які повернулися на початку 1990-х. Мій головний висновок: більш доброзичливих, працьовитих і толерантних людей у Криму не зустрічав. На відміну від розбалуваних жителів Південного берега, які живуть на природну ренту, здаючи квартири в літній сезон курортникам, кримські татари тяжко працюють цілий рік. Адже земля тут глиниста, піщана, з величезною кількістю каміння. До того ж посушливий клімат і постійний дефіцит води для поливу роблять сільське господарство неймовірно складним і виснажливим. Але за століття свого перебування на цій землі кримські татари навчилися обробляти ґрунти, добиваючись небувалих урожаїв. Майже все, що можна побачити на ринках у Сімферополі, Ялті, Судаку, Джанкої та інших кримських містах, вирощено їхніми руками.
З давніх-давен татари виробили такі риси характеру, що виокремлювали їх серед представників інших національностей. Про татар завжди говорили як про охайний працьовитий народ, завжди готовий прийти на допомогу. До цього додавалися прагнення знань, терпіння, чесність, щедрість.
Татари завжди ставилися терпимо до інших народів: у чуже життя не втручалися, у своє сторонніх не допускали, не оприлюднювали внутрішніх проблем, щоб викликати співчуття чи напроситися на допомогу. Вони вірили і молилися тільки Аллаху, а розраховували виключно на власні сили.
Безумовно, у становленні цих позитивних якостей національного характеру велику роль відіграв іслам. Протягом століть татари жили тільки за приписом Корану і сунни, схилялися перед Аллахом і будували свої стосунки за законами шаріату. У суспільстві була чітко означена роль сім’ї, а в родині — батьків, представників старшого покоління, дітей. Усе, заборонене ісламом, вважали неприпустимим. Тому таких вад, як злодійство, пияцтво, розпуста, кримінал, серед татар майже не було. Та й нині вкрай рідко можна зустріти серед них злочинців: радше це декласовані елементи або ж відступники, які забули про віру.
Пожинаємо те, що посіяли
На жаль, місцева кримська влада навіть за часів незалежної України завжди розглядала татар, як, м’яко кажучи, недружній етнос. Величезні кошти, що їх надавав Київ на програми допомоги реабілітованим народам Криму, традиційно розкрадали — спочатку мєшкови і грачі, а потім донецькі господарі життя — джарти, могильови. Тож татари не одержували ні земельних ділянок, ні компенсації за втрачене житло. Повернувшись із Казахстану й Узбекистану, кримськотатарські родини оселялися в бараках, сараях та інших непристосованих будівлях. Тому почалися самозахоплення земельних ділянок, де потім будували справжнє житло.
Досі навколо Сімферополя є гігантські незабудовані самозахоплені ділянки із сараями і стовпчиками — знаками межування, на яких так і не встигли оселитися корінні жителі Криму. Стоять вони як пам’ятники недалекоглядної політики кримських діячів, які так і не збагнули, що саме кримські татари — єдині українські патріоти на цій території. А може, і навпаки — добре це зрозуміли. Через свою промосковську політику всіляко утискували татар, бо за всі роки української незалежності навіть не вдалося домогтися дозволу побудувати на околиці Сімферополя соборну мечеть. Зрештою кримські татари зайняли цей нікому не потрібний пустир на виїзді з міста на ялтинській трасі, навезли туди десятки вантажівок черепашникових блоків, але все це так і залишилося лежати під сонцем і дощем з 2009 року.
Немає сумнівів у перемозі
Нині, у дні російської окупації, кримськотатарський народ опинився в жахливій ситуації. Триває системне переслідування всіх, хто висловлює бодай якесь невдоволення чи протест проти утисків. Російсько-кримінальна влада негласно проводить політику постійного терору щодо всіх «киримли». Почавши із представницького органу Меджлісу, який позбавили керівництва, окупанти перейшли до викрадень людей. Кількість зниклих сягнула 42. Це гібридний розтягнутий у часі новий геноцид кримськотатарського народу. Саме так ми повинні до нього ставитися, саме так визначати те, що відбувається в Криму.
Проїжджаючи повз Сірєнь, думаю про час, коли станція одержить історичну назву Сюйрень, а корінний народ Криму матиме справжню автономію. А це неодмінно станеться — і на мить не сумніваюся.
Валерій БАЛАЯН,
сценарист і режисер неігровго кіно,
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Валерій БАЛАЯН. Народився 1960 року в Сумах. Закінчив Санкт-Петербурзький державний університет економіки і фінансів, Вищі курси сценаристів і режисерів Держкіно СРСР.
Автор сценаріїв і режисер більш як 60 фільмів, за які удостоєний престижних нагород і премій. Позаторік його відзначено премією Національної спілки кінематографістів України за кращий неігровий фільм.