Його могила — на кладовищі рідного села Попівка неподалік Конотопа. По периметру надгробка — барвінок, на плиті — акуратний пам’ятник, на якому викарбувано портрет, прізвище, ім’я та по батькові небіжчика, а також слова: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну». У них він весь без патетики, прикрас, духовного гриму. Своїм життям довів, що любов до України — це як щоденне дихання і биття серця.

З дитинства тяжів до слова

Анатолій Соболєв (Соболів) народився 27 липня 1940 року в селі Попівка Конотопського району Сумської області в сім’ї колгоспників. Із 1947-го по 1954-й навчався у Попівській семирічній школі №2, нині це Попівський НВК «ЗОШ І—ІІ ст. — ДНЗ». Згодом закінчив Конотопське медичне училище, служив у радянській армії.

Після звільнення в запас у 1962-му вступив на філологічний факультет (відділення української мови і літератури) Харківського державного університету імені О.М. Горького (нині університет ім. В.Н. Каразіна). У виш прийшов людиною творчо зрілою: вправлятись у газетярстві почав ще учнем Конотопського медичного училища. Зарекомендував себе здатним і до науково-дослідної роботи — був кореспондентом Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України). Для інституту в селах Конотопського району записував перекази про Тараса Шевченка, письменників, митців, інших особистостей, а також народні легенди, приповідки, частівки.

Навчаючись в університеті, обстоював запровадження української мови в навчальний процес та ведення документів. Був одним із підписантів студентського листа до міжнародної мовознавчої конференції, яка в 1963 році проходила в місті Алма-Ата. Лист, звісно, не дійшов, а ось поведінка студентів стала предметом обговорення на закритих партійних зборах філологічного факультету ХДУ 27 січня 1964 року «Щодо буржуазно-націоналістичних збочень Анатолія Соболєва та його товаришів». До речі, витяг із протоколу опубліковано у книжці А. Русначенко «Національно-визвольний рух в Україні» (Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. — С. 431—432).

Як зазначено в документі, студенти, серед яких і Анатолій Соболєв, «допускають помилкові та шкідливі висловлювання з питань розвитку національних мов, зокрема української в Радянській Україні».

Іншими словами, над студентами нависла реальна загроза відрахування з університету. Не відомо, чим би все закінчилося, але за другокурсника як за творчо обдаровану особистість, активного збирача фольклору вступився Максим Рильський, на той час директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Навесні 1964 року лист-підтримку він адресував до ректорату Харківського державного університету. Фактично це один з останніх автографів поета.

Анатолій Соболів завершив навчання у 1967 році, отримав диплом.

Але потім усе життя перебував під прицілом КДБ та партійно-радянських органів. Кілька років працював у редакції Конотопської міськрайонної газети «Радянський прапор», але звільнився, звичайно ж, за власним бажанням. У 1969-му його виключили з КПРС за націоналістичні прояви (у партію вступив ще під час служби в армії).

Перебрався ближче до столиці й на початку 1970-х працював у Броварах у газеті «Нове життя». Повернувся до Конотопа, тривалий час був інженером відділу постачання тамтешнього електромеханічного заводу «Червоний металіст». У розпал перебудови, 1988-го, його призначили редактором багатотиражної газети «Металіст» ВАТ «Червоний металіст».

Перо служило рідній мові

Ушановуючи 80-річчя Анатолія Соболєва, його земляк журналіст, доктор наук із соціальних комунікацій, доцент кафедри журналістики та філології Сумського державного університету Володимир Садівничий презентував учасникам поминального заходу щойно видрукуване видання «Соболєв Анатолій: матеріали до бібліографічного покажчика». У ньому понад 320 посилань на публікації, хоч це далеко не всі. Адже як журналіст він активно друкувався у всеукраїнській, обласній, районній періодиці, зокрема журналі «Народна творчість та етнографія». Писав переважно на мистецькі теми і про земляків, які працювали в колгоспах чи на виробництві, навчали або виховували дітей, розвивали художню самодіяльність, мали активну життєву позицію тощо, а також митців, учасників бойових дій у роки Другої світової війни.

Цікаво, що Анатолій Соболєв — один із понад 20 уродженців Попівки, які присвятили життя журналістиці. Беручи до уваги цей феномен, в селі одну з вулиць назвали вулицею Журналістів.

І в цій шерензі особливе місце відведене Анатолієві Соболєву, якого у 2007-му, коли відзначали 90-річчя газети «Сумщина», першим ушанували обласною премією імені сумського журналіста-поета дисидента Миколи Данька (1926—1993).

Відчиняв двері до українства

Про Анатолія Соболєва згадують ті, хто його знав. Володимир Садівничий, журналіст, доктор наук із соціальних комунікацій, доцент кафедри журналістики та філології Сумського державного університету:

— З Анатолієм Соболєвим ми земляки, мешкали на сусідніх вулицях. Наше активне спілкування розпочалося, коли я закінчив восьмирічну школу і вступив до Конотопського медучилища. І саме він відчиняв переді мною двері, чи то пак ворота до українства, книжки, творчості, інтелігентності. Що найважливіше — не лише для мене, а й десятків земляків. Чи всі цим скористалися, то вже інше питання. Анатолій Соболєв із тих сотень інтелігентів, тисяч нерозтиражованих подвижників, які становили фундамент антирадянського опору, що й тримав велетів дисидентства. Світла йому пам’ять.

Василь Білецький, ветеран-журналіст (м. Конотоп):

— Наче живий він переді мною: жвавий, дотепний, здатний на миттєвий жарт. Про таких кажуть: душа гурту. Ніколи не бачив його засмученим чи знервованим — завжди поміркований, розважливий. А коли починав про щось розповідати, здебільшого про сторінки історії чи видатних українців, можна заслухатися і зачаруватися.

Ольга Банитюк, громадська активістка (м. Конотоп):

— Мала щастя бути знайомою з Анатолієм Борисовичем із 1990 року. По-всякому велося панові Анатолію, на жаль, здебільшого сутужно із матеріальної, і з духовно-душевної точок зору. Але ніколи не впадав у відчай, завжди випромінював світло, добро й тепло. А особливо коли йшлося про Україну, рідну мову.

Незалежність зустрів як величезне свято. Пригадую його піднесеним, урочистим, натхненним. І всі роки як член ВУТ «Просвіта», Національної спілки журналістів, Конгресу української інтелігенції одним із перших долучався до їхніх починань та ініціатив.

На жаль, і досі не встановлено обставин смерті журналіста, хоч можна здогадуватися: осіннього вечора його збила машина без номерів, із вимкненими фарами. Знайомий почерк.