СПОМИН
9 днів без Людмили Гурченко
Озирнулася на земний шлях і творчі обриси цієї дивовижної особистості, вкотре перечитавши її першу автобіографічну книжку "Моє доросле дитинство", яка майже три десятиліття для мене як родинна реліквія. В ній - Людмила Гурченко і Україна.
Її єдиний кумир
У "найсвітліших і найпрекрасніших спогадів у житті" Людмили Гурченко є адреса: Мордвинівський провулок, 17, куди її привезли з пологового будинку в маленьку підвальну кімнатку з одним вікном - у ньому вона згодом "бачила лише ноги перехожих" і "визначала за взуттям і спідницями своїх сусідів". Її "найкраща в світі квартира" - у напівпідвалі на Клочковській, 38, де "прожила з 9 до 17 років". І все це в Харкові.
Відомий найзначиміший чоловік у житті Людмили Гурченко, про якого недавно згадала актриса Лія Ахеджакова: "До останнього дня її життя для неї був лише один кумир, вічна її любов - її тато. Коли вона говорила про нього, її очі спалахували. Видно, він був незвичайною особистістю, раз виростив таку доньку".
Ще б пак! Марка Гавриловича Гурченка, в юності сільського наймита, визнала навіть теща, колишня дружина директора однієї з московських дореволюційних гімназій, дворянка Тетяна Симонова, чий портрет висів на Дошці пошани Харківського велосипедного заводу - як найкращої прибиральниці... "Ніколи не думала, що моя Льоля вийде заміж за мужика", - спочатку обурювалася вона, та потім "більше ніж усіх своїх дітей і родичів, любила і поважала" зятя.
Цього вродливого й надзвичайно самобутнього, наївного й мудрого, доброго, чуйного й кумедного чоловіка, акомпаніатора Харківського Палацу піонерів, не любити не можна. Світ був неймовірно цікавим йому, а він - світові.
Дивувався, проявляючи фото, як дитина: "Як ето от якой-то водицы на свет выходять люди, лес - усе на свете?", а знімки пачками роздавав усім безплатно. "Жебраки знали всі його маршрути і піджидали тата по дорозі. Всі звали його на ім'я-побатькові. Щедріше ніхто не обдаровував. Тато зупинявся, розмовляв з ними, розпитував".
Тільки-но оселився у доньки в Москві, та коли "виходив у двір, до нього звідусіль зліталися голуби і супроводжували до самого під'їзду. А доки він піднімався ліфтом на 5 поверх, голуби вже сиділи на балконі й чекали". Був моложавим не по літах, але того, хто давав йому, сімдесятилітньому, аж 55 років, вважав "недобрим до людей, зі злим оком"...
"До війни не було жодного свята, щоб татусь не приніс мені шоколадної бомби. Головний сюрприз - всередині. Там могли бути дерев'яні матрьошки, глечички, сердечка" (то ось коли, виявляється, вже виготовляла кондитерська фабрика в Харкові "кіндер-сюрпризи", якими здивували нас німці лише 20 років тому).
Кишені малої Люсі Гурченко "вічно були набиті іржавими гвіздками, гвинтиками, дротом": бо завжди "дивилася вниз на землю", за настановою татуся, щоб не проминути чогось, що "згодиться в господарстві". Та не господарника-технаря готував із доньки Марк Гаврилович.
Доля вклала йому в уста натяк щодо її майбутнього, коли прибіг під палату дружини прямо з кінотеатру: "Если в меня будить орел, назовем Алан. А если девычка, хай будить Люси". Так вразили його герої американського пригодницького фільму "Акули Нью-Йорка". "Люсі" з-поміж радянських імен не було, тож Гурченко стала Людмилою.
До кіно підштовхнула Маріка Рьокк
"Не,
актрисую будить точно. Усе песни на лету береть, як зверь." - радів батечко,
захоплюючись доньчиним співом "із чечоточкою" та "з жестикуляцією" і повсякчас
вселяючи в неї віру і впевненість. - "Дочурка, глаза распрастри ширей, весело
влыбайся и дуй свое!". "Иди уперед, моя богинька, моя клюкувка...".
"Ваша Люся повинна стати актрисою", - говорила батькам і вихователька дитсадка. "Наша доця буде артисткою, Льолю. У мене око набите", - запевнювала маму й "Валі", тимчасова їхня сусідка в окупованому Харкові, яка Людмилі Гурченко не просто запам'яталася: "Ніколи в своєму житті я не зустрічала екстравагантнішої дами". Це її пристрастю "захворіла" - "на все життя полюбила бантики" на одязі. Це в неї "навчилася кроїти "на око". Стала прекрасною кравчинею, що дуже виручало в найскрутніші часи. І та чудова біла сукня власного виготовлення, вишита бісером, що призначалася для сцени, а стала поховальною - теж походить від навичок "тьоті Валі". Її Гурченко відтворила в кіномистецтві: "У фільмі "Сімейна мелодрама", в ролі сорокалітньої зів'ялої жінки, я вдягнена в халат з папугами, у мене на стінах віяла з пір'я, боа і портрети артистів..."
"Найневичерпніше джерело емоцій, пристрастей, неоднозначних відкритих характерів - для мене в тій війні, у моєму незабутньому дорослому дитинстві. З роками все відстоялося, відклалося в душі й серці, а потім відбилося на екрані". Не змогла тільки зіграти, як пильно вдивлявся в неї батько, коли вона, якийсь час соромлячись його неграмотної мови, одного разу безпідставно його образила: "Цей погляд мене переслідує все життя. Мені ніколи ще, в жодній ролі не вдалося досягнути того стану душевної боротьби, коли обличчя зовні спокійне, а погляд може перевернути, зламати, знищити".
"Можна прожити на екрані драму, трагедію людини тільки тоді, коли ти сам пережив у житті щось схоже, хоч приблизно", -вважала Людмила Гурченко. Скільки ж довелося пережити малою під час війни, яка почалася, коли їй не було й шести років... Фашисти змушували дивитися на міському майдані, як вони вішали людей. Ходила по воду до ополонки з кочергою, якою треба було відштовхувати трупи, що там плавали.
Дівчинку-сусідку навчив пісні "О, танненбаум" німець, який у них квартирував, доки їх з матір'ю не підселили до Гурченків. Вона співала її в кімнаті "під замком", а Люся слухала й запам'ятовувала в коридорі. Подібним чином, сидячи у дворі на східцях біля виходу з кінотеатру, засвоювала музику з німецькомовних фільмів, яка долинала з динаміків. Але один ще й пощастило побачити в залі: "Дівчину моєї мрії" з Марікою Рьокк в головній ролі. Саме після нього прокинулась вранці "з твердим рішенням: коли виросту -обов'язково зніматимуся в кіно".
Співала "О, танненбаум", пісні з німецьких кінострічок та "Катюшу" "добрим німцям", які наливали в каструльки їй та іншим дітям суп з похідної кухні: так улітку 1942-го якийсь час була основним годувальником для мами й сусідки тітки Валі. За "репертуар" з "Дівчини моєї мрії" один німець подарував їй ноти пісень Маріки Рьокк на звороті двох портретів кінозірки. А інший назвав малу Люсю Гурченко "шаушпіллер": лише 1957 року, коли вже вийшов на екрани фільм "Карнавальна ніч", вона дізналася від перекладачки в Берліні, що пам'ятне слово "шаушпіллер", яке почула поряд зі своїм прізвищем на прес-конференції, означає "актриса".
Була рабом лише таланту
Після визволення Харкова від окупантів юну артистку чекали поранені в госпіталі: "Я їм співала, розповідала, що відбувається в місті, виконувала дрібні доручення, веселила їх".
З подарунків, які привіз доньці після Перемоги демобілізований тато, залишилося тільки бронзове люстерко. В атласних черевичках 35 розміру на високих підборах і в чудернацькій концертній сукні з бісеру й блискучого каміння десятирічна дівчинка лише один день навешталася до утоми на міському ринку. Незабаром довелося цей наряд продати, бо не було чого їсти. В комісійному магазині сказали: ваше плаття вже через 15 хвилин купила якась актриса, воно рідкісне.
Люся Гурченко - юна харків'янка, яка змалку "все вбирала і нічого не забула" і "найменшу радість сприймала як величезну щасливу подію", закінчила школу N 6, що "у дворі, прямо під балконом". "Всі предмети велися українською. Спочатку я нічого не розуміла. Багато українських слів викликали в класі дружний сміх. А потім, з часом, ми розібралися і полюбили українську мову".
"Яка з Люсі артистка? Там же одні кістки!" - гукала навздогін батькам, що проводжали доньку, сусідка-єврейка Соня. Та вона вступила в Москві до ВДІКу. І таки стала артисткою.
Прокинулась знаменитою після першої головної ролі в першому художньому фільмі Ельдара Рязанова "Карнавальна ніч". Витримала і славу, й розчарування публіки, й поступовий перехід у "другий сорт". "У мені всі ці роки жила віра, що я працюватиму на повну силу, що вийду з "другого сорту". Я не зможу жити інакше". На міжнародному фестивалі в Каннах побувала з конкурсним фільмом "Сибіріада" Андрона Кончаловського і з позаконкурсним "П'ять вечорів" Микити Михалкова. Усі глядачі "висиділи" три з половиною години "Сибіріади" і довго скандували кінострічці "браво!".
"Хоч би де тато мене бачив: у кіно, по телевізору, в концерті чи слухав по радіо, він завжди плакав". Казав: "Мне так хочется, дочурка, дожить до "народной". Народная актриса! Значить, ее, дочурка, увесь народ любить...". Не змінила на його прохання дівочого прізвища: "Чтоб усе знали: ето дочурка Марка Гавриловича Гурченко".
Вона мріяла кохати одного чоловіка й прожити з ним усе життя, як її батьки, але одружувалася з п'ятьма. Миттєво померла на руках останнього після приємного сімейного вечора за кухлем чаю. Єдина донька, з якою стосунки не склалися, про кончину матері дізналася з теленовин...
"Гурченко ніколи не була рабом: ні слави, ні здоров'я, ні сім'ї. Вона була рабом тільки власного таланту, і талант відплатив їй за це - він зберіг їй власне обличчя. І обличчя це впізнаване в усьому, за що б вона не бралася", - написав у передмові до першої книжки Людмили Марківни "Моє доросле дитинство" Микита Михалков. А бралася вона за ролі у майже сотні кінофільмів і в театрах, за пісні, за книжки. Скрізь вражаюче різноманіття психологічних і художніх нюансів глибокого обдарування, щемна щирість, справжність, оптимізм. До земного кінця була легендарно молодою, сучасною, завжди "у форматі"...