Бо в цьому першому зібранні творів Тадея Рильського постає особистість людини, на яку мають рівнятися сучасні державні керівники у справжньому служінні народові.
Воли ревуть, якщо і ясла повні
Скільки поколінь замислювалися на уроках української літератури: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» І не відали, що в одному селі якось тричі заревли в унісон і чотири пари вгодованих волів, немов за командою зупинившись неподалік церкви. Запряжені у віз, на якому лежала вся у вінках кришка домовини співвітчизника авторів згаданого роману Панаса Мирного та Івана Білика. Аристократа, котрий понад півстоліття був їхнім сучасником і як ніхто дбав, щоб ситніше й затишніше на білому світі було і волам, і їхнім погоничам. Цей високородний добродій заповідав поховати його на мужицькому кладовищі.
«Такий був чоловік, що його і скотина жалувала!» — згадував друг небіжчика композитор Микола Лисенко слова когось із жителів усіх навколишніх сіл, які «зійшлися на цвинтарі, щоб кинути грудку землі на могилу того, хто довгі літа був для них благодійником, учителем і оборонцем».
А ще на довші літа згодом поховають для суспільства добру пам’ять про нього в Україні, а мов надгробком у цьому забутті за радянських часів буде майже інкогніто «Тадейович» — по батькові поета-класика Максима Рильського, творчість якого вивчали у школі, як і Панаса Мирного, але так небагато українців знали достеменно, чиїм сином йому пощастило народитися.
Нині можна почути або прочитати, як хтось пишається перснем чи браслетом із родинних коштовностей знатних предків, що дивом дісталися в їхній спадок з інших століть. Батько Максима Рильського Тадей — син княжни Дарії Трубецької і шляхтича-поміщика Розеслава Рильського — видобув із попередніх століть у родинному архіві документ, важливий не для себе чи своїх дітей і онуків-правнуків. А саме грамоту когось із польських королів про те, що сквирські землі даруються селянам: отож їхні нащадки могли претендувати на них з повним юридичним правом. І тільки поліція завадила їм це право реалізувати, а Тадей Рильський мусив давати пояснення з цього приводу губернаторові.
Він пояснив, але вже у своїй праці «К изучению украинского народного мировоззрения», і те, що селяни не вважали гріхом користуватися панським лісом чи луками, тому що вони створені природою, а не за чиєїсь участі. І спіймавшись із фурою дров, нарубаних у лісі батька Тадея Рильського, старий селянин бідкався його синові, який з ним приятелював: «Отаке нещастя, паничу, і скільки всього я того лісу попокрав — нічого не було, а тепер скортіло в неділю порубать — от і попався». Згодом уже у лісі самого Тадея на зауваження його дружини, що обламувати гілля можна лише з дозволу власника гаю, одна бабця не тільки не припинила складати зібраний хмиз, а ще й попросила панову жінку подати їй цю в’язку через канаву. А коли Тадей якось звернувся зі скаргою на порубку свого лісу до волосного суду, відповідач-селянин об∂рунтував там свої дії так: «Ну, нема чого таїть, тут сорому немає, усяке вкраде ліс, як йому треба». Цим викликав сміх в усіх у судовому залі, тим паче, додав Тадей Рильський, «всі ми відчували, що він правий (з точки зору звичаїв і правових норм народного світогляду)».
Жав хліб, косив сіно, орав землю разом із селянами
Та не всі пани отак по-дружньому і з гумором реагували на зазіхання селян на свою власність. А такий, як Тадей Рильський, котрий, як йшлося у слідчій справі про нього, «цілі дні проводив на польових роботах разом із селянами: жав хліб, косив сіно, орав і боронував землю тощо». «Дарував їм різні речі, видно, без усякої причини, як наприклад селянинові Каленику Сарасу подаровані були воли. Селянин цей, як дізнано, грає на лірі, і в нього проводить вечори Рильський в товаристві селян, які там збираються. На цих сходках Рильський під акомпанемент Сараса співає селянам пісні, читає зі зворушливою простодушністю якісь вірші, в яких, за словами селянок, оспівується їхнє гірке становище, ненависть і злоба до поміщиків, людей вищого стану, задоволення вільним життям тощо. З дворовою прислугою Рильський поводиться як з людьми, зовсім рівними собі, чим і набув рідкісну в подібних людям відданість. Таке ставлення Рильського, вражаючи селян своєю новизною і оригінальністю, спочатку породило в них різні тлумачення. Більшість із них, за моральною неспроможністю, не можуть самі оцінити поведінку Рильського і передбачити в ньому якусь затаєну думку. Вони бачать у ньому людину свого товариства, інстинктивно співчувають йому і бажають мати його своїм власником і керівником».
За ту «затаєну думку», в якій поліцейський нишпорка підозрював незбагненну корисливість і небезпечність світогляду й дій Тадея Рильського для суспільства, царська охранка взяла його на гачок ще в юності. Коли в гурті новоствореної «Київської громади», яка згодом об’єднала всю прогресивну українську інтелігенцію, він зі студентами-народниками, перевдягненими в сільських парубків, влітку 1859 та 1860 років об’їздив, записуючи народну творчість і вивчаючи життя простого люду, чимало територій України: колишні запорізькі землі Єлисаветградщини, Катеринославщини, Херсонщини, Старої та Нової Січі, а також мандрував на Поліссі, Поділлі, Таврією та Кубанню. А навесні 1861 року брав участь у перепохованні Тараса Шевченка, проводжаючи його труну в товаристві київських студентів до Чернечої гори і викопуючи там останній земний прихисток Великому Кобзареві.
«Сімдесяті роки ХІХ століття були часом завзятої праці Тадея Рильського над економічними питаннями. За кілька літ господарювання у власному маєтку він не тільки виплатив батькові борги, а й всю Романівку зробив чи не найбагатшим містечком на всю Київську губернію, організувавши вивіз збіжжя аж до Кролевця (за іншими відомостями, до Кенігсберга), оминаючи численних посередників», — наголошує київська дослідниця біографії і творчості цього унікального українського громадського і культурного діяча кандидат філологічних наук Надія Пазяк.
Учив людей, господарюючи
А як зазначено в некролозі по смерті Тадея Розеславовича, у Романівці «головним його заняттям було господарство, яке він вивчив теоретично і практично і старався вести таким чином, щоб воно слугувало прикладом і практичною школою для селян. Завдяки повному довір’ю до нього довколишнього населення, йому вдалося досягнути досить багато в сенсі засвоєння селянами раціональних прийомів землеробства і взагалі покращення їхньої господарської культури. Другим таким же важливим предметом його трудів і піклувань слугувала ним же влаштована в Романівці церковнопарафіяльна школа. Упродовж 20 років Тадей Розеславович особисто в ній учителював спільно з парафіяльними священиками і до кінця життя залишався її опікуном, за що отримав від покійного київського митрополита Платона офіційно висловлену вдячність і благословення. Майже все населення Романівки встигло пройти курс навчання в цій школі». «Не тільки селяни, шляхта, євреї Романівки, а й жителі навколишніх сіл йшли до нього по пораду за усіх складних обставин — і скільки непотрібних позовів, сімейних негараздів було запобігто чи уникнуто одним його авторитетним словом». Хоч від польської шляхти, до якої належав, мав за усі свої добрі діяння лише звинувачення, доноси і наклепи.
Основою книжки «Тадей Рильський. В житті ніколи неправді не служив», яка побачила цього року світ у видавництві «Успіх і кар’єра», стали, як зазначила керівник цього проекту Надія Пазяк, «архівні матеріали, зібрані майже за тридцять літ працівниками Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського у Голосієві на чолі з першим і незабутнім директором музею Богданом Максимовичем Рильським». Якщо науковий консультант цього видання літературознавець Сергій Гальченко у березні 1984 року в Харківському обласному архіві натрапив на листи Тадея Рильського і переписав їх від руки, віддавши у Києві Богданові Максимовичу для майбутнього видання спадщини Тадея Розеславовича, то тепер ця спадщина постала у першому зібранні його творів — книжці «Тадей Рильський. В житті ніколи неправді не служив». Тут опубліковані наукові праці цього справді визначного українця: історико-етнографічні та фольклористичні, економічні, уривки з його листів та матеріали до життєпису. І в них дослідження Тадея Рильського — обширу не лише довкола рідної Романівки, а всеукраїнського, вседержавного.
Я не економіст, тож не зачіпатиму його розвідок у цій царині. Мене розчулили зокрема в його праці «К изучению украинского народного мировоззрения» непересічні факти із життя українського селянства. Коли чоловік уперто не хотів на колінах попросити прощення у своєї хворої матері, яку ображав і навіть бив, хоч як благав його про це священик. А лише коли батюшка сам упав на коліна перед ним, розплакався і покаявся перед ненькою.
Коли у двох сім’ях чоловіки взяли на себе весь тягар клопотів і турбот упродовж багатьох років і про невиліковно хворих дружин, одна з яких покрита гнійними ранами, а друга сліпа, і про домашнє господарство та догляд за дітьми, причому ці «хронічні самопожертви» несли на собі «тихо, без нарікань, не підкреслюючи навіть для себе своєї поведінки».
Він вражатиме в усі часи
І знову хочу процитувати рядки із некролога по Тадеєві Рильському, вміщеному в книжці. Про прощання з ним селян на похороні. «Ой, допомагав, допомагав!», «Ніколи уже на всьому світі не буде такого пана!», «Чотирнадцять літ служив я вам: не розсчитали мене, навіть «ти» на мене ні разу не сказали». Ці слова найкраще характеризують чудесну особистість покійного, його дивовижну делікатність у ставленні до будь-якої людини, хто б вона не була».
Тадей Рильський одружився з донькою кріпаків свого батька Меланією Чуприною й виховав з нею трьох синів, від юності прожив у гармонії своїх ідеалів і вчинків справді заради блага українського народу. Попри страждання від болю в останні земні дні, він помирав щасливим і просив відчиняти вікно, щоб краще чути пісню дівчат, які працювали в нього на току. Казав, що нічого так не любить, як отаку пісню вільного, веселого, життєрадісного народу.
Та чомусь у народі, який він так любив і турбувався про нього все життя, вже за шістнадцять років по його смерті, в 1918-му, знайшлися «збільшовичені селяни, що виганяють Рильських із родинного будинку в Романівці, який розграбовують. Гине архів Тадея Рильського і його бібліотека. Сини його шукають тимчасові заробітки. Меланія Федорівна, як у молоді роки, ходить на заробітки по людях».
Видання «Тадей Рильський. В житті ніколи неправді не служив» стало для мене книгою року, бо відкрило постать співвітчизника, яка вражатиме людей в усі часи. Саме в Тадеї Рильському я побачила усі найкращі риси державного керівника, достойного українського народу, який до болю й сліз захоплює мене думками, невимовною величчю душі і вчинків саме з Революції гідності на Майдані й на захисті державної цілісності України на Донбасі.
Народ, який наснажує Україну на гідне майбутнє, вже є. А коли знайдуться такі, як Тадей Рильський, керманичі?