Один із найбільш зворушливих моментів українського весілля — пов’язування жіночої хустки молодій. Цей обряд зазвичай супроводжує щемлива пісня «Горіла сосна, палала» з розповіддю про те, що коси дівочі йдуть «під білий вельон, під хустку». Доречно нагадати, що малозрозуміле нам нині слово походить від західноєвропейського «вуаль» — щось легке, повітряне. Натомість більш уживана у сучасній українській мові «фата» має арабське коріння та означає накидку, один з різновидів якої — звичайнісінький фартух.
Суть обряду пов’язування хустки у зміні головного убору, що втілює перехід дівчини у статус заміжньої жінки. Відтепер, за давніми народними традиціями, вона вже не має права ходити у віночку, який символізує дівоцтво і цноту. Отож щонайменше дивно споглядати, як деякі представниці прекрасної статі бальзаківського віку прикрашають голови розкішними дівочими уборами.
Звісно, ніхто не заборонить навіть жінці з дитиною йти під вінець у фаті, а молодиці витанцьовувати у віночку із квітів і яскравих стрічок, але це знущання з народних традицій і зневага до них, а не данина національній культурі. До речі, навіть в індустріалізованій і урбанізованій Великій Британії, де шотландські чоловіки на урочисті заходи досі вдягають традиційні кілти, жодному з них не спаде на думку обрядитись у будь-який з них, бо малозрозумілий нам узор із ліній і квадратів означає належність до цілком конкретного роду-клану і місцевості. Єдиний виняток зроблено для іноземних туристів, які можуть гуляти у кілтах найшляхетніших династій шотландців.
Аналогічна ситуація в Японії, де традиційне кімоно — не просто національний одяг, а своєрідна візитівка того, хто його носить. Натомість в Україні мало хто замислюється, що дівочий віночок на голові баби має вигляд сідла на корові.
Не кращі справи і з нібито давніми українськими весільними традиціями. Наприклад, викуп молодої запозичено чи то в росіян, чи то в середньоазіатських народів з їхнім калимом за наречену. В Україні це дійство називали брамою. Весільну процесію могли перепинити лише не запрошені на гуляння неодружені юнаки з вулиці чи сільського кутка, де мешкала наречена. Викупом слугувала тільки горілка як компенсація за неповагу до тих, кого з якихось причин не захотіли бачити на святі. Ще дивніша ситуація з викраденням молодої, ініціаторками чого нині дедалі частіше стають підпилі на весіллі молодиці чи навіть, як уже траплялося на телевізійних реаліті-шоу, запрошені на обряд одруження дівчата. Навіщо їм викрадати наречену, якщо, звісно, вони не шанувальниці одностатевої любові, навряд чи хтось зможе пояснити при здоровому глузді і не затуманеній алкоголем свідомості.
Українське телебачення, до речі, теж вносить частку у приниження народних традицій і рідної мови. Її шанувальників аж пересмикує, коли у популярних телесеріалах заміжні жінки, які вже понароджували не одну дитину, раз по раз волають, що вони невинні. Насправді невинувата і невинна (цнотлива) дівчина — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Так само, як слова «експерименти» й «екскременти», що за всієї подібності звучання означують дуже не схожі поняття.