Цьогоріч у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка одразу два визначних ювілеї — 160 років від дня народження і 100 років від дня смерті Івана Франка, в честь якого названо театр, і 75 років від дня народження Богдана Ступки, який тут був актором і художнім керівником протягом багатьох років. А об’єднує їх насамперед дивовижний містичний факт — обидва великих українці народилися в один день — 27 серпня. І все творче життя Богдан Сильвестрович вважав Франка своїм улюбленим письменником, створивши неперевершені образи саме в театральних і кінороботах за творами Івана Яковича. А твори великого майстра слова протягом усієї історії франківців не сходять з афіш театру: «Похорон» (1921, реж. Г. Юра), «Перехресні стежки» (1966, реж. М. Гіляровський), «Для домашнього вогнища» (1968, реж. Б. Мешкіс), «Суд і полум’я» («Основи суспільності», 1978, реж. В. Лизогуб).
Особливою для франківців є п’єса, що понад шість десятиліть йшла із аншлагами і була своєрідною візитівкою театру, — «Украдене щастя». Першу постановку у 1940 році здійснив фундатор театру Гнат Юра. Друга її версія, що з’явилася в 1979 році у постановці Сергія Данченка із Богданом Ступкою у головній ролі Миколи, витримавши понад 300 аншлагів, вже заслужено вважається класикою не тільки українського, а й загальноєвропейського театру.
Сьогодні в репертуарі театру залишилася «Увертюра, до побачення» за новелою І. Франка «Сойчине крило», прем’єрою якої в 2002 році у театрі була відкрита камерна сцена «Театр у фойє», а в 2012 році — Камерна сцена імені Сергія Данченка. А на великій сцені театру з 2012 року великої популярності набула вистава «Перехресні стежки», творча група якої була висунута на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка та отримала дві театральні премії «Київська пектораль». Саме нею 3 вересня Національний театр ім. І. Франка відкриває новий 97-й сезон. «УК» поспілкувався з режисером-постановником цього спектаклю — заслуженим діячем мистецтв України Дмитром ЧЕРЕПЮКОМ.
— Пане Дмитре, чия була ініціатива постановки повісті Івана Франка на сцені вашого театру?
— Богдан Ступка, наш художній керівник, якось сказав мені: «Знайди для нової постановки хороший український матеріал. Як на мене, в Івана Франка». Тоді я перечитав багато літератури. Зупинився на «Перехресних стежках», які давно знав. Ця повість мені подобалася, але вона така об’ємна, насичена великою кількістю тем і ліній, що в них можна загубитися. І тема судочинства, і жінки в суспільстві, і тема втраченого кохання, і невідворотності долі, і ще, й ще…Тому я вирішив у своїй cценічній версії спинитися на чомусь одному — вибрав романтично-психологічну лінію.
— Повість «Перехресні стежки» вже була поставлена на франківській сцені у 1966 році, а на Укр телефільмі режисер Олег Бійма випустив 5-серійний фільм під назвою «Пастка» із Богданом Ступкою, Анатолієм Хостікоєвим і Ольгою Сумською в головних ролях. Чи враховували ви досвід цих постановок?
— Так, і коли працював над своєю версією, вирішив врахувати насамперед, як мені здається, їхні недоліки. Бо в попередній франківській постановці якраз було бажання охопити майже все написане в повісті, і це розпорошувало дію. У фільмі ж надто активно звучала соціальна тема, а мені, чесно кажучи, не хотілося її педалювати. Впевнений, правильно зробив, що відсікав другорядні лінії.
— Чому жанр вистави визначено як трагіфарс? Трагедія зрозуміло чому, а в чому фарс?
— Вистава не потребує реалістичного сприйняття, ми ніби на все споглядаємо збоку. Хотілось про філософські речі говорити дохідливо, легко, зрозуміло для глядачів. Переважно фарсового стилю виставі надає масовка, яка створює атмосферу тогочасного Львова.
— Найголовніше, що є в цій виставі, — неповторна атмосфера, яку створити насправді завжди дуже важко. На неї у «Перехресних стежках» працюють усі складові вистави: музика, пластика, сценографія, акторська гра. Як підбиралася творча група?
— Поки я не створю своєї команди, я не працюю над постановкою. Спочатку даю прочитати твір акторам — хочу бачити їхню реакцію на цей матеріал, чи відкриваються вони на нього. І якщо актор «не хворіє», в кращому сенсі цього слова, матеріалом, то працювати з ним не варто. Так само і з постановчою групою. Я сказав художнику Андрію Олександровичу Дочевському: «Мені тут потрібне якесь задзеркалля…», він миттєво підхопив цю ідею і дуже точно створив сценографію з мінливими дзеркалами. Із композитором Юрієм Шевченком ми співпрацюємо вже понад 20 років, він рідкісний автор музики в театрі. Здавалося б, як пояснити глядачеві, чому герої раптом починають танцювати. А тут завдяки пластиці Ольги Семьошкіної (премія «Київська пектораль» за пластику. — Авт.) зрозуміло. Ось це все народжує дуже тонкі образні речі. Мені взагалі важливо створювати стиль і зберігати його протягом усього твору.
— З першого ж показу вистави її акторський склад майже незмінний, а Петро Панчук і Олександр Форманчук взагалі не мають дублерів.
— Дуже важливо, що акторська команда теж точно збита і дуже професіональна. Взяти того ж Петра Панчука, який часом грає на межі людських можливостей. А коли Олег Стальчук (премія «Київська пектораль» за роль другого плану. — Авт.) грає свій монолог із сорочкою, чути подих кожної людини. Я дуже ціную, коли у виставі є акторська енергія, що переходить у глядацьку залу.
— Торкнувшись безпосередньо творчості Франка, в чому ви бачите його силу?
— Найперше, про що думаєш, говорячи про Івана Яковича, він у нас зовсім не розкритий. Це такий титан! Переклади з 14 мов, доктор філософії, величезна кількість творів майже в усіх жанрах. Справжня глиба! А ми ще його зовсім не осягнули. І ані шкільна програма, ані наш культурний простір справжнього розуміння його ще не дали. Я і надалі маю намір звертатися до творчості Франка й нині перечитую його твори.
— Ви відомий театральними версіями саме українських драматургів — Лесі Українки («Лісова пісня», «Бояриня»), Олександра Олеся («Ніч на полонині»), Ольги Кобилянської («У неділю рано зілля копала…»), в яких завжди відчувається глибоке психологічне прочитання. Таке враження, що у вас є свій «ключ» до відомих українських творів.
— Ні, просто є код нації, який я інтуїтивно розумію. Це глибина почуттів, якась чистота, адже у мене вистави вирішені, як правило, у чорно-білій стилістиці, тобто чистих кольорів. Я розумію вишиванку хрестиком, бо це моя образність. У наших класиків у будь-якому творі немає мілкотем’я, а закладений цілий космос. Потрібно лишень уважно прочитати, аби це відчути. Там завжди є щось сакральне, а я це постійно шукаю.
— Ви пліч-о-пліч працювали з видатним Сергієм Данченком, який поставив ще один чудовий твір Франка — «Украдене щастя». А на легендарній виставі «Тев’є-Тевель» у його постановці із неперевершеним Богданом Ступкою були режисером. Цікаво, скільки разів ви дивилися цю виставу?
— Важко сказати. Більше ніж з десяток. Я туди ще й вводив акторів, адже вистава йшла понад 20 років, змінилося багато виконавців, і рівень постановки потрібно було постійно підтримувати. Про це мене попросив сам Сергій Данченко, якого я шаную за прекрасну школу.
— Я це не озвучую, бо задум ще в розробці. Планується дуже масштабна робота, яка потребує великих підготовчих дій, чим я, власне, активно займаюся.
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ЧЕРЕПЮК. Народився 1959 року. Закінчив Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого. У Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка працює з 1991 року. Серед постановок: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ех, мушкетери, мушкетери» Є. Євтушенка, Ю. Шевченка за О.Дюма, «В неділю рано зілля копала…» О. Кобилянської. Здійснював постановки в Івано-Франківську, Чернівцях, Коломиї, Одесі, Ужгороді. Народний артист України.
Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»