Закарпатець Іван Бровді за відданість гірській тематиці, а також за живий народний струмінь у мистецтві заслужив у шанувальників звання мага Карпат. Однак має і цілком офіційне звання — народний художник України. Свій 75-річний ювілей митець відзначить днями відкриттям персональної виставки в Мукачівській картинній галереї.
— Іване Васильовичу, з чого почалися ваші «художні університети»?
— У шкільні роки моїм Богом був учитель малювання Білоус, якого направили до нашої школи після
Харківського художнього інституту. А ще з глини-каоліну вирізував ножиком усілякі рельєфи. Змалку бачив себе лише художником… Мама мене хвалила.
— Тож і їй завдячуєте сьогодні?
— Дякую, що виростила. У неї було шестеро дітей, але троє померли. Вона була самотньою, бо батько залишив сім’ю. Трьох дітей вона сама вигодувала, всіх вивчила (сестри — вчителька і зоотехнік). Була швачкою, обшивала все село. А ще вміла добре готувати, її часто кликали на весілля куховарити.
— У Оноці збереглося родинне гніздо?
— Сестри давно померли. А я з 17 років виїхав і повертався додому лише в гості. Майже півстоліття живу в місті Мукачевому, яке стало рідним.
— Як вам жилося за радянської влади?
— За великим рахунком усе те, що я здобув — освіта, сімейний добробут, робота і визнання, — завдяки тому часові. Я його не проклинаю, а дякую за те, що дав усій моїй сім’ї. Хай думають про мене що завгодно, але я не ганитиму той час.
— Але ж художникам диктували, нав’язували!..
— Наприклад, як ми вийшли з ситуації, коли до 100-річчя з дня народження Леніна всім замовляли тематичні роботи. Ми з Ларисою зобразили простих верховинців, які тягнуться руками до світла в своїй дерев’яній хаті. І назвали картину — «Лампочка Ілліча».
— Ви прийшли працювати до рекламного комбінату. Якими були перші роботи?
— Першим був напис на обкомі партії «Хай живе КПРС!», з буквами по 1,2 метра.
— Втікали від армії?
— Мама лежала у селі — інвалід, сестра — інвалід із двома дітьми, без чоловіка; до всього я ще й дружину Ларису привіз туди, вагітну. Писав листи самому Хрущову, щоб звільнили від служби. Нічого це не дало… Нарешті, вже зі збірного пункту у Сваляві мене таки відпустили додому...
— Звільнили від служби?
— Щороку брали на перепідготовку. Давали, наприклад, завдання написати великим шрифтом три плакати з гімном СРСР. Це була зовсім не робота художника, тож я платив власні гроші шрифтовикам і приносив ті написані тексти гімну воєнкому. Так відкуповувався.
— Ви рано одружилися. Як батьки дружини сприйняли хлопця з села?
— Ларисин батько — козак із Запоріжжя, добряк. Мама ж її мене не любила ще з Ужгорода, коли потоваришував із Ларисою. Вона, кубанська козачка, суворою була. Коли ж вони дізналися, що народилася внучка, то сіли на «Волгу» і приїхали до нашого села на Виноградівщині. Забрали доньку і нас та й поїхали до Берегового.
— Батьки Лариси обіймали керівні посади…
— Її тато був головним інженером геологорозвідки в Береговому. Влаштував мене на будову, але — арматурником. Я тоді таким був могутнім, що залізяки гнув. Через якихось два роки начальник відділу кадрів Сорокін видивився, що я художник. «Чого ти арматуру гнеш? Давай картографом у відділ!» — каже. І почалося: спочатку учнем, далі молодший картограф, потім картограф, інженер. А вже потім ? переїзд до Мукачевого, робота в Художньому фонді.
— Ваша основна спеціалізація різьблення по дереву…
— Колись Москва послала мене на міжнародний пленер до Австрії, де на території музею дерев’яних скульптур два місяці відпрацював. Заслужив прізвисько «російський дятел». Учасниками того пленеру були світові знаменитості, у тому числі француз Жорж Дюпон. Я витесав скульптуру «Зима», яка й тепер там зберігається.
— Чи не заважає вам відірваність від столиці Закарпаття — Ужгорода?
— Це рятує мене як художника. Взагалі останні десять років я майже не живу в місті. У горах! Додому — лише за фарбами. Моїми улюбленими місцями є Буковець, Колочава, Синевир, Міжгірський перевал. Інколи здається, що відчуваю магію Карпат зсередини. Хочеться зберегти це відчуття.
— Одну з картин ви назвали «Йду малювати». Як це відбувається?
— А так: поїв трохи бринзи, погодував кота, взяв етюдник на плечі, натягнув полотно на підрамник — і пішов.
— З якого часу мистецтво годувало вас?
— До нашого училища на танці присунула компанія. Шестеро. Я, другокурсник, був у новенькому костюмі. Пошив його з відрізу полотна, який єврей дав мені за те, що скопіював для нього картину Кашшая. З ними я побився, і мій перший костюм розірвали мало не навпіл. Завуч звелів фізруку видати Бровді новий спортивний костюм, бо «він захищав честь училища».
— Є приємніші за цей спогади?
— Сестра працювала зоотехніком на фермі й замовила мені таблички з детальним описом корів. Я мусив зобразити назви і опис порід на табличках — буро-карпатська, угорська, холмогорська… Було складно, бо художніх фарб не мав, у колгоспі — лише промислові. Мені за це дали міх пшениці. Як приніс його додому, мама сказала: «Но, Йванку, не журюся я з тобов…»
— Кому ви найбільше довіряєте ? мистецтвознавцям, глядачам?..
— Ані тим, ані тим. Основна оцінка — та, яку дає час. Саме він залишає за бортом тисячі, сотні тисяч, мільйони полотен — прекрасних! Публіка сприймає їх із захопленням, ахаючи і охаючи. Та час їх таки відкидає, відбираючи лише те, що вважає за потрібне. Добру роботу люди обов’язково збережуть.
— Яким своїм учинком найбільше гордитеся?
— Задоволення одержую, коли допомагаю бідним. Бувало, що, йдучи селом, вийму з кишені сто чи двісті гривень і віддам сіромашному чоловікові, якщо побачу його біду.
— Чим дорожите, що цінуєте найбільше?
— Не люблю скупчень людей, натовпів, і особливо ціную спокій, тишу. До монастиря люблю йти, коли там уже нікого немає. Стаєш сам-один під склепінням, і молишся, просиш Бога. Виходиш звідти легкий, окрилений. Нещодавно діставався до монастиря на Малій Угольці чотири години бездоріжжям. І таки доїхав. Наступного дня — туди знову, бо хотів там бути!
— Маєте власну майстерню?
— Все життя працюю на кухні. Коли ми з колегами разом починали, то вони зайнялися будівництвом майстерень, я почав малювати просто на кухні. Сьогодні вони у майстернях корів тримають, а я — на кухні і далі малюю.
— Живете в будинку?
— Ні, у квартирі, на хату ми з дружиною не спромоглися. Дітям, щоправда, допомогли квартири придбати. Нам двом вистачає двох кімнат. Ми з Ларисою однолітки, вже понад півстоліття разом.
— Ви багатьох майстрів закарпатської школи живопису знаєте. Як вони малювали?
— Ерделі так: звідти переніс на полотно гору, звідти хату, і, сказавши «Спасибі тобі, хижко, спасибі тебе, гірко», скомпонував картину. Вже пізніше її завершував. Так само працював і Манайло. А от Шолтес копіював природу, сміявся над нею. У Ерделі виходив образ, а у інших — вирізана картинка. У нас професіоналами були Ерделі, Бокшай, Манайло, Глюк. Багато хто, на жаль, був самоуком, а це вже не те.
— Хто нині продовжує цю школу?
— Іван Ілько й Володимир Микита, одному за 75, другому — за 80... Багато з нас вважають себе іменитими, і водночас ми далеко відійшли від самобутньої школи, не розуміємо і не продовжуємо її. Це могло б бути основним завданням Закарпатського художнього інституту...
— Ваші полотна досить далекі від реальності…
— І в портретах, і в пейзажах потрібні не фотографії. Слід схопити настрій, а не дати відбиток місцевості. На це хибують багато художників.
— Чим займаєтесь у вільний час?
— Малюю. Колись в училищі займався спортом: двічі був чемпіоном області, входив до її збірної команди. Вважаю, що працюю, коли займаюся скульптурою. Бо там треба і довбати, і тесати, і різати. Нині працюю над цікавим твором. Його назва — «Треба встигнути, поки дають жити».
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Іван БРОВДІ. Народився 1939 року в селі Онок Закарпатської області. Закінчив відділення художньої обробки дерева Ужгородського училища прикладного мистецтва. Член Національної Спілки художників України.
Працює в скульптурі та живописі. Найвідомішими роботами Івана Бровді є пам’ятники «Синь і Вир» на березі Синевирського озера, «Слов’янським учителям Кирилу та Мефодію», «Щасливому Сажотрусу», «Рік біди — рік випробувань» у Мукачевому. Заслужений учитель України, народний художник України.