Війна змусила Оксану Муравльову двічі збиратися в дорогу як переселенку. Але громадської діяльності, волонтерських справ вона не полишала. Її торік у грудні серед перших відзначили державною нагородою «Золоте серце» за вагомий особистий внесок у надання волонтерської допомоги та розвиток волонтерського руху.

Шість років тому на Донеччині Оксана Муравльова розпочала добру ініціативу: у Всесвітній день вишиванки дарувати новонародженим вишиті льолі. Проєкт за ці роки набрав сили, розправив крила й нині 18 травня в понад 30 містах нашої країни відбудеться акція «Народжені у вишиванках –– непереможні». Волонтери завітають у пологові будинки з подарунковими наборами для маленьких українців, які щойно побачили білий світ.

Залишила свою хату лише з наплічником

Пані Оксана росла на Луганщині в родині, де шанували своє, українське. Це сім’я будівничих України. Кілька її поколінь обирали лише професію будівельників та вчителів української мови і літератури. Оксанин дідусь і його дві сестри були українськими філологами, а батько обрав будівельний фах. Пані Оксана теж закінчила філологічний факультет Донецького університету, старша донька пішла в будівельну галузь.

Понад 30 років пані Оксана прищеплювала дітям любов до української мови і літератури. Було їй нелегко, адже навкруги панувало російськомовне середовище, якому, ніде правди діти, потурали і влада, і місцевий освітянський апарат.

Згадує, коли починала педагогічні кроки, у класі налічувалося понад 40 учнів, рівно половина з яких мали звільнення від вивчення української мови та літератури. Отих «звільнених» не можна було відпускати з уроку, тож вони заважали його проводити.

Коли Оксана Муравльова стала працювати в технікумі транспортного будівництва в Ясинуватій, зіткнулася з іншою проблемою: не вистачало, а може, й спеціально не працевлаштовували викладачів української мови та літератури, й вона мала вести заняття одразу у трьох групах на різних поверхах.

Із пам’яті виринають чимало прикладів прихованого негативного ставлення до українського в місцевих закладах освіти. Незадовго до початку російсько-української війни пані Оксана прийшла на роботу у светрі, на який приколола тризуб. Завучка одразу це зауважила, підійшла й сказала: «Це не по феншую» — і стала молоти щось безглузде. Тепер ця «феншуйка» працює в т.зв. днр. 

Такі факти, звісно, обурювали Оксану Муравльову, їй «хотілося якось бути потрібною, більше працювати на українській громадській ниві». Очолила на Донеччині місцеву організацію Союзу українок, долучалася до інших українських організацій. Каже, збиралися гуртом, хай і невеликими колективами, виходили до пам’ятника Тарасові Шевченку, їздили на Рутченкове поле — місце масових поховань жертв більшовицького терору 1930—1940 років у Донецьку, проводили інші патріотичні заходи, акції.

Коли 2014 року російська наволоч уже була в Ясинуватій, котрогось вечора Оксанин чоловік вийшов по воду й почув, що хтось шарудить під їхніми воротами. Подався туди й побачив, що хвіртку облили бензином, мабуть, хотіли підпалити. Уранці на тих воротах великими літерами було написано: «россия».

Тобто починався психологічний тиск. І на роботі теж. Пані Оксана каже: тоді ще не усвідомлювала, що це окупація. На початку липня поїхала з донькою у відпустку й до своєї оселі вже не повернулася. З Ясинуватої виїхала з одним наплічником. 

Муравльови, як і тисячі інших, стали переселенцями. Приїхали у Краматорськ, де жили їхні батьки та родичі. Уже третього дня після приїзду долучилися до волонтерського центру «SOS-Краматорськ». Спочатку тут пані Оксана перебирала речі, щоб видавати внутрішньо переміщеним особам, а потім реєструвала їх.

Не думала, що знову доведеться стати переселенкою. Торік 16 лютого донька Ярослава попросила приїхати до столиці — була потреба в догляді внучки. Молодша Світлана в той час перебувала в Харкові, а чоловік Олекса залишився у Краматорську. Але 24 лютого рашисти повною ордою полізли на українські простори. Пані Оксана два дні переховувалася в підвалі під час повітряних тривог, а тоді стала телефонувати дізнаватися, де плетуть маскувальні сітки чи роблять якусь іншу корисну справу.

Потім вирішила податися у світи. Сіла в потяг, у фейсбуці написала, що вдалося виїхати зі столиці, а куди їхати, не знає. Спілка української молоді відгукнулася одразу, знайшла місце ночівлі у Хмельницькому. Через вісім хвилин, як рушив потяг, пані Оксані зателефонувала Галина Проців з ГО «Бережанський Майдан» і сказала: «Ви знаєте, куди їхати».

Із пані Галиною Оксана Муравльова співпрацювала у волонтерській царині.  Торік у січні Галина Проців була у Краматорську в майстерні пані Оксани, тоді попрощалися, й рівно через місяць ворог поліз в Україну.

Нині Оксана Муравльова орендує житло у старовинному місті Бережани на Тернопільщині, займається волонтерською діяльністю. Мешкає із чоловіком, свекрухою і свекром, приїхала з Бахмута сваха. Її хату в Ясинуватій тим часом загиджують орки. 

Файні розмови, корисні справи

Оксана Муравльова — координаторка  Українського розмовного клубу «Файно». Каже, коли працювала у волонтерському центрі «SOS- Краматорськ», їй та іншим хотілося перейматися не лише гуманітарною допомогою, а мати якесь хобі. Стали щосуботи збиратися на своєрідні вечорниці, робили ляльки-мотанки, вчилися вишивати бісером і нитками та спілкувалися. Коли придбали 100 метрів вафельної тканини, вирішили вишивати рушнички із тризубом, калиною й дарували їх нашим захисникам. Воїни приїжджали до них, казали, що носять їхні вишиті рушнички біля серця. Розповіли навіть, що якось у машину влучив снаряд і всі залишилися живі, бо всі тоді мали обереги — вишиті рушнички. Пані Оксана каже, що ця розповідь додала дівчатам енергії в роботі: вони вишили 400 метрів рушничків і відправили на передові позиції.

2015 року розмовний клуб організовував заходи, зустрічі уже щонеділі у приміщенні центральної міської дитячої бібліотеки. Тут започаткували курси вивчення української мови. Через рік клуб зареєстрували як громадську організацію, його члени, кажучи словами пані Оксани, стали серйозніше про себе заявляти. Працювали вже у трьох книгозбірнях міста, музеї, центрі реабілітації людей з інвалідністю, вивчали українську мову, проводили майстер-класи, виготовляли з повсті, фоамірану невеликі сувеніри — янголики, сердечка, ляльки-мотанки. Два роки організовували акцію «Дякую за українську»:  якщо у крамниці продавці на звертання покупців відповідали українською, їм дарували презент.

Першу блузку вишивала разом з мамою

У міській квартирі в пані Оксани були вишиті речі. Її мама більше любила ткати килими. Батько подбав про відповідний верстат. Доньці дуже подобалося спостерігати, як вправно тче мати. У 9 класі дівчина почала готуватися до вступу на філфак, а мама одного разу промовила: «Хочеш бути вчителькою української мови і літератури, а не маєш вишиванки». 

Тоді мама ознайомила Оксану із премудростями вишивання. Узялися вишивати вдвох. Це був радянський час. Ниток, схем не дуже можна було дістати. Мати передплачувала і зберігала журнал «Радянська жінка», в якому щономера редакція вміщувала вкладку для майстринь вишивання. Орнаменти звідти мати запозичувала для килимів, хоч з’явилися окремі з них на вишиванках. Пані Оксана тішилася своєю першою вишиванкою, одягала її, але, на жаль, залишила в Ясинуватій.

Проте після першої вишиванки пані Оксану вишивання не захопило — тоді вона займалася стрільбою з лука. Уже коли були власні діти-школярі, якось молодша донька пізно ввечері ще доробляла домашнє завдання з математики і згадала, що на урок трудового навчання їй треба вишити якусь річ. І на допомогу прийшла мама.

Відтоді з вишиванням Оксана Муравльова не прощається. Певний час активно вишивала ікони, але жодної вдома не має — всі дарувала. Кілька років тому перенесла важку операцію, в реанімації якось прийшов лікар і запитав, як почувається. Відповіла, що все гаразд, але буде легше, коли їй принесуть голку й нитки для вишивання. Лікар натомість сказав, що переведе її в палату, в якій вона зможе спокійно вишивати. На знак вдячності лікарні залишила велику ікону святого Миколая, яку виставили в холі.

Добрі руки майстринь, щасливі очі матерів

18 травня, у Всесвітній день вишиванки, Оксана Муравльова в Тернопільському обласному клінічному перинатальному центрі «Мати та дитина» вручатиме породіллям подарункові набори для новонароджених. Головний атрибут таких пакунків — вишита дитяча сорочечка (льоля) з орнаментами, притаманними різним областям України, зокрема Донецькій. Краматорський музей історії  міста зробив рушникову скарбничку, окремі візерунки з них народна умілиця запозичила й вишила на льолях.

Крім вишитих дитячих сорочечок, у набір вклали сувенірну ляльку-мотанку, картку для вписування імені, ваги дівчинки чи хлопчика, синьо-жовтий метелик як згадку про тих, хто поліг, захищаючи Україну від рашистів. Як каже пані Оксана, метелика запропонувала робити Сталіна Чубенко, мати загиблого 16-річного Степана Чубенка із Краматорська, якого катували і розстріляли деенерівці 2014 року за те, що мав синьо-жовту стрічку на наплічнику. У деяких пакуночках будуть шароварчики, спіднички, топотулі.

32 посилки відправили в різні українські міста, щоб волонтери вручили в місцевих пологових будинках подарунки в межах акції «Народжені у вишиванках — непереможні». Десяток наборів надіслали до США. А ось знайомому кримському татаринові, який нині за кордоном і в якого щойно народився син, пані Оксана зібрала пакунок, в який, крім української сорочечки, поклала сорочку із кримськотатарським орнаментом. 

Для нинішньої акції готувати подарунки з рукотворів для немовлят почали торішнього 28 жовтня. Вишили понад 1100 дитячих сорочечок. До доброї справи долучилося чимало людей з різних міст і навіть країн. Хтось допомагав матеріалами, хтось вишивав, шив, хтось плів  топотулі. Скажімо, Марія Кукурудза вишила 225 льоль, медсестра Людмила Булка з Бережан — майже 200.

«Хочу, щоб у кожному місті був такий дружний гурт народних умільців, який зумів би організовувати схожу акцію в усіх містах своєї області», — зазначає Оксана Муравльова.

Мета акції «Народжені у вишиванках — непереможні» — об’єднати у спільній праці всю Україну. Оксана Муравльова започаткувала її 2017 року на Донеччині. Каже, що на один з курсів, слухачкою яких вона була, завітала Леся Воронюк — українська письменниця, засновниця Всесвітнього дня вишиванки. Тоді з розрахунку на кожне місто пані Леся принесла по дві вишиті сорочечки й попросила вручити їх у пологових будинках новонародженим. Акція видалася цікавою. Пані Оксана зі своїми майстринями вирішила вишити ще 30 таких льоль.

Так і започаткували справді важливий проєкт, щороку збільшуючи кількість вишитих дитячих сорочок і міст, у яких його втілювали.

«Ми почали не просто вишивати, а досліджувати орнаменти: які підходять для дівчаток, а які — для хлопчиків, які кольори варто використовувати, а які  ні», — ділиться думками Оксана Муравльова. І додає: варто побачити щасливі очі матусь, коли вони отримують такі пакунки.