"Наш рецепт здоров’я для Європи"

75-РІЧЧЯ ПРОГОЛОШЕННЯ У ЛЬВОВІ АКТА ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ

ПАРАЛЕЛІ. Нині не часто згадують, що мюнхенська спроба умиротворення Гітлера за допомогою Чехословаччини, так само як нинішні намагання порозумітися з Путіним через Україну, лише утвердили переконаність агресора у його безкарності та беззубості світового співтовариства. Натомість проголошення на території країни, окупованої нацистами фактично зі згоди великих держав, номінально самостійної Словаччини вселяло надію на толерантне ставлення Гітлера навіть до «неарійських» народів.

Понад те, аж до початку війни проти СРСР у Берліні не могли визначитися щодо подальшої національної політики в більшовицькій імперії. Один з ідеологів нацизму Альфред Розенберг обстоював ідею створення маріонеткових держав, аналогічних майбутнім країнам соцтабору в окупованій Сталіним Східній Європі. А Гіммлер та Еріх Кох доводили, що немає потреби у заграваннях перед «неповноцінними» народами, які підлягають перетворенню на рабів.

Результатом цієї роздвоєності поглядів стало дивне поєднання людиноненависницької арійської ідеології зі створенням у складі вермахту українських батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» та діяльністю у Кракові Українського національного комітету, що був прообразом майбутнього уряду відродженої України під протекторатом Німеччини.

Уже 23 червня 1941 року до рейхсканцелярії передали меморандум ОУН(б) із чітко сформульованою вимогою надання державності українцям та застереженням: «Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну спочатку будуть вітати як визволителів, то невдовзі ця ситуація зміниться, якщо Німеччина прийде в Україну не задля відновлення української державності. Новий європейський порядок без самостійної Української держави немислимий».

Утім, як свідчить далекий від симпатій до бандерівців російський історик Солонін, «те, що відбулося влітку 1941 року з Червоною армією, не має аналогів в історії. З перших годин війни Червона армія перетворилася у натовпи озброєних біженців, для яких допотопні грузовики були цінніші, ніж новітні, найкращі у світі танки». Пересвідчившись, що СРСР розвалюється буквально на очах, а його народи навіть без надання прав на створення власних держав не обтяжені бажанням воювати за Сталіна і більшовиків, Гітлер зробив остаточний вибір.

Отож коли у зайнятому німцями Львові 30 червня 1941 року від імені Української Національної Ради голова щойно сформованого уряду Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення української держави, реакція нацистів була однозначною і жорсткою. За відмову відкликати акт Степан Бандера і Ярослав Стецько опинилися в концтаборі Заксенгаузен, а бандерівців невдовзі офіційно оголосили «головними ворогами Рейху» на окупованих німцями українських землях.

6 листопада 1941 року Сталін у виступі на урочистих зборах на честь жовтневих свят із задоволенням зазначив: «Дурнувата політика Гітлера перетворила народи СРСР на запеклих ворогів нинішньої Німеччини». На ці самі граблі ще раніше наступили країни Антанти, коли відмовили Україні у державності, догоджаючи представникам «єдіної і нєдєлімої» білогвардійської Росії.

Натомість Улас Самчук вважав, що без Української держави «не може бути здоровою ціла Європа». На жаль, цей простий рецепт знову ігнорують у Євросоюзі, вкотре вважаючи українське питання малозначимим та закликаючи йти на поступки агресору, що загрожує континенту і світу рецидивом страшної хвороби під назвою війна.

25-РІЧЧЯ ФОРМУВАННЯ МЕДЖЛІСУ КРИМСЬКИХ ТАТАР

Чужі на власній землі

СОВІСТЬ. Хоч як це прикро визнавати, однак чимало з нас підтримували в думках росіян, коли єльцинська Росія вбивала чеченців на їхній землі та за участі своїх військ «відгризала» частину території у незалежної Молдови. Тепер і ми потерпаємо від того самого агресора: схід країни — наше Придністров’я, а відбудований українцями Крим став «ісконно російською землею», хоча по совісті і правді це батьківщина кримських татар.

Однак навіть у незалежній Україні забули про особливий національний статус Автономної Республіки Крим. У результаті Верховну Раду Криму фактично окупували російські шовіністи, тоді як українці та кримські татари опинилися в ролі безправних нацменшин. І якщо наші одноплемінники хоча б голосували на виборах, то багатьох татар-репатріантів без землі, дому і приписки прирівняли до безхатьків. Єдиним виразником їхніх інтересів був меджліс, щоправда юридично не узаконений за України, зрештою російські окупанти оголосили його екстремістським.

Курултай повернутого на рідну землю народу, на якому 1991 року сформували меджліс, вважають другим у сучасній історії. Перший відбувся ще у листопаді 1917-го. Однак коли більшовицькі орди Муравйова вбивали студентів під Крутами, у Криму «матросікі» з червоними бантами на грудях розправлялися з татарами. Лідера корінного народу Номана Челебіджіхана порубали на шматки і викинули у Севастополі за борт корабля 23 лютого 1918 року, тим самим започаткували свято Червоної армії і флоту.

65-РІЧЧЯ РОЗГРОМНОЇ СТАТТІ ПРО ВОЛОДИМИРА СОСЮРУ

«…Ридає вітер з України»

ШОВІНІЗМ. 2 липня 1951 року газета «Правда» надрукувала редакційну статтю, в якій назвала націоналістичним вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Доречно нагадати, що ця поезія, написана у травні 1944 року, ввійшла до збірки, яку відзначено Сталінською премією, і її популяризували, доки українці віддавали життя, наближаючи мить Перемоги над Гітлером. Ситуація кардинально змінилася, коли у радянській тюрмі народів усім знову повеліли любити «Родіну» росіян.

75-РІЧЧЯ РАДІОЗВЕРНЕННЯ СТАЛІНА ДО НАРОДУ

«Брати і сестри» вусатого вождя

БІЛЬ. Зазвичай, коли йдеться про початок війни гітлерівської Німеччини проти СРСР, насамперед згадують про вперте ігнорування Сталіним донесень радянських розвідників про запланований на 22 червня 1941 року напад. Утім, цю дату Гітлер кілька разів змінював, що укріплювало підозру в достовірності розвідданих.

Насправді найбільшою помилкою Сталіна, за яку довелося дорого заплатити Червоній армії і народам СРСР, стала догма про «війну малою кров’ю на чужій території». В результаті війська, за винятком прикордонників, не навчали вести бойові дії в обороні, бо це розцінювали як «капітулянтські» настрої і нещадно карали за «антирадянську діяльність».

Не дивно, що більшість складів зі зброєю розмістили на відстані 100—200 кілометрів від кордону для оперативного забезпечення переможного наступу Червоної армії. Навіть достатньої кількості карт власної території, аби забезпечити ними хоча б командирів полків, не було.

Крім того, політпрацівники втокмачували в голови червоноармійців, що трудящі всіх країн мріють про своє «визволення від капіталістичного рабства», а тому іноземні робітники і селяни відразу повернуть зброю проти власних урядів, якщо розпочнеться війна проти СРСР. Отож, так само як на початку нинішньої агресії Росії на Донбасі, у червні 1941 року червоноармійцям морально було важко стріляти в одягнутих у військові однострої «братів» (чи то по спільній класовій боротьбі, як було 75 років тому, чи то по колись спільному радянському дому, як тепер).

Натомість Сталін у перші дні війни був твердо упевненим у перевазі Червоної армії над ворогом, що відчутно у написаному під його редагуванням і озвученому номінальним керівником радянського уряду Молотовим виступі по радіо 22 червня 1941 року. В ньому зокрема йдеться про наказ військам «відбити розбійницький напад і вигнати німецькі війська з території нашої Батьківщини».

Підставою для такої переконаності була величезна перевага над агресором, адже нині вже відомо, що у червні 1941 року Німеччина мала лише 5694 танки і самохідки, з яких 3899 відправили на Східний фронт. Натомість лише у 19 радянських механізованих корпусах, дислокованих поблизу західного кордону СРСР, налічувалося 10 394 танки. Не менш вагомою була диспропорція в авіації: 3067 літаків німців та близько 1 тисячі у військах їхніх союзників проти 9361 бойової машини лише західних військових округів та Чорноморського і Балтійського флотів.

Утім, навіть на допоміжному напрямку гітлерівського удару, де у битві під Дубно зійшлися 3128 радянських танків, зокрема 800 на той час майже невразливих Т-34 і КВ, та 799 німецьких броньованих машин, Червона армія зазнала нищівного розгрому. Ще катастрофічнішою була ситуація в Білорусі, звідки в ніч на 29 червня 1941 року до Ставки Головного командування дійшли чутки про здачу ворогу Мінська.

Сталін особисто приїхав у Наркомат оборони для з’ясування стану справ на фронті. Покидаючи Генеральний штаб, він сказав своєму найближчому оточенню, що «Ленін залишив нам великий спадок, а ми все це проср…» Чи не вперше вусатий вождь, звиклий до одноосібного управління державою, ужив термін «ми», тим самим перекладаючи особисту відповідальність за катастрофу на інших.

Упродовж 29—30 червня Сталін перебував на дачі, нікого не приймав і не відповідав на телефонні дзвінки. Коли до нього прибули соратники, щоб повідомити про створення Державного комітету оборони (про переможну війну на чужій території вже не йшлося), головою якого заочно обрали майбутнього генералісимуса, вождь мав переляканий вигляд і, як згадував згодом учасник тих подій Мікоян, начебто очікував арешту.

Сталін тоді усвідомив, що ні народ, винищений більшовицькими репресіями і голодоморами, ні «проріджені» за допомогою «селекції» командні кадри армії віддавати життя за злочинний режим не воліють. Доречно нагадати, що на червень 1941 року лише близько третини кадрових командирів мали вищу військову освіту. Причому більшість із них вціліли на посадах виключно завдяки своїй безініціативності, безпринципності та «правильному розумінню політики партії», що перетворило армію із боєздатної сили на потішні війська.

Отож закономірно, що перше з початку війни радіозвернення Сталіна до народу, яке прозвучало 3 липня 1941 року, на відміну від молотовського виступу перед «гражданамі і гражданкамі», вже адресувалося «братам і сестрам», яких закликали стати на захист Вітчизни.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)