Леонід КРАВЧУК,
перший Президент України
"Нова Україна народилася!" - першими, хто в понеділок, 2 грудня 1991-го почув такі слова Леоніда Кравчука, були офіційні зарубіжні спостерігачі на Всеукраїнському референдумі та велика група українських й іноземних журналістів. Леонід Макарович додав: "Народилася в спокої і розумі. Сталася велика історична подія, яка, я переконаний у тому, змінить не тільки життя українського народу, а й стане великою подією для всього світу".
Ця інформація з першої шпальти грудневого числа "Урядового кур'єра" 19-річної давнини спонукала до сьогоднішнього інтерв'ю з першим Президентом нашої держави. Цікаво було почути з перших вуст подробиці тих незабутніх для вітчизняної історії днів.
Боротьба залишилася "за кадром"
- Леоніде Макаровичу, українська незалежність - подарунок долі чи вистраждана багатьма поколіннями народу потреба мати свою державу ?
- Йдеться про вдале поєднання щастя з багатолітньою важкою і жертовною боротьбою наших батьків, дідів, прадідів за волю, соборність, право самим визначати свою долю і подальший шлях розвитку.
Справді, боротьба тоді немовби залишилася "за кадром". Адже в 1991-му не було крові, танків, стрілянини. Наші громадяни, образно кажучи, лягли спати ще за Радянського Союзу, а вранці прокинулися в незалежній Україні.
На перше місце вийшла доля, котра нібито склалася сама собою. Багато хто навіть з достойних людей, не дуже примітивних, оцінюючи ті події, говорили про таку собі зустріч у сауні Кравчука, Єльцина і Шушкевича, які зібралися й утрьох домовилися розвалити потужну державу. Це дуже поверхове судження. Особисто я ставився до рішення створити незалежну Українську державу надзвичайно відповідально і цілеспрямовано відстоював цю позицію.
- В одному з інтерв'ю в нашій газеті (листопад 1991 р.) під заголовком "Відцентровий рух" ви зазначали: "Ми (тобто держава Україна) будемо виступати і виступаємо проти того, щоб утворювати будь-які, навіть з найменшим натяком, центральні органи. Ми - за можливість співпрацювати з республіками чи частиною республік. А якщо і буде започатковано єдиний економічний простір, відповідні координаційні структури, то самі вибиратимемо ту галузь діяльності, в якій співпрацюватимемо".
- Коли ми сиділи разом за овальним столом на переговорах щодо подальшої долі колишнього Союзу, то Борис Єльцин не приховував свого бажання бути найголовнішим замість Михайла Горбачова, хоча й обіцяв бути "кращим" за нього вождем. Говорив про спільне військо, єдину грошову, митну системи тощо.
Я ж бачив нове утворення на зразок Євросоюзу, де всі держави рівні, повноправні, зі своїми державницькими інститутами. Не переставав повторювати колегам: "Ми будемо обирати, а не хтось обиратиме за нас! І лише таку співпрацю, котра передусім економічно вигідна Україні".
Правове підгрунтя депутатського рішення
- А хто, власне, був ініціатором проведення загальноукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року ?
- Ініціатором народного волевиявлення був особисто я. Поясню чому. Ця ідея народилася в мене під час численних розмов з Михайлом Горбачовим. З притаманною йому наполегливістю він постійно зводив наші бесіди до запитання, мовляв, а що ж ви обиратимете, адже більшість населення Союзу вже висловила свою позицію.
Річ у тому, що в березні з ініціативи Кремля відбувся всесоюзний референдум, на якому 76 відсотків громадян висловилися за збереження оновленого Союзу, а отже, були підстави для консервації старого устрою. Це утвердило мене в рішенні юридично закріпити вже ухвалений в серпні Акт проголошення незалежності України, як це робили інші цивілізовані держави.
Адже після того, коли Верховна Рада своєю постановою затвердила цей важливий для державотворення документ, не знайшлося жодної країни світу, яка б визнала нашу державність. Сталося це тому, що освічені, законослухняні європейці чи американці завжди діють згідно з правовими нормами, поважають таку науку як державне будівництво, його норми про необхідність загальнонародного волевиявлення в моменти утворення нової держави.
Коли на сесії Верховної Ради ми ухвалювали Акт про незалежність, я пояснив колегам, навіщо нам потрібен референдум, який би узаконив державність. Сказав, що він стане "охоронною грамотою" незалежності на віки.
- І як у воду дивилися?
- Маєте рацію. Наші сусіди-білоруси свого часу не закріпили ухвалене в Біловезькій пущі рішення і кілька разів на сесіях свого парламенту, зокрема коли президентом став Лукашенко, порушували питання про денонсацію ухвали про самостійну державу.
У 1994-му, коли я програв президентські вибори, комуністи у Верховній Раді також хотіли повернути колесо історії назад, але вони не змогли протиставити себе волі народу.
Тобто рішення йти на всеукраїнський референдум було історично виправданим. З грудня 1991-го по січень 1992-го нас як незалежну державу визнало понад 60 країн світу. Першими, одразу після референдуму це зробили Польща та Канада, протокол про встановлення дипломатичних відносин підписала Литва.
До речі, проти проведення референдуму активно виступав і Народний Рух України. Його тодішні активісти зібрали народ на Софійському майдані столиці і привселюдно паплюжили мою особу. Казали: навіщо нам цей референдум, що Кравчук - хитрий лис і він наперед знає: народ не підтримає ідею соборності. Та це, як підтвердила історія, було абсолютним невіглаством.
Більшість народних депутатів, до їхньої честі, виявилися далекогляднішими і мудрішими, тож піднятими руками (тоді ще не було системи карток) освятили рішення запитати в народу про його волю.
- Леоніде Макаровичу, а як сприйняла цю ухвалу Верховної Ради міжнародна спільнота?
- Щиро і доброзичливо. Напередодні 1 грудня до нас приїхали спостерігачі з багатьох європейських країн, США, Канади. Вони говорили, що референдум і вибори (перші президентські перегони, які проводилися також 1 грудня) були чудово організовані, що це був справді вільний і демократичний волевияв українського народу.
Потішили і наші громадяни, котрі з розумінням, гідністю, як на свято йшли того дня на виборчі дільниці. Признаюся, я дуже хвилювався. І не за свою власну долю, а передусім за долю держави. Пам'ятаючи оті загальносоюзні 76 відсотків, мріяв, щоб у нас було хоча б 80. Та результат був більш ніж переконливий - 90,32!
Коли о 2-й годині ночі мені дзвонили з різних областей і вітали з обранням Президентом, я з нетерпінням допитувався: "А як референдум, скільки людей прийшло, що сказали?". Відповіді тішили серце: не було жодного населеного пункту - від міста (з Севастополем включно) до найменшого села, де б "ТАК!" незалежності не висловили понад 50 відсотків наших громадян.
Коли всі - заодно
- Що, на вашу думку, стало наріжним каменем такої єдності народного волевиявлення?
- Те, що всі, як мовиться, били в одну точку. Маю на увазі і суспільство, і його тодішніх очільників. Пригадую, як на українському телебаченні ми, шість кандидатів на президентську посаду, представляли свої програми. Жоден не сказав і слова проти незалежності, хоча й були світоглядні розбіжності. Ніхто не припустив бодай думки, що нам не потрібна власна держава, з якою б рахувалися в світі і на континенті. Ось це і було тим, що зцементувало українську державність.
Сьогодні, на жаль, ще залишилися "екземпляри", котрі, попри свої ідеологічні догми, непогано влаштувалися, мають мільйонні статки, добротні "хатинки" і чималі маєтки. Я не звик нікому заздрити - кожен живе як уміє. Але не можу змиритися з тим, що ці противники незалежності й досі намагаються агітувати інших проти своєї країни. У нашому селі старі люди говорили про таких: "Синку, стидно!". Дозволю собі нагадати і таку істину: якщо не маєш розуму, то май хоча б совість.
- Які ж підсумки нашого 19-річного шляху після референдуму 1 грудня 1991-го?
- Маємо державу, є незалежність, рухаємося демократичним шляхом. А те, що вона досі не така, про яку мріяли, залежить від багатьох чинників. Зокрема й через те, що кожен наступний після мене глава держави так чи так лаяв свого попередника. Коли б ми зберегли наступність, як це зробили принижені після Другої світової морально і фізично Німеччина та Японія, то жили б сьогодні набагато краще. Моральність завше має тримати гору над політичною доцільністю. Це об'єднає націю, сформує її міцне підгрунтя, об'єднає народ як спільноту.
Ніхто не повинен приїздити в наш "монастир" зі своїм статутом, українські школярі мусять вчитися за українськими, а не за якимись "спільними" підручниками. А в цих підручниках повинно бути викарбувано: треба понад усе любити свою землю, свою мову, власну соборну державу.
ДOСЬЄ "УК"
Леонід КРАВЧУК. Герой України. Народився 10 січня 1934 року на Рівненщині. Освіта вища - Національний університет ім. Тараса Шевченка. У 1990-1991 рр. - Голова Верховної Ради. З грудня 1991 р. по липень 1994 р. - Президент України. Кандидат економічних наук, професор багатьох національних та іноземних університетів.
ДO РЕЧІ
За результатами Всеукраїнського референдуму 1991 року на запитання "Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?" загалом взяло участь 31891742 громадян (84,18 відсотка). "Так, підтверджую" сказали 28804071 громадянин - 90,32 відсотка. Найбільше голосів на підтримку незалежності нашої держави висловили жителі Івано-Франківської. Тернопільської, Хмельницької, Львівської, Харківської, Волинської, Київської, Дніпропетровської, Кіровоградської, Сумської областей (понад 90 відсотків). Більш як 80 відсотків прихильників соборності виявилося в Миколаївській, Донецькій, Одеській, Луганській та інших областях. В АР Крим - 54,19, у Севастополі - 57,07, у Києві - 92,88.
Такі цифри наведені в "Урядовому кур'єрі" N 38-39 за грудень 1991 року.