На майдані Незалежності в Рівному часто проводжають в останню путь захисника. Чи захисників… Люди стишують ходу, плачуть і моляться. За упокій зболених за Україною душ наших небесних соколів. У громадах краю Героїв зустрічають на колінах. П’ятеро соколів — представників родин споживчої кооперації Рівненщини тепер теж живуть на небі. Вічна та світла пам’ять нашим Героям.  

Не меншає наше військо

Але кооперативне військо захисників України не меншає. Навпаки, прибуває, бо ми стоїмо за рідну землю. Патріотична Гощанська громада наче мститься окупантам за своїх небесних соколів. Із перших днів війни на фронті чоловік заступника голови правління райспоживтовариства Оксани Мельничук, сини бухгалтера Оксани Дмитерчук та продавця магазину села Жаврів Наталії Гончарук, чоловік продавця з Бочаниці Надії Грицай, брат Ірини Сумченко з магазину «Літо» в Дорогобужі, зять продавця з Горбакова Зої Войтович, чоловік продавця гощанського маркету Анни Дацюк. Оператор маркету Володимир Кравчук — на охороні стратегічних об’єктів обласного центру. Сам голова правління райспоживтовариства Ігор Смикало поєднує основну роботу з участю в територіальній обороні громади.

Ще більше соколів, які тримають над нами небо, у лавах березнівських кооператорів та членів їхніх родин.

«42 представники кооперативної родини, серед яких наші працівники та їхні найближчі родичі, боронять Україну, — розповідає голова правління Березнівського райспоживтовариства Катерина Чухрай. — Це експедитор та електрозварник хлібокомбінату Вадим Харчук та Олег Бойчук, чоловіки директора міськкооппродторгу Оксани Ковальчук, заступника головного бухгалтера цього підприємства Ольги Лейченко, рідний брат директора хлібокомбінату Миколи Саламаги. Усі як один сказали: хто вас захистить, як не ми? А ви вже тут собі раду дасте. Список можна продовжувати.

Отакий  наш внесок у перемогу. Ще ми передали для фронту дві машини: вантажівку та «мерседес-спринтер». Уже не кажу про постійну допомогу на спорядження чи харчування бійців». 

«Я віддам борг державі!»

«Із перших днів на війні наш бухгалтер Олександр Корнійчук, — розповідає голова правління споживчого товариства «Здолбунівське» Оксана Солтис-Шолудько. — До нас на роботу прийшов 19-річним одразу після технікуму. Згодом пішов в армію — сам зголосився, коли всі уникали служби. Ні, каже, виконаю свій обов’язок перед державою. Служив під Одесою в Сухопутних військах. Пригадую, як повернувся звідти з татуюванням «Слава Україні!»

А 24 лютого Сашко зробив вибір — пішов захищати Вітчизну. Проходив бойове злагодження на Рівненщині, потім воював на Ізюмському напрямку. Його тижнева відпустка припала на наше професійне свято — Міжнародний день кооперативів. Тож відзначив його разом з рідним колективом.

Дух піднесений, бойовий! І так, каже, в усіх побратимів. Його комбат повернувся з Іспанії, заступник комбата, в якого четверо дітей, — з Польщі, щоб Україну захищати. Оце мотивація! Одне слово, є на кого рівнятися.

І якщо в березні, коли Сашко йшов на війну, ми діставали через волонтерів і обмундирування, й аптечки, то нині, розповідає, є абсолютно все. Годують чудово, засобів захисту вистачає, високоточна зброя прибуває. Він нині на передовій, на запорізькому напрямку. Молимося за нього й за всіх наших захисників».

Оксана Солтис-Шолудько перелічує тих, чиї найближчі родичі захищають наші мирні світанки: сини продавців Вікторії Шиліної, Наталії Колабської. Син продавця з Дерманя Марії Прокоп’юк та чоловік її напарниці Тетяни Сундукової, брат бухгалтера Алли Марухи. Кожному намагаються допомогти, акумулювавши певні кошти. А ще здолбунівські кооператори передали для потреб фронту автомобіль «мерседес-спринтер».

«Своїм дівчатам так кажу: в кожного з нас нині свій фронт. Нашим воїнам безпечно тоді, коли в них надійний тил. А ми, вважайте, на першій лінії тилу. До кого сільські люди йдуть не лише по хліб, а й із болями та жалями? Звісно, до продавця. Тому маємо тримати його гідно. Усі це розуміють: магазини доглянуті, товару вдосталь, хоч би як важко було на душі в самих, зустрічаємо покупців привітно», — веде далі Оксана Солтис-Шолудько.    

Пані Оксана переконана, що цього замало: підходи до освіти, історії, наших пам’яток треба переглянути вже сьогодні. Вона щиро дякує нашій газеті за те, що порушила тему повернення до шкільної програми творчості її земляка Волинського Гомера Уласа Самчука («Поверніть Уласа Самчука!» від 8 вересня ц.р.). Адже скільки можемо підносити на п’єдестали тих, хто робив Україні зло, й не знати свого, рідного? Як справедливо звучать ці слова!

Як і обурення Оксани Мельничук з Гощі щодо розкрадань гуманітарної допомоги. Що більше оприлюднюють таких фактів, то дужче болить матерям і дружинам, тим, хто по крихтах збирає й передає на фронт усе необхідне. А тут так званий волонтер по 100 гривень пачку цигарок продає! Тепер пильно придивляються, з ким мають справу.

І пролунало: «Мамо, я живий»

Голова правління Зарічненської райспоживспілки  Олена Мересьєва поспішає до обласного госпіталю ветеранів війни у Клевані. Неблизький шлях, але саме тут лікується після важкого поранення її чоловік Ігор.

«Поранення в шию і контузія. До того ж, просто на очах загинув напарник. Під Сєверодонецьком він уцілів, хоч від того світу відокремлювала мить, — плаче й радіє водночас Олена. — Перед ним не плачу, навпаки, запевняю, що все буде гаразд, що ми з усім упораємось, а Україна переможе. У відповідь одне: повернуся, каже, до своїх, у мене ще борги перед окупантами залишилися». 

Молиться за швидку перемогу й завідувачка комплексу «РіКоС» у Корці Наталія Кузьмич. Її син Віктор служив під Сєверодонецьком, нині — в багатостраждальному Бахмуті.

«Він на війні із 5 березня: і водієм, і автослюсарем, і санітаром. Одне слово, весь час під кулями. Відпускали на тиждень додому за сімейними обставинами, — не висихають материнські сльози. — Як, питаєте, тримаємо зв’язок? Коли може, дзвонить: «Мамо, я живий!» Скаже ці три найголовніших для мене слова, і я вже на сьомому небі від щастя».

Проходить реабілітацію після складного поранення син головного бухгалтера Березівського сільського споживчого товариства Ніни Кузьмич, який повернувся з передової. А їхнє рідне село — на самісінькому кордоні з білоруссю, тож люди тут постійно стривожені.

Юрист виробничого автотранспортного підприємства Надія Сергійчук щойно забрала у військкоматі орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким її сина Ігоря ще 10 березня нагородив Президент. Самого Ігоря щойно прооперували після поранення.

Чоловікові бухгалтера Дубровицького гуртово-роздрібного підприємства Марії Красько 57 років. Але він у перші дні війни сам пішов у військкомат: «Я служив в армії, маю досвід. І це мій обов’язок — захищати Батьківщину», — отак і сказав. Щоправда, передова потребує людей молодших та спритніших, але й досвід немолодих згодиться. Микола Адамович охороняє стратегічні для нашого краю об’єкти.

«Днями приїжджав, то приніс мені пайок із Великої Британії. «Паляниця» називається, так і написано українською. Подивіться, каже, Йосипівно, чим нас годують. Там були паштети, шоколад, набір горішків», — розповідає директор підприємства Людмила Прішко.

Щодня моляться за захисників у родинах костопільських, радивилівських, млинівських, демидівських, дубенських, рівненських, володимирецьких кооператорів: їхні чоловіки, сини, онуки вдень і вночі незламно стоять за Україну. А кухар комбінату громадського харчування Володимирецької райспоживспілки Анастасія Лосінець сама уклала контракт із ЗСУ. Вона вправно готує в полях: голодним не буває ніхто.

Великий загін соколів, який постійно поповнюється, відправили на фронт сарненські кооператори — нині це понад три десятки бійців.

«Серед них є й жінки: наприклад, сестра буфетниці кафе із Клесова Інни Тарасян (одночасно служать і двоє рідних Інниних братів). У кухарки кафе «Над Горинню» Степанського споживчого товариства на передовій і чоловік, і син, у продавчині села Корост Валентини Комар — чоловік і брат. Товарознавець зі Степані Олена Бандура відрядила на захист України двох синів, один з них проходить навчання у Великій Британії.

А ось продавчиня з магазину №2 в Тинному Віра Коток побивається, як та пташка: її син — у списках зниклих безвісти. Як же вона мріє почути отих три заповітних слова: «Мамо, я живий», — розповідає голова райкому профспілки Сарненської райспоживспілки Жанна Парчук. — І це, звісно, далеко не весь перелік. Дивуюся, скільки витримки, терпіння й віри в Україну мають наші люди».

Стрій тримають гідно

 Я ж не менше дивуюся скромності кооператорів, які єдиним непорушним фронтом стали на захист Вітчизни. А дружини та матері тим часом тримають другий — економічний, і третій — домашній фронти. І не скиглять, не скаржаться, не очікують жодних почестей. Яку гідність мають ці люди, який міцний український стрижень!  

І якщо на початку війни люди здебільшого відмовлялися говорити на цю тему, то нині розкрилися. Відчувалося: їм важливо, що цікавимося їхніми болями, дуже вже чутливими були наші розмови. У них сльози, тривога, але не розпач. Навпаки, нестримне бажання перемоги.

Наш неписаний моральний обов’язок — доїхати до кожної матері, дружини, сестри, щоб поговорити очі в очі. Щоб підтримати добрим словом. І щоб написати про кожного Воїна. Для нас і для тих, хто житиме в Україні після нас. Щоб усі знали про найкращих представників непереможної нації, якою справедливо захоплюється світ.

Не втомлюється розповідати про скромних героїв своїм нинішнім студентам викладачка Рівненського кооперативного економіко-правового коледжу Наталія Волошина. Її син Ігор став першим рівнянином, який віддав життя за Україну ще 2014-го. Війна триває вже дев’ятий рік, але вона неодмінно завершиться нашою перемогою!