(Закінчення. Початок у №81, 26.04.2018 р.)
Перший висновок щодо нинішньої ситуації в 10-кілометровій зоні, де розташовані всі згадані об’єкти, від яких безпосередньо залежать терміни виведення з експлуатації атомної станції, зупиненої у 2000 році. Ідеться про заводи і комплекси, пов’язані з підготовкою до захоронення радіоактивних відходів та тимчасового зберігання відпрацьованого ядерного палива. Справи тут за останні роки значно покращилися. Передусім щодо введення в дію довгобудів. Насамперед багатостраждального Сховища відпрацьованого ядерного палива №2 сухого типу, без якого неможливо вивести ЧАЕС з експлуатації. Це дуже складний унікальний об’єкт, спорудження якого розпочалося 2001 року. На тривалий час воно було зупинено через непоправний брак, якого припустилася відома французька компанія. З нею було розірвано контракт. 18 липня 2007 року на засіданні Асамблеї донорів рахунку ядерної безпеки ЄБРР було ухвалено рішення про укладання контракту з компанією Holtec International (США) на завершення будівництва СВЯП-2. Роботи пішли значно краще й відповідно до термінів затверджених проектів і програм. Уже тривають холодні випробування обладнання та систем.
«Відкладене рішення» — для нащадків
Як повідомив нашій газеті відділ міжнародної співпраці та інформації станції, проект будівництва СВЯП-2 згідно з графіком буде завершено у 2019 році. Але надто складний і дуже відповідальний виробничий процес вивезення сюди ВЯП із сховища № 1 лише розпочнеться.
Нині всі відпрацьовані тепловидільні збірки ядерного палива (а це понад 21 тисяча одиниць), які накопичилися за роки експлуатації (1971—2000) атомної станції, зберігаються на її території в басейнах витримки сховища мокрого типу — СВЯП-1. Щоб перевезти їх і підготувати у СВЯП-2 для зберігання на 100 років у його бетонних модулях, знадобиться не менш як 10 років.
І ще одна дуже приємна новина: нарешті розпочалося будівництво Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП). 21 грудня 2017 року відбулося підписання кредитної угоди про залучення 250 мільйонів доларів на спорудження цього довгоочікуваного об’єкта між НАЕК «Енергоатом» та агентством «Корпорація закордонних приватних інвестицій» (США). Майже в ті самі дні неподалік комплексу «Вектор» на території понад 18 гектарів розпочалися роботи з обов’язкового зняття та вивезення «умовно забрудненого» родючого шару ґрунту. ЦСВЯП, за словами президента НАЕК Юрія Недашковського, «можемо запустити у 2019 році». Сюди звозитимуть ВЯП із тимчасових сховищ усіх АЕС України, крім Запорізької, яка має власне стаціонарне пристанційне сховище ССВЯП. Є надія, що цей процес розпочнеться у заплановані терміни. На підприємстві Holtec у місті Пітсбург (штат Пенсильванія, США) наприкінці березня цього року відбувся черговий етап заводських приймальних випробувань спеціального обладнання для ЦСВЯП. Не лише для сухого зберігання відпрацьованого ядерного палива, а й його транспортування. За таку розробку і впровадження модифікації технологій поводження з ВЯП Україна заплатить компанії Holtec International, відповідно до договору, підписаного ще у січні 2015 року, майже 300 мільйонів доларів. Одне тішить: після введення в експлуатацію ЦСВЯП з банківських рахунків «Енергоатому», точніше, з наших, тобто споживачів електроенергії, кишень не перераховуватимуть згодом Росатому щорічно близько 200 мільйонів доларів за вивезення на його підприємства в Сибіру нашого ВЯП на збереження та переробку. Адже ці кошти закладені в тарифі за кожний кіловат, вироблений національною атомною енергогенеруючою компанією.
Тим часом на самому промисловому майданчику ЧАЕС нині вже завершується будівництво першого пускового комплексу унікального об’єкта. Ідеться, звичайно, про НБК заввишки понад 100 метрів з потужним крановим господарством, який окремо змонтували, а потім насунули над об’єктом «Укриття» зруйнованого четвертого енергоблока. В екстремальних радіаційних умовах, за словами Петра Порошенка, вже здійснено реконструкцію всіх систем захисного контуру і контролю об’єкта, зокрема систем вентиляції й пожежогасіння.
Найдорожче і найнебезпечніше — безпосередня відповідальність України
А чи під силу «Арці» й цілому комплексу допоміжних спеціальних споруд, збудованих під нею, розв’язати надзвичайно складні проблеми, на яких акцентує Закон України «Про загальні засади подальшої експлуатації і зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення зруйнованого четвертого енергоблока цієї АЕС на екологічно безпечну систему»? У ньому чітко сформульовано основні вимоги до вже зведеного НБК. Ось одна з першочергових: «Конфайнмент — захисна споруда, що включає в себе комплекс технологічного обладнання для вилучення із зруйнованого четвертого енергоблока Чорнобильської АЕС матеріалів, які містять ядерне паливо». Скажемо щиро, цій першій частині вимог закону «Арка» нині не відповідає. Бо в Україні не напрацьовано за всі роки після чорної суботи 26 квітня 1986 року ні відповідних технологій, ні потрібного обладнання для ліквідації важких радіаційних аварій. Зокрема, для дистанційного демонтажу безпосередньо четвертого енергоблока, вилучення у надзвичайно високих радіаційних полях палива і паливовмісних матеріалів зруйнованого реактора. Це надто складна, тривала і фінансово нездійсненна проблема для розв’язання лише Україною. Десятками років вона залишатиметься як відкладене рішення.
Разом з міжнародним співтовариством, за власні кошти й кошти країн-донорів в екстремальних радіаційних умовах нам вдалося реалізувати лише перших два етапи перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему. У 1997—1998 і 2004—2008 роках наші високопрофесійні монтажники і будівельники добилися значного зниження ризиків руйнування «Укриття» на термін до 15 років, тобто до 2023-го. А це дало змогу, за словами Віталія Петрука, голови Державного агентства по управлінню зоною відчуження, «збудувати і ввести в експлуатацію НБК з терміном експлуатації не менш як 100 років». Третій етап, як уже згадуване відкладене рішення, — це безпосередня відповідальність самої України.
За попередніми оцінками, на демонтаж нестабільних конструкцій старого саркофага, який планують розпочати цього року, може знадобитися до 50 років. А чи встигнемо ми за відсутності потрібних для цього грошей у Фонді РАВ, в умовах практичного, певне, використання коштів уже реалізованого проекту SIP (Плану заходів на об’єкті «Укриття») та прагнучи не «спалити» сотні людей у високих радіаційних полях, демонтувати до 2023-го найбільш ненадійні балки, панелі та інші конструкції «Укриття»? Адже можливості «Арки» для запобігання серйозним наслідкам для персоналу і працівників ЧАЕС у разі потужного руйнування саркофага фактично нульові. І чи буде НБК після цього придатним для подальшої безпечної експлуатації?
«Цілком прогнозовано, — говорив мені Володимир Токаревський, доктор фізико-математичних наук, директор Інституту проблем Чорнобиля, — лише одне: дуже дорогий і небезпечний «спадок» ми залишаємо на віки ще не одному поколінню нащадків».
Станіслав ПРОКОПЧУК,
учасник ліквідації аваріїна ЧАЕС,
«Урядовий кур’єр»
Від редакції. Усі ці та інші доленосні, надзвичайно болючі, оголені питання для української нації наша газета порушувала ще понад п’ять років тому в матеріалах «Хто знайде вихід з глухого кута?» (10.02.2012 р.), «Небезпечний «спадок» для прийдешніх поколінь…» (22.05.2012 р.), «Чорнобильська зона: статус-кво, що влаштовує всіх» (26.04.2013 р.). Але тоді й пізніше ми не отримали жодної реакції відповідних міністерств і відомств, від яких залежить розв’язання згаданих проблем. «Урядовий кур’єр» й нині відкритий для дискусій, спільного пошуку шляхів подолання наслідків «катастрофи ХХ століття».