Нерідко можна почути таку думку: мовляв, навіщо говорити про наслідки Голодомору? Нібито так нав’язується ідентичність жертви. Насправді ж прийняття певного духовного, історичного і культурного спадку, що залишився нам внаслідок важкого тоталітарного досвіду ХХ століття, дає українцям величезний ресурс. Усвідомлення штучності походження певних рис, носіями яких ми стали внаслідок трагічного минулого, дає нам внутрішній дозвіл на перетворення — поштовх до особистісного зростання.

Відчуття зайвої ноші спонукає провести інвентаризацію наявних установок світосприйняття («світ ворожий», «жити страшно»), моделей поведінки («не висовуйся»), страхів («а раптом голод?»), способів самопозиціонування у світі («від людини нічого не залежить — усе вирішує випадок, доля, фатум, влада»). Маємо нагоду відредагувати себе, залишивши настанови та моделі поведінки, які б справді хотілося передати дітям та онукам. Настанова «жити страшно, краще не радіти, щоб потім ще більше не розчаровуватися» може перейти в іншу: «світ складний, у ньому забагато негативу, тому для рівноваги краще більше звертати увагу на позитивне». І це буде корисніше для нащадків, ніж заперечення проблеми.

Саме для цього варто осмислювати наслідки геноциду в публічному просторі. Які ж це наслідки? І чи всі нащадки постраждалих від Голодомору та репресій однаковою мірою стали їх носіями?

Наслідки зламаних доль

Існують дослідження, які засвідчують, що трансгенераційна (через покоління) передача травми можлива, але навіть в ме­жах однієї родини в одного нащадка ці риси можуть проявитися, а в іншого — ні. Має значення, які були умови формування особистості в дитячі роки, чи були інші психотравматичні події. Деякі риси можуть проявлятися лише в періоди криз, соціальних потрясінь. Багато залежить від ступеня відвертості у спілкуванні із предком, який пережив історичну травму. Зафіксовано, що в родинах, де постраждалі від голоду 1933-го батьки обговорювали цей досвід з дітьми та онуками навіть пошепки, під великим секретом, вплив історичної травми на нащадків був значно меншим.

Один з найшкідливіших наслідків геноцидів — навчена безпорадність. Як зазначають дослідники, зокрема психіатр Беттельгейм Бруно (пройшов нацистські концтабори), стан безвиході, безпорадності, неможливості контролювати своє життя нестерпний та руйнівний для дорослої особистості.

Яскрава ілюстрація цієї тези — історія, яку описав у книжці «Свідок: спогади про голод 33-го року» очевидець Павло Макогон, що народився в селі Троїцьке Петропавлівського району Дніпропетровської області. На його очах розгорнулася трагедія зламу особистості батька-господаря, нащадка запорозьких козаків, який не хотів вступати в колгосп, не підписав заяви про переобладнання церкви, але врешті-решт не витримав фізичних і моральних тортур. Коли до їхньої хати прийшли забирати останню їжу, кукурудзу, що зберігалася на горищі, батько п’ятьох дітей уже не чинив опору. Після того як від голоду померли молодші діти, він утік із села. А 14-річний Павло помандрував до родички, дружини впливового партійця, дістав продукти, повернувся і врятував матір, що вже була непритомною від голодного виснаження.

Навчена безпорадність, спричинена насильством втрата віри в ефективність власних дій ставала настановою, що передавалася в родині по чоловічій лінії. Стикаючись із проблемами, які складно розв’язати, люди з таким родовим досвідом намагаються втекти від реальності в алкоголь, наркотики чи віртуальний світ. Наслідки геноцидів, на думку науковців, можна спостерігати в дітей, онуків та правнуків постраждалих, але якщо їх протягом чотирьох поколінь не пере­осмислити й не переробити, то вони можуть закріпитися, ставши частиною світобачення спільноти. Але важке життєве випробування може стати й поштовхом до переоцінки цінностей та позитивної зміни моделей поведінки.

Відродження можливе

Працюючи в музеї АТО Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького, маю змогу часто спілкуватися з українськими воїнами — учасниками сучасної війни з Росією. Під час проведення понад 60 інтерв’ю з військовими з’ясувала, що кожен третій мій респондент знав, що хтось із його предків постраждав від Голодомору та/або сталінських репресій. Часом військові розповідають про внутрішні зміни, які відбулися в них на фронті, внаслідок загрози життю, того, що кожен день може стати останнім. На перший план виходять справжні цінності: усвідомлення радості життя (приходить розуміння, що раніше його недооцінювали), потреба в щирих стосунках, прагнення самототожності (бути собою, жити у злагоді із сумлінням).

Часто, після демобілізації повертаючись до мирних професій, респонденти, предки яких пережили історичну травму, змінювали роботу на цікавішу. Вони пояснювали, що раніше боялися змін, працювали за інерцією, терпіли некомфортні стосунки з керівництвом. Ось як висловився боєць 93-ї бригади, прадіда якого розкуркулили в селі на Дніпропетровщині, про свою роботу: «Я все робив для того, щоб мене звільнили, але не звільняли, і так тривало 15 років». Повернувшись із фронту, боєць знайшов себе як ефективний управлінець.

Статистика твердить, що кожен четвертий учасник АТО, який в 2016 році звертався до держслужби зайнятості, праце­влаштовувався на керівні посади, нерідко започатковуючи власний бізнес. Чи це не відродження розгромленої в часи розкуркулення ідентичності українця-господаря?

Одним із наслідків тоталітарного досвіду нашої країни деякі дослідники вважають нереалізованість внутрішньої свободи частини людей у виборі професії. Як наслідок — професійна некомпетентність. Тоталітарна держава нехтувала внутрішніми потребами людини, що через 50—70 років призвело до того, що ми розучилися розуміти себе, жертвуючи гармонією всередині себе на користь зовнішнього — статусу, грошей. Молодь обирала фах часто не за здібностями, а залежно від зв’язків родини з керівництвом вишу. Професію обирали за принципом престижності й гарантованості працевлаштування, без урахування того, наскільки природно буде людині виконувати її роботу. Тому замість фахівців часом бачимо людей, які ніколи не відчували бажання бути лікарями, керівниками, інженерами, вчителями.

За що дякували Сталіну?

Окрема важлива проблема у вивченні наслідків геноциду — русифікація та ідентифікація з агресором частини українців. Саме з вивчення цього аспекту почалася моя робота над книжкою «По той бік себе: соціально-психологічні та культурні наслідки Голодомору та сталінських репресій», друге видання якої цієї осені здійснив Український інститут національної пам’яті. Коли в 2003-му у зв’язку з роковинами Голодомору 1932—1933 років у ЗМІ стали активно обговорювати тему штучного голоду, я працювала в колишній партійній газеті у Дніпрі. До газети телефонували старенькі люди, надходили листи, автори яких згадували про голод, розкуркулення. Мені було цікаво почути ті історії з уст очевидців, але часом вражало поєднання непоєднуваного: жахливих сюжетів про насильницьке вилучення продуктів, виживання завдяки равликам та рибі з місцевого озера і… позитивного ставлення до комуністичної влади. Дивували висловлювання, що за Сталіна «був порядок». Запам’ятався лист про важкі поневіряння розкуркуленої й висланої родини з дітьми, який несподівано закінчувався словами, що прийшла радянська влада, яка всіх «обула, одєла» і дала щасливе життя.

Цей феномен зафіксувало дослідження Центру українознавства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Дослідницька група, до якої входили студенти, аспіранти й науковці трьох факультетів, провела обстеження 1700 громадян України, яким у 1932—1933-му було 1—7 років. 850 опитаних респондентів жили на територіях, де був Голодомор (перша група), і 850 — на українській етнічній території, якої Голодомор не зачепив (друга група). Дослідивши й порівнявши психологічні особливості обох груп, науковці виявили в 64% опитаних громадян, які пережили Голодомор, відчуття відчуженості від України та її національних інтересів, а також наявність українофобських налаштувань. У контрольній групі цей показник було зафіксовано лише у 7 % опитаних.

Ситуацію зрозуміти буде легше, якщо додати, що більш як половину опитаних із першої групи, які втратили рідних, виховували в інтернатах і дитячих будинках, де кожен день починався зі звернення до портретів Леніна і Сталіна.

Стан дитини, яка, натерпівшись голоду й зазнавши поневірянь, мала змогу відігрітися й поїсти в сиротинці, передає запис зі щоденника вчителя із села Кринички Дніпропетровської області Олександра Солоного: «Держава за Леніна тисячі людей врятувала від голоду. Ми харчувалися у відкритій для нас, голодних дітей, їдальні. Вже слово «Ура» глибоко увійшло в наші дитячі душі — серця — у нашу пам’ять. Усім дітям села Кринички, як і дітям усього радянського народу, із державної їдальні видавали солодку рисову молочну кашу й ароматну солодку каву. А хліб білий-білий. Хліб міцно кожний з нас держить у руках, і з радістю їмо-поїдаємо до крихти. Це нас Ленін годував, зберіг від жорстокого голоду. І ми давали дитячу клятву: всім нам бути завжди відданими нашій комуністичній партії, уряду, Леніну, народу за турботу».

Відчуваючи вдячність до партії, О. Солоний не розумів (не мав права розуміти), що через її злочинну політику його батьки і старший брат померли з голоду. Пізніше, коли Сталін помер, більшість вихованців радянської влади, які стали сиротами з волі вождя, плакали за ним.

Любов до агресора

Агресія — несподівана доброта — вдячність. Такий механізм формування ідентифікації з агресором (стокгольмський синдром). Наслідком такої ідентифікації стає травматичний психологічний зв’язок між жертвою та її кривдником, який жертва розуміє як любов. При цьому жертва засвоює світоглядні орієнтири агресора, його цінності, моделі поведінки, які може потім передавати нащадкам. У нашій ситуації агресором були носії комуністичної й російської імперської ідеології. Завершення штучного голоду (максимальна смертність навесні 1933 року) збіглося в часі із припиненням українізації та розгортанням репресій проти «українських буржуазних націоналістів», що сформувало в частини людей підсвідомий страх, пов’язаний з усім українським.

Багато нинішніх моїх співрозмовників-військових, предки яких постраждали внаслідок геноциду, зізнавалися, що хотіли б розмовляти в побуті українською мовою, як їхні бабусі й дідусі, але існують внутрішні перепони, що заважають їм. Усвідомивши цю невідповідність, кілька військових невдовзі перейшли на щоденне спілкування українською.

Цікаве спостереження в період політичної нестабільності навесні 2014 року зробили фахівці Київського міжнародного інституту соціології: етнічні українці, які одночасно вважають себе росіянами (змінена ідентичність), більше хотіли відокремлення свого регіону і приєднання його до іншої держави (наприклад Росії), ніж етнічні росіяни, що живуть в Україні.

Кожна розмова про наслідки Голодомору, кожна експозиція має завершуватися зануренням у світ цінностей традиційного українського суспільства, де є довіра між людьми, міра у споживанні та ставленні до природи, а віра в Бога не нагадує засноване на страху поклоніння вождю. Де господар відчуває відповідальність за власну дію, де молодь шукає гідної праці, де час упорядкований календарними святами, а в стосунках панує філософія серця.

Ірина РЕВА,
науковий співробітник Музею АТО ДНІМ
ім. Д. Яворницького,
для «Урядового кур’єра»