Олександр КУХАРЕНКО,
редактор бойового бюлетеня 92-ї ОМБр,
Володимир ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»
У середині листопада 92-а окрема механізована бригада повернулася із зони АТО на місце своєї постійної дислокації. Більшість бійців сьогодні проходить лікування, дехто у відпустці, але всі заклопотані буденною рутиною — звітами про збереження виданого їм військового майна.
У розпал літа в розташуванні бійців бригади вздовж лінії розмежування побував редактор бойового бюлетеня «Бригада» Олександр Кухаренко, котрий за півтора місяці назбирав безліч історій про будні й героїзм наших військових, записав їхні воєнні біографії. Так з’явився цикл замальовок і репортажів, який автор назвав «На «нулі».
Що виснажує найбільше
Із серпня 2014 року сержант Пахомов пов’язав своє армійське життя з артилерією. Призваний за третьою хвилею мобілізації, він переконаний, що саме так держава й армія повідомили: вони конче потребують його участі у війні на сході. Уперше відчув, що таке війна, коли в придорожній лісосмузі підрозділ, абсолютно не укріплений, кілька разів зіткнувся з ворожими диверсійними групами.
На його долю справжньої війни дісталося лише місяць, тоді щодня доводилося виїжджати і стріляти. Добре запам’ятав, як висунулися в розвідку, і їх на позиції, що називається, зрівняли із землею. Це було дуже неприємне відчуття, коли два десятки снарядів лягають біля тебе. А ще гірше в таких випадках, коли не дозволяють дати відповідь. «Найбільше запам’ятовуються, — ділиться враженнями Іван, — незначні події. Приміром під Щастям йому вдалося підстрелити зайця. Але після цього сепари відкрили такий шалений вогонь, що забрати впольоване годі було навіть думати. Довелося вночі знову вибиратися на полювання».
…Пізніше взагалі почалися домовленості, і протистояння перейшло в уповільнену фазу, коли артилеристам, а тим більше реактивникам, взагалі робити нічого. Доводилося лише спостерігати за тим, як вільно почуваються сепаратисти, як обстрілюють наші позиції, як гинуть побратими. Отож спостерігаємо й дотримуємося перемир’я!
Після закінчення терміну мобілізації Іван Пахомов залишився в підрозділі ще на півроку й лише після цього терміну уклав контракт до закінчення особливого періоду. На Сумщині на нього чекають мама, дружина Лариса й донька Марина. Донька у відсутність тата закінчила школу, отримала паспорт.
Іван вбачає більшу активність ворога на донецькому напрямку. Ворог працює артилерією, використовує снайперів, добре поінформований щодо розміщення наших укріплень. І постійно обстрілює. Це створює напругу й дуже виснажує наших військових. «Сьогодні, — розповідав, — згідно з домовленостями, артилерію відведено від лінії розмежування на десятки кілометрів. Але у випадку першої необхідності ми готові виїхати й реактивним вогнем знищити супротивника. Як це робити, мені добре відомо».
Два грузини й собака
Офіцери Грузинської армії — підполковник Георгій Саралідзе й капітан Мамука Мірвелашвілі — служили рядовими (!) стрілками в батальйоні 92-ї бригади. Георгій, більш відомий за позивним «Гюрза», скінчив розвідувально-диверсійний факультет військової академії в Грузії та факультет жандармерії й контррозвідки турецької військової академії. Є ще й третя освіта — юридична. Усі вони міжнародні, але жодна з них для українського законодавства ніякого значення не має, як і офіцерський статус грузинської армії. Але вони знаходять можливість для реалізації своїх умінь і навичок, отриманих в Абхазії та Південній Осетії. Про руській мір та про сутність російського фашизму їм відомо все.
— У 1992 році, коли мені було всього 14 років, — говорить Георгій, — загинув мій батько — полковник Ангор Саралідзе. Загинув як герой, на моїх очах. А поруч з нами тоді воював батальйон УНА-УНСО. І сьогодні ми тут, щоб повернути борг Україні. Я сподіваюся, що мій досвід знадобиться Українській державі й її Збройним силам.
— Свавілля, яке свого часу Росія здійснювала в Абхазії, — підтримує свого побратима Мамука, — сьогодні вона чинить проти України. Ми повинні відповідати адекватно!
З Україною грузинських легіонерів пов’язують родинні зв’язки: їхні дружини — українки. Після звільнення в запас Мамука вже 12 років живе в Україні. З дружиною Світланою виховують четверо дітей. Старший 21-річний Казимир служить, як і батько, в 92-ій. Георгій з Оксаною одружився два роки тому, після свого четвертого поранення в Широкіному.
Сьогодні обидва військові мріють про створення підрозділу, що займався б розвідувально-диверсійною діяльністю на найвищому професійному рівні. І роблять усе, аби такий проект став реальністю.
А на передовій вони піклуються про кавказьку вівчарку Лома (з грузинської «левеня»). Це собача привезли на передову волонтери. За належність до породи кавказців його вважають «грузином». Лома — друг усього взводу й повноцінний член колективу. Його не поставили на забезпечення, але він не потерпає від голоду.
Наприкінці вересня Георгій і Мамука з кількома побратимами перейшли на службу до іншої бригади, щоб безпосередньо займатися справою за своїм військовим фахом. А 31 жовтня в районі донецького аеропорту, повертаючись з операції, Гюрза з групою потрапив у засідку, й ворожі кулі великокаліберного кулемета прошили груди героя. Гаряче кавказьке серце, сповнене любові до Грузії й України, зупинилося назавжди…
Олесин гранатомет
Олеся, зовні наймолодша серед жінок підрозділу, схожа на наївного хлопчика. Але це лише зовні. Солдат Олеся Бакланова переконана: дорогу до війська їй вказало почуття патріотизму, яке було завжди, але найбільш гостро проявилося під час збройного конфлікту на Донбасі.
Після закінчення школи пішла навчатися до аграрного технікуму, а обраний фах — «переробка м’яса і молока» — трапився явно не від надмірної любові до землі й сільськогосподарської праці. Коли дочекалася повноліття, без будь-якого жалю залишила технікум і почала оббивати поріг військкомату. Обіцяли зателефонувати, але тільки через два тижні повідомили, що слід з’явитися з документами й пройти медогляд.
Однак тут повстали батьки. Олесі все-таки вдалося їм пояснити, що військова служба — це саме те, до чого вона прагне. Навіть почали все активніше підтримувати дівчину в її починаннях. Родом Олеся з Луганщини, де живуть її мама, тато, бабуся, старший брат.
Дівчину ніколи не цікавила перспектива сидіти в штабі чи на складі, тому вирішила, що під час військових дій її місце — на передовій. І навіть тут бути санітаром чи кухарем вважає менш престижним, ніж, як нині, помічником гранатометника. Передова в Олесі не викликала страху, бо до пострілів і вибухів звикла ще вдома.
— Я розумію, — розповідає дівчина, — що з того боку також люди, в тому числі мої співвітчизники. Але, по-перше, вони обдурені пропагандою, а по-друге, ми на війні й перед нами ворог. І тут дилема лише в одному — або я знищу його, або він мене. Однак не можна всіх мешканців Луганщини звинувачувати в сепаратизмі. Там і зараз багато людей, налаштованих патріотично, котрі бачать своє майбутнє лише в Українській державі й їм абсолютно не потрібен руський мір.
В АТО суто чоловічий колектив сприйняв появу Олесі скоріше зі здивуванням. Ніхто з них не сподівався, що на опорному пункті служитиме з жінкою, а тим більше, з молодою дівчиною. Та всі швидко звикли. Намагалися називати її «Джейн», як героїню відомого фільму, але позивний не прижився. Олеся так і залишається Олесею.
П’ятниця, тринадцяте…
Історія бойових дій із давніх-давен знає випадки, коли кілька відчайдухів, пробравшись у тил супротивника, знищували цілі армії. Збереглися перекази й про те, коли бійці, які стояли на варті, рятували весь підрозділ від знищення. Подібна історія трапилася і з сержантом Сергієм Рудим майже рік тому, саме в ніч із 13 на 14 січня. У ту п’ятницю він заступив на чергування.
Збоку від поста в цегляній стіні чорним провалом бовваніла діра, утворена ворожим снарядом. Раптом звідти долинув дивний звук, і в отворі виник темний силует чоловіка. «Спочатку подумав, може наші вирішили пожартувати. Крикнув: «Стояти! Ти хто?» І у відповідь почув: «Братішка, не стріляй — свої». Лише в цей момент зрозумів, що то не наші. Я пересмикнув затвор і випустив чергу в повітря. І тут в мене полетіли черги одразу з кількох точок. Голову струснуло так, що ледь не втратив свідомість. Але оговтався, вихопив гранату, кинув, вона впала біля отвору й вибухнула».
Після цього підоспіла підмога й у групи диверсантів не лишалося жодного шансу. Вони почали тікати. А один, судячи з усього, поранений відступив на нашу територію.
— Отримавши повідомлення про напад на пост, ми відразу виїхали на допомогу, — розповідає молодший сержант Ростислав Покотило. — Разом із командиром роти я залишився на дорозі на під’їзді до опорного пункту, щоб контролювати можливий відхід ворожої групи. Ротний почув шум у посадці, а я за допомогою приладу нічного бачення виявив чоловіка, що переховувався поруч. Йому було запропоновано здатися, але він відкрив вогонь. Поки ротний викликав підкріплення, я відстрілювався. Прибули наші розвідники й, оскільки поранений не здався й далі стріляв, ліквідували диверсанта. Потім нарахували близько 20 поранень у його тілі. Виявилося, що я стріляв досить влучно.
У диверсанта знайшли військовий квиток «ДНР» і паспорт громадянина України, зареєстрований у Києві. Сергій Рудий з обшивки каски вийняв три кулі й тут тільки усвідомив, що відбулося тієї ночі і чим це могло закінчитися.
Ростислав Покотило після цих подій був нагороджений медаллю «За зразкову військову службу», а Сергій Рудий отримав «Відзнаку 92 ОМБр».
ДОВІДКА «УК»
Історія 92-ї окремої механізованої бригади починається ще в 1918 році, коли була сформована 48 стрілецька дивізія, яка пройшла славний шлях фронтами Другої світової війни. Після проголошення незалежності України прикривала український кордон з Придністров’ям.
У 2000 році на базі колишньої дивізії було сформовано 92-гу бригаду. Її військовослужбовці виконували миротворчі операції в різних країнах — Ліберії, Лівані, Іраку, Косово, Конго, Сьєрра-Леоне та ін.
З початком воєнної агресії Російської Федерації проти України в березні 2014 року бригада прикривала ділянку державного кордону в напрямку Бєлгород — Харків у Дергачівському, Великобурлуцькому та Вовчанському районах Харківської області. Потім була операція з деблокування українських військ під Іловайськом, утримання на межі бойових зіткнень населених пунктів Станично-Луганського та Новоайдарського районів, захист рубежів у місті Щастя.
У січні-лютому 2015 року зведена тактична рота військової частини захищала Україну на дебальцевському напрямку, а з жовтня 2016 року бригада виконувала бойові завдання на маріупольському напрямку. Військовослужбовці в боях проявили мужність та героїзм, а танковий екіпаж старшого лейтенанта Василя Божка в одному з боїв підбив три ворожі танки, за що офіцера представлено до вищої нагороди — звання Героя України, а членів екіпажу — до орденів "За мужність" .