Тини — тинища. Брами — брамища. Над ними однакові круки — камери спостереження. Тож і почувається не як у курортному селищі, а ніби на підході до в’язниці. А у рваних проміжках — руїни колишніх оздоровниць. Тут інша аналогія — з Чорнобильською зоною, де побували мародери. Все це підперезане охайним колись тротуаром. Тепер він ніби зіщулився від сорому під вантажем бур’янів і сміття (ось так: за огорожею для себе лоск, а все, що не захоплено і не охоплено, нехай громада прибирає). За кілька метрів до Будинку творчості композиторів, що у Ворзелі Київської області, тротуар обривається — чи то нові господарі розібрали, чи свого часу його не добудували. Ніби знали, що ним нікому ходити у храм творення чарівних звуків. І коли це бачиш, так і хочеться вигукнути: «Це ж якою мала бути традиція, щоб прекрасна раніше дорога тепер нікуди не вела?!» Пусткою дихає занедбаний Будинок творчості. Замість дороги до нього перехожі обирають манівці, віддаючи перевагу не квітам у душі, а бур’янам на колишніх клумбах і сторожовим вежам замість кущів калини, де виспівували солов’ї.
На слуху тепер інша музика — дзвін монет. Кому тепер потрібні композитори, які прагнули силою звуків кликати до прекрасного. Диригують нині майстри парканів. Їх «творчість» загороджує від сонця довкілля. А територія Будинку творчості композиторів стала занедбаним прохідним двором.
Увагу там привертає непримітний будинок, біля якого кілька поважних дерев, понівечена лавочка, а майже на порозі попіл залишили любителі шашликів. На дверях — слід вирваного замка. Дивом уціліла меморіальна дошка. Вона повідомляє, що в цьому будинку творив Герой України, народний артист СРСР і України композитор Олександр Білаш. Поряд — ще менша хатинка, в якій працював Платон Майборода… і ніяких тинів, камер спостереження. Ці люди прославили себе і Україну не межуванням територій, не хованням від суспільства, а роботою на його благо, наведенням мостів між народами. На жаль, на території, де творили, колір один — чорний. А він, як співається у відомій пісні, свідчення журби. Тини наступають, не залишаючи простору для творчості, уваги і поваги до тих, хто єсть суть Української держави.
Здивував, махне рукою читач. Хто тепер звертає на це увагу? Тин став ознакою нашого часу. Тин і межа. Ними перекривають дорогу любові. Чорна журба огортає будівлі, земельні ділянки, ліси і луки. Звіріють від хапущих людських рук спокійні раніше звірі, оскільки їм перегороджують звичні шляхи міграції. Горобці — й ті із запарканених ділянок втікають на вільну територію Будинку творчості композиторів. Їм там воля. А от митцям життя немає. І це відчули бездомні собаки, які збираються там на концерти. Спершу серенаду заводить один пес. Підхоплюють інші. Зведений хор біжить гастролювати Ворзелем. Коли стомлюється, то з ефіру чути звуки, які музикою назвати важко, бо часто навіть не дотягують до собачого скавучання. Але це подобається власникам високих парканів. Для них чим примітивніший слухач, тим краще. Навіщо справжні композитори, щоб будили думки й почуття?!