"Не варто накликати біду на чужу хату"

75-РІЧЧЯ ПІДПИСАННЯ КОМП’ЄНСЬКОГО ПЕРЕМИР’Я

АМОРАЛЬНІСТЬ. Фактична капітуляція Франції перед Гітлером та початок безнадійного, як багатьом тоді здавалося, протистояння одинокої Великобританії нацистській Німеччині стало адекватною карою за гріхи політиків. Нині не заведено згадувати, що шокуюча поступливість країн західної демократії у питаннях розчленування Чехословаччини та окупації Польщі була зумовлена не лише недалекоглядністю.

Насправді йшлося про продиктоване власними шкурними інтересами прагнення спрямувати гітлерівську агресію на схід — проти Сталіна. Це красномовно підтверджує заява Гарольда Вільсона, тодішнього радника прем’єр-міністра Великобританії Чемберлена, зроблена невдовзі після підписання ганебної Мюнхенської угоди: «Англії найближчим часом війна не загрожує, бо наступний великий удар Гітлера буде проти України».

На ділі все сталося з точністю до навпаки, й охочим погрітися на пожежі чужої хати довелося гасити власну. Втім, Сталіну, який фактично врятував Гітлера від економічної блокади західних країн, забезпечуючи Німеччину стратегічною сировиною, вже невдовзі довелося пересвідчитись, що моральність у політиці — далеко не абстрактна цінність.

 

 70-РІЧЧЯ ПАРАДУ ПЕРЕМОГИ У МОСКВІ

У похід проти імперіалізму рушили на американській техніці

ПАРАЛЕЛІ. Якщо запитати у громадян Росії, кого переміг Радянський Союз у Великій Вітчизняній війні, то майже зі стовідсотковою вірогідністю прозвучить відповідь: фашизм або, у кращому разі, нацизм, хоч, попри спорідненість ідеологій, між фашистською Італією і націонал-соціалістичною Німеччиною були суттєві відмінності. Натомість у ретельно відредагованому особисто Сталіним і написаному явно не лише Жуковим тексті його виступу на параді Перемоги 1945 року в Москві прозвучала інша назва розгромленого ворога: «Від імені і за дорученням радянського уряду і Всесоюзної комуністичної партії більшовиків вітаю вас із великою перемогою над німецьким імперіалізмом (підкреслення моє. — В. Ш.)»

Зайве пояснювати, що зміщення акцентів із фашизму і нацизму на імперіалізм стало зрозумілим як для Заходу, так і для власного народу натяком, що тодішні союзники СРСР — США і Великобританія — одного поля ягоди з імперіалістичною Німеччиною. Втім, антиімперіалістична риторика не завадила появі в парадних колонах на Красній площі американської військової техніки. Зокрема командирськими машинами, які пройшли перед трибуною мавзолею, були позашляховики «вілліси», а потужні «студебекери» провезли причеплені до них гармати та були носіями легендарних «катюш», не підйомних для тодішніх вітчизняних вантажівок. До речі, навіть весь обсяг спеціального пороху для реактивних снарядів «катюш», що до початку війни виробляли на хімічних заводах України, після її окупації почав надходити зі США.

Це далеко не остання таємниця параду Перемоги. Згадаймо лемент кількарічної давності, здійнятий в Україні пропутінською п’ятою колоною для узаконення використання червоного прапора Перемоги. Однак хоч як дивно, цю реліквію на Красну площу в 1945 році не винесли. За офіційною версією, Жуков начебто усвідомив, що трійка героїв, які встановили радянський прапор над рейхстагом — капітан Неустроєв та сержанти Єгоров і Кантарія, — не вдалися богатирськими статурами і слабкі у стройовій підготовці. Однак як згадував теж невисокий тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб, йому легше було б ще рік провоювати, ніж відпрацьовувати парадний крок, проте за два тижні підготовки льотчик-ас уже тріумфально промарширував Красною площею.

Врешті-решт прапор Перемоги могли б довірити навіть іншим прапороносцям. Отож офіційна версія брехлива, а справжнє пояснення простіше і скандальніше: у червні 1945 року буквально перед відправленням історичного знамена з Німеччини до Москви його полотнище за наказом політпрацівників обписали назвами дивізії, армії, фронту, перетворивши із символу СРСР на прапор конкретного бойового підрозділу. Не дивно, що прапор Перемоги після цього взагалі зник у музейних запасниках.

Ще скандальніша ситуація із нинішнім російським триколором, який, за твердженням радянських підручників історії, нібито був серед ворожих знамен, кинутих до підніжжя мавзолею під час параду Перемоги. Йдеться про прапор Російської визвольної армії Власова або одного із підрозділів Східного легіону. Якщо суперечки з приводу того, чи волокли нинішній прапор Росії разом з гітлерівськими знаменами Красною площею, ще тривають, то використання російського триколора і георгіївських стрічок у власовській армії — беззаперечний факт. Як поєднується це з юридичною забороною на території Росії символів, які використовували колабораціоністи, — ще одна загадка незбагненної російської душі. 

110-РІЧЧЯ ПОВСТАННЯ НА БРОНЕНОСЦІ «ПОТЬОМКІН»

Наш «Борець за свободу»

ОЧЕВИДНІСТЬ. Матросів-«потьомкінців» російські історики донині іменують вихідцями з південних губерній Росії, замість того щоб визнати: більшість з них були українцями. Не менш старанно повторюють міф радянської доби про нібито більшовицький характер повстання. Насправді його лідери навідріз відмовилися навіть спілкуватися з емісарами Леніна.

Насправді, за словами письменника Івана Багряного, «це було повстання української стихії, повстання кріпаків князя Потьомкіна, нащадків українського Запорожжя». Отож цілком закономірно, що саме на цьому кораблі, перейменованому на «Борця за свободу», у квітні 1918 року одним із перших на флоті було піднято прапор незалежної України.

  75-РІЧЧЯ ПРИЄДНАННЯ БЕССАРАБІЇ ДО СРСР

 

Імперські амбіції — ціною України

ПОГЛЯД. 23 червня 1940 року глава радянського уряду і за сумісництвом нарком закордонних справ СРСР Молотов ошелешив викликаного до Кремля німецького посла в Москві повідомленням, що Радянський Союз найближчим часом зажадає від Румунії повернення анексованої Бессарабії та Буковини. У відповідь було заявлено, що зацікавленість Сталіна у першій вже урегульовано радянсько-німецьким пактом від 23 серпня 1939 року, однак про Буковину жодних домовленостей не було і вона, на відміну від Бессарабії, ніколи не входила до складу Російської імперії.

Молотов наголосив, що «йдеться про останню частину території, якої бракує для єдності України». Лише після того, як розлючений Гітлер наказав терміново перекинути на схід кілька піхотних і танкових дивізій, які до цього планували задіяти для вторгнення в Англію, радянська сторона погодилася обмежитись північною частиною Буковини і містом Чернівці.

Здавалося б, слід лише порадіти твердості керівництва СРСР у відстоюванні інтересів соборності України. Однак на ділі результатом так званого Бессарабського походу Червоної армії стала втрата частини споконвічних українських земель. Можливість цього заклали ще 1924 року з ініціативи сумнозвісного Григорія Котовського, який за будь-яку ціну прагнув встановити владу рад у рідній йому Бессарабії.

Як наслідок, з 11 районів УСРР створили Молдавську АСРР, яка, за задумом котовців, мала відігравати роль «політико-пропагандистського чинника та служити підставою для претензій на возз’єднання з нею Задністров’я». При цьому ніхто не зважив на те, що, як свідчать дані Всесоюзного перепису населення 1926 року, переважною національністю в номінально Молдавській автономії були українці (48,5%), а молдаван було менш ніж третина (30,1%). До перепису 1939 року ця диспропорція лише поглибилася — 50,7% та 28,5% відповідно.

Сприятливий момент для перетворення Молдавської автономії у складі України на повноцінну союзну республіку настав лише 1940 року. 26 червня СРСР висунув ультиматум Румунії, для підкріплення вимог якого радянсько-румунський кордон уже був перетворений на Південний фронт. Для вторгнення зосередили півмільйона червоноармійців і командирів, 12 тисяч гармат і мінометів, 3 тисячі танків, 2,2 тисячі бойових літаків. Вимушеним союзником Сталіна у «спонуканні до миру» Румунії став навіть Гітлер, адже Німеччина катастрофічно залежала від поставок румунської нафти, райони видобутку якої у разі воєнних дій опинилися б під ударами радянської авіації.

Тверезо зваживши ситуацію, бухарестський уряд заявив про евакуацію військ із спірних територій, на що Москва відвела чотири доби. Втім, на подив радянської сторони, услід за румунською армією на захід масово ринули біженці, які не хотіли стати громадянами першої у світі держави «робітників і селян». Саме через це на майбутньому радянському кордоні довелося терміново висадити повітряні десанти для перекриття шляхів до втечі цивільного населення.

Натомість червоноармійцям втовкмачували: в Бессарабії «росіянам, українцям, молдаванам (саме в такій послідовності, що переконливо засвідчує, кого, за аналогією із нинішньою політикою Путіна, насамперед прагнув «захистити» на чужій землі Сталін. — В. Ш.) під страхом суду забороняли розмовляти рідною мовою», а тому там вмлівають від щастя, що прийде Червона армія та встановить владу рад.

Уже 3 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР ухвалила закон про створення Молдавської РСР із 5 повітів приєднаної Бессарабії та 6 районів розформованої Молдавської АРСР та міста Тирасполя, що до того були невід’ємною складовою УРСР. Лише у двох із них — Григоріопольському та Дубоссарському — молдавське населення становило етнічну більшість, а в усіх інших перевага була за українцями.

Фактично територія нинішньої самопроголошеної Придністровської республіки — це та частина України, яку в серпні 1940 року навіть без формальної згоди керівництва УРСР передали до складу новоствореної МРСР, що виникла в результаті Бессарабського походу Червоної армії. Зрозуміло, перегляд наявних у Європі кордонів — справа самовбивча, в чому ще пересвідчаться Путін та російські великодержавні шовіністи. Однак не менш очевидно, що Придністров’я для України — не чужа земля. Тим часом саме з мовчазного потурання української сторони Росія створила на придністровській території ще одне вогнище потенційної небезпеки для всієї Європи.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)